Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 04:38

«Закріплений журналіст». День другий: як брали «ГРУшників» та чому журналістам не можна лякатися


Щоденник журналіста Радіо Свобода про роботу на передовій за програмою Embedded journalism

Першу частину щоденника читайте тут.

Наступного дня я отримую обіцяного мені прес-офіцера супроводження на ім'я Дмитро, у минулому він програміст, дизайнер та творчий працівник. Разом із ним я спілкуюсь із «Бородою» – бійцем, який у травні брав у полон російських диверсантів Єрофеєва і Александрова.

Сам «Борода» описує досягнення доволі стисло. Мовляв, відпочивав після варти, почув шквальний вогонь і побіг на один з постів. До цього часу вже був поранений боєць Вадим Пугачов – він отримав 6 куль, від яких пізніше помер. А тоді «Борода» разом із побратимом кинулися до «зеленки» – перевірити, чи влучили вони у диверсантів.

На передовому блокпосту диверсійні групи – звичайна справа. Бійці вже навчились відганяти їх від позицій чи знищувати щільним вогнем

Треба пояснити, що на передовому блокпосту диверсійні групи – звичайна справа. Бійці вже навчились відганяти їх від позицій чи знищувати щільним вогнем. За кілька тижнів до піймання росіян тут уже захоплювали одного пораненого диверсанта, якого одразу передали в тил. Мабуть, був правий народний депутат Борис Філатов, який раніше писав, що, якби не відео, де російський «ГРУшник» Александров зізнається, що діяв за наказом офіційного керівництва Генштабу Росії, ця історія також би пройшла тихо. Втім, повернімося до «Бороди».

«Ми знали, куди бігти: побігли туди, куди працювали з кулемета. Там я побачив одного з них – пораненого, зі зброєю. Він не чинив ніякого спротиву. Буквально в десяти метрах від нього був і другий. Там же лежала гвинтівка «Гвинторіз», – розповідає «Борода». Пізніше цю зброю демонстрував журналістам командир 92-ї бригади Віктор Ніколюк. З першого погляду було ясно, що це зброя для спецоперацій – коротка, зі снайперським прицілом та глушителем. Слідство вважає, що саме з неї було вбито Пугачова.

«Перші слова другого диверсанта були «Не вбивайте». Я йому кажу: «Ніхто тебе не вб’є, але навіщо ти сюди прийшов? Але він не відповів – дуже тяжке було поранення»

«Перші слова другого диверсанта були «Не вбивайте». Я йому кажу: «Ніхто тебе не вб’є, але навіщо ти сюди прийшов? Але він не відповів – дуже тяжке було поранення», – продовжує боєць. За його словами, все відбувалося дуже швидко – від моменту початку стрілянини до того, як росіян відвезли в тил, пройшла максимум година.

Потім Дмитро показує мені траншеї, де було поранено Пугачова та звідки побігли ловити диверсантів. Пригадую, що зараз російські вояки говорять, ніби не мали наказу застосовувати зброю. Це слабко стикується із шістьма пораненнями, причому, ймовірно, з гвинтівки – навіть не з автомата.

Приємна особливість передового блокпосту – річка. Бійці купаються тут, незважаючи на змій та ще холодну воду. Біля річки лежить вудочка – інколи навіть ловлять рибу, яку полюбляють не лише вояки, а й кілька кішок, які прибилися до блокпосту протягом останніх місяців.

А ось із волонтерською допомогою тут гірше, хоча самі вояки у цьому зізнаються дуже неохоче – на сам блокпост нікого з волонтерів, ба більше – звичайних людей – не пропускають, отже, усю волонтерську допомогу доводиться залишати перед мостом на інших блокпостах, де, звісно, є інші бійці. Така собі боротьба за волонтерську допомогу.

З однією волонтерською групою я познайомився: кілька людей середнього віку, які мешкають неподалік. Вони неохоче зізнаються, що корінні мешканці Луганщини – напевно, побоюються сусідів. Незважаючи на це, допомогу возять регулярно – раніше кілька разів на місяць, тепер трохи рідше. Кілька місяців тому їхню машину розстріляли з мінометів – самі волонтери встигли спуститися до бліндажу. Чоловік із гордістю показує новий «жигуль», який замість знищеного їм передала волонтерська організація «Армія SOS».

Від одного із залпів у нас вимикається світло, від іншого я майже підстрибую разом із підлогою. Пригадую, що стволова артилерія може пробити бліндаж, але показувати свій страх незручно – хлопці такі подарунки отримують уже рік, а я лише другий день

Ближче до вечора бійці напружуються – розвідка повідомляє, що треба чекати міцних обстрілів. Як завжди, несподівано ми чуємо кілька розривів десь з боку противника. Разом із черговим бійцем ми ховаємось до невеличкої будівлі на передньому краї блокпосту. Міна б’є настільки близько, що і будівлю, і нас засипає землею та піском. Коли пил трохи осідає, ми біжимо під землю до бліндажа – тут чекаємо близько півгодини, поки міни б’ють по всьому опорному пункту. Від одного із залпів у нас вимикається світло, від іншого я майже підстрибую разом із підлогою. Пригадую, що стволова артилерія може пробити бліндаж, але показувати свій страх якось незручно – хлопці такі подарунки отримують уже рік, а я лише другий день.

Коли все закінчується, йдемо на вулицю – бойовики знищили міні-город вояків, що викликає в головного «садівника» сильну злість: навіть більшу, ніж від втрати плавучого транспортера, який підпалили мінами. Ще кілька годин тому там лежав запасний боєкомплект для усіх типів зброї, у тому числі, гранатометів. На щастя, на момент підриву зарядів там уже не було, але було пальне, тому транспортер горить дуже повільно. При бажанні це вогнище можна було б використати для корегування артилерійського вогню, але на сьогодні бойовики начебто закінчили.

Цього дня на блокпосту – без поранених.

Embedded journalism – програма, започаткована Міністерством оборони, Генеральним штабом Збройних сил та Міністерством інформаційної політики, за зразок якої взято стандарти роботи західних журналістів під час збройних конфліктів, зокрема в Іраку та Афганістані. Кореспондент закріплюється за штабом одного з військових підрозділів і перебуває на бойових позиціях. Він не бере участі у бойових діях, але підпорядковується відповідному офіцеру і мешкає у тих же умовах, що й решта солдатів.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG