Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 07:11

Табори в Югославії: Як судили за насильство над полоненими


Лідер боснійських сербів Радован Караджич після лондонської конференції з Югославії, 26 серпня 1992 року

Лідер боснійських сербів Радован Караджич після лондонської конференції з Югославії, 26 серпня 1992 року

За насильство над полоненими в регіоні судили лише кілька десятків безпосередніх виконавців, політичні лідери залишилися безкарними. Більш ефективним став Міжнародний трибунал

В час воєнних дій на території колишньої Югославії у першій половині дев’яностих років через різні види таборів та через в’язниці пройшли десятки тисяч осіб, від юнаків до чоловіків похилого віку, навіть кілька тисяч жінок. Частина з них безвісти зникла. Деякі захворіли внаслідок тортур та важких умов життя в полоні. Пощастило лише тим, хто завчасно потрапив у списки Міжнародного Червоного хреста. Таких раніше чи пізніше обмінювали або звільняли.

Воєнні дії в колишній Югославії розпочалися в червні 1991 року, відразу після проголошення незалежності Республіки Словенія. Словенська поліція та підрозділи так званої територіальної охорони однієї ночі захопили всі пункти перетину кордону з Австрією, Італією та Угорщиною й заблокували казарми. Белградська влада направила додаткові сили на допомогу оточеним гарнізонам. Словенці відповіли вогнем. Після десяти днів було підписано мирну угоду. Югославські сили через кілька тижнів були виведені з республіки.

У порівнянні з пізнішими кривавими подіями, словенську війну іноді називають перестрілкою. Загинуло шістдесят осіб, понад триста отримали поранення. Відразу після підписання мирної угоди словенці звільнили три тисячі полонених. Йшлося про рядових солдатів югославської армії без військового досвіду, котрі здавалися після перших пострілів. Це навіть не був полон: хлопців нагодували, дали їм цивільне вбрання й провели їх до поїздів.

В інших республіках югославської федерації вже було інакше. В Хорватії незалежну державу в перші місяці захищали кілька тисяч поліцейських та бійців щойно заснованої Національної гвардії. Вони стали зародком армії, котра згодом відвоювала всю територію республіки. Проти них боролися місцеві серби за допомогою багатотисячної югославської армії, підпорядкованої белградській владі.

Хто взяв у полон, того й закони

У війнах неможливо нічого узагальнювати, але все-таки, коли йдеться про полонених, в більшості випадків безпечніше почувалися ті, хто здавався великими групами, аніж ті, кого захоплювали без свідків. З мобілізованими солдатами майже завжди поводилися краще, ніж з офіцеріами. А найгіршим лихом були загони добровольців із Сербії, зокрема, ті, котрих очолював горезвісний Желько Ражнатович Аркан. У воєнні роки говорили, що людині краще було б не народитися, аніж потрипити до рук його садистичних горлорізів.

Хто опинився в полоні регулярних військ, той міг сподіватися, що буде жити й згодом опиниться на волі. Ніхто не міг сподіватися, що до нього будуть ставитися, як до людини. Єдиним законом в таборах та воєнних в’язницях були охоронці. Іншими словами, жодних законів там не було. З поваги до слухачів не будемо говорити про подробиці, які розповідали ті, кому пощастило вижити.

Головне в полоні – вижити

На початку 1992 року, після захоплення сербськими силами хорватського міста Вуковара й розташування миротворчих сил в Хорватії, в сербських в’язницях опинилося півтори тисячі хорватських бійців, а в хорватських – щонайменше п’ятсот сербів, переважно офіцерів. Від них згодом можна було почути, що основним бажанням людини в таких умовах є залишитися живим та дати знати про себе. Отож, кожний старався, щоби чимбільше підневільних друзів знали його ім’я, звідки він є, кого він має вдома, де він боровся, де востаннє бачив того чи іншого. Поряд з цим, вони докладно пам’ятали подробиці, імена вбивць та тих, хто катував полонених. Адже полонені не мали права листуватися, не мали жодного контакту зі своїми сім’ями, а знали, що може порятувати їх саме інформація про те, де вони знаходяться.

Коли прем’єр-міністром сербсько-чорногорської федерації став Мілан Панич, американський громадянин сербського походження, одним з перших його заходів був обмін полоненими. В серпні згаданого року на кордоні обміняли 720 хорватів на 250 сербів. Посередниками під час обміну були російські військові із складу миротворчих сил ООН. Ось що один хорватський солдат розповів після повернення на батьківщину:

«Нас підвезли до кордону, тоді російські миротворці повернули нас назад, в якийсь ангар неподалік містечка Сарваш, й пограбували нас. Брали навіть капці, одяг та особисті речі. Якщо хтось випадково зберіг обручку або золотий ланцюжок – я не знаю, як міг зберегти, – це обов’язково відбирали ті росіяни, миротворці. В автобусах нас знову били, десь о другій-третій годині знову підвезли нас до кордону, а о пів на четверту розпочався обмін».

В серпні 1992 року американська газета Newsday та лондонський Guardian, відтак й міжнародні телевізійні канали, оприлюднили репортажі про сербські концтабори в Боснії і Герцеговині. Картини виснажених, жахливо худих людей за колючими дротами майже не відрізнялися від тих, що свого часу були зроблені в гітлерівських таборах.

За даними Міжнародного Червоного хреста, в 15 таборах було принаймні десять з половиною тисяч полонених. За даними воюючих сторін, в республіці було в чотири рази більше таборів, в яких страждали майже сто тисяч солдатів всіх трьох націй. Під тиском міжнародних чинників, в другій половині згаданого року серби, мусульмани та хорвати стали обмінювати ув’язнених.

Серед них був й Сулейман Тіхич, котрий згодом став членом уряду, державної Президії Боснії і Герцеговини. Він пригадує:

«Я спершу був в таборі Босанскі Шамац, відтак перекинули мене в Брчко, Бієліну, на аеродром Батайніца неподалік Белграда. Нарешті, я три місяці перебував з полоненими з Вуковара й пройшов з ними безліч тортур. Для всіх нас день, коли ми вийшли на волю, став нібито другим днем народження. Від часу, коли я був у таборі, минув вже 21 рік. Правду кажучи, я не вірив, що залишуся живим».

Суди над військовими злочинцями тривають досі

Останні табори були закриті одразу після підписання Дейтонських мирних угод восени 1995 року. Остаточних даних про кількість ліквідованих та загиблих в таборах немає. За насильство над полоненими в регіоні судили лише кілька десятків безпосередніх виконавців злочинів. Їхні командувачі та політичні лідери залишилися безкарними.

Ратко Младич

Ратко Младич

Більш ефективним чинником став Міжнародний трибунал у справі колишньої Югославії, котрий судив переважно тих, хто керував операціями, в яких були скоєні масові злочини. Досі тривають процеси над колишніми лідерами боснійських сербів Радованом Караджичем та Ратком Младичем.

Люди, котрі лише кілька тижнів перебували за колючими дротами чи в підвалах казарм, кажуть, що немає справедливої кари для тих, хто заподіяв їм страждання, приниження та психологічні тортури. За їхніми словами, а довелося розмовляти з багатьма такими, одна ніч в полоні залишає глибші травми, аніж цілий місяць в траншеях.

  • 16x9 Image

    Михайло Рамач

    За освітою історик. Журналіст, поет, перекладач та сценарист. Автор шести поетичних книжок, трьох книг, політичних есе, про колишню Югославію й нинішню Сербію. Був головним редактором трьох сербських щоденних газет. Співробітник Радіо Свобода з 1998 року. В сербських ЗМІ надрукував чимало матеріалів про Україну.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG