Вони хотіли захопити аеропорт до дня народження Путіна – «кіборг» «Скорпіон»

Артем Рибаков

Легендарний «кіборг» «Скорпіон» розповів Радіо Свобода, як пробився через «бюрократію» військкомату й пішов добровольцем захищати Україну, як облаштовував з жовтня 2014 року систему оборони Донецького аеропорту й про те, як вчив інших контролювати страх.

– Я доброволець. Тобто з лютого 2014-го, коли це все почалося, усі ці загарбання Криму й таке інше, я просто не зміг залишатися осторонь. Тим більше, що я мав бойовий досвід.

Я тоді працював у охоронній фірмі й одразу після вахти пішов до військкомату. Показав військовому комісару свої документи, тобто військовий квиток, пояснив, де я воював. А він мені каже: «Призивають зараз на 10 днів, а вам допуск до «секретки» потрібно робити мінімум місяць». Записав телефон і сказав, що звернеться у разі необхідності.

Два місяці минає, необхідність, судячи з телевізора, зростає, а мені ніхто не дзвонить. І тут я дивився новини й прочитав у рухомому рядку, що 80-а аеромобільна бригада набирає добровольців. Там був і телефон гарячої лінії.

Я подзвонив, назвав себе, сказав, скільки мені років, розповів, що проходив строкову службу за СРСР у Псковській аеромобільній дивізії. Після цього, у 94-му, був у складі миротворчої місії у Сараєво. Після цього була можливість залишитися далі на військовій службі, але ж тоді стільки платили, що самі розумієте, не вижити. Тож я перейшов на «гражданку».

А тут така до нас в Україну прийшла біда, що осторонь немає як лишатися: одні фронту допомагають, а інші воюють на фронті. Разом – ми Україна, ми – сила.

Тож заталефонував я на цей номер, й мені поставили лише одне запитання: чи є проблеми зі здоров'ям. Я сказав, що немає. Вони сказали: «Ми чекаємо на вас. Якщо будуть якісь проблеми з документами, набираєте цей номер й даєте військовому комісару».

Я йду я до військкомату, розповідаю усе воєнкому, а він мені знову про документи. Тоді я подзвонив по тому номеру, і через 5 хвилин у мене вже були усі необхідні документи на руках. Наступного дня я купив квиток на потяг за свій рахунок і поїхав до Львова. Так я потрапив до армії втретє.

Ну, там була підготовка на полігоні, нас готували хороші хлопці з 80-ї аеромобільної бригади. Слава Богу, усі живі та цілі, тобто ми списуємося, зідзвонюємося. Три тижні пролетіли швидко. Після цього я потрапив у 79-у аеромобільну.

У мене був вибір між чотирма воєнними спеціальностями. У строкову службу я був командиром відділення; водійські права у мене «ABC»; у 94-му в Сараєво я був радистом групи швидкого реагування. Тобто ще й рацію за собою носив. Тоді я навчився ще роботі із вибуховими пристроями, саперній справі. Плюс, я хороший стрілок. З 13 років стрілецьким спортом займався. Досвід стрільби на далекі відстані з гвинтівки був хороший.

Тактику, маскування, топографію я і так непогано знав і ще на полігоні підучився тому, чого не вистачало.

Тож я вирішив: буду снайпером, щоб максимально більше користі принести.

На третій день після приїзду до бригади ми виїхали до зони АТО під Амвросіївку, на висоту «Браво». До початку серпня ми цю висоту утримували.

Досі я не відмовився від жодного бойового завдання, на яке ми виходили. Нас – снайперів – у роті двоє: я і Андрій. Ми з ним разом ще з Яворівського полігону й були на усіх бойових завданнях, у яких брала участь 79-а аеромобільна.

Після наказу відступити ми відійшли спочатку під Ленінське, а потім, коли вже вся бригада вийшла із оточення, ми перемістилися на «ППД» – тобто, на переозброєння та переформування.

Про рейд для підручників з військового мистецтва

– Після того, як бригада поповнила особовий склад й відремонтували техніку, у нас був спільний рейд із 95-ою по тилах ворога. Наш президент тоді розповідав, що це була помста за «Іловайський котел». Ми свою роботу виконали з мінімальним втратами. Ми втратили Юру Тарасенка, от…

Але це, швидше все, не заслуга сепаратистів чи отих російських незрозумілих «добровольців», які приїжджають в Україну заробити грошей. Перевернулася автівка, Юру придавило… так вийшло.

Результати нашого рейду, як то кажуть, «були високо оцінені Генштабом». Ми думали, що й надалі так будемо діяти, адже це безпосередньо пряма робота десанту. Десант не закопується у землю, не тримає висоти чи той самий аеропорт. Робота десанту – це саме рейдові дії в тилах супротивника.

Після цього рейду ми перебували у Краматорську, також проходили бойову підготовку й заняття з особовим складом. А потім нас відпустили на 10 діб додому. Оскільки ми вже провели 45 днів в АТО, нам дали відпустку. Ми побули вдома, а після відпустки наступного дня вже вирушили у напрямку аеропорту.

Про аеропорт

– Я був у Донецькому аеропорту з 2 до 10 жовтня. Разом із 2-ою ротою ми потрапили туди. У цей період сепаратисти його (аеропорт – ред.) активно штурмували, у них було завдання – «віджати» аеропорт до дня народження Путіна. Ще йшов перерозподіл кордонів цих незрозумілих «республік».

Так от, щоранку приїжджали три автівки з сепаратистами, вивантажувалися і йшли на нас штурмом. Ми їх знищували. Наступного дня все повторювалося знову.

Було складно. Однакових боїв не буває. Ситуація міняється, й ні одне бойове завдання не схоже на інше. Були на «Браво» – це одне, рейд – це друге, аеропорт – це третє.

Коли наші перші наші хлопці заходили до аеропорту – у нас загинув командир взводу, хлопці загинули – танк розстріляв два БТРи фактично впритул. Думаю, що тоді ні один командир не зміг би цього передбачити.

Наша рота відпрацювала, як то кажуть, на «п'ятірочку»: ми зачистили повністю аеропорт разом із групою з «Правого сектору» на чолі з «Богемою», і хлопці з 95-ої аеромобільної були такі зухвалі. Там рота «Ведмедя» була, сам він був поранений, і його обов'язки виконував заступник командира взводу. От ми з ним і з хлопцями із «Правого сектору» й здійснили зачистку Донецького аеропорту. В результаті бійці з 95-ки й наші з 79-ки утримували усі ключові позиції й підходи. І старий, і новий термінали, і вишка – все було під нами.

На новому терміналі, перед тим, як ми зайшли туди, був важкий бій. Десь чотири десятки сепаратистів прорвалися до підвалу, й хлопці їх «вибивали» звідти.

На ранок з майором Півнем ми спустилися до підвалу, щоб подивитися, де треба ставити «розтяжки», а де мінувати підходи. Бо нас було небагато, а підходів до нас дуже багато.

Аеропорт, самі розумієте – сучасна конструкція, й там стін як таких не було, а лише колони, й між ними монолітні перекриття. Замість стін – гіпсокартон. Тобто проходів багато, а у нас не вистачало людей, щоб все контролювати. З 79-ки реально на той момент у новому терміналі було 10 чоловік, 95-ка підтягнулась – було 20 чоловік, і п’ятеро з «Правого сектору». Тож нас було 35 людей, а територія там десь 300 метрів довжиною, 150 шириною, плюс декілька поверхів. Дах, підвал, комунікація – це все потрібно було утримувати.

Люди цілодобово на постах стояли по 6-8 чоловік, бо ж нереально зовсім не спати. Один одного підміняли. Весь час стежили, 24 години вдивлялися, вночі дивилися у прибори нічного бачення – тепловізори, тому що спроби штурму були як вдень, так і вночі.

От після того, як ми активно почали ставити «розтяжки», у сепаратистів зникло бажання постійно лазити вночі аеропортом, а удень ми мали добре пристріляні позиції й їх утримували.

До речі, цього дня я «зняв» першого сепаратиста. Коли ми обдивлялися підвал, то з нами ще один хлопець був. Він водій і в аеропорт заїхав зі своїм «Уралом». Так той бідолашний «Урал» і залишився у аеропорту. От він і кричить мені: «Дивися, «Скорпіон», там «сепари» метрів 300 від нас!» Я у приціл дивлюся: а там, де перед самим аеропортом раніше була доволі велика стоянка, дійсно, стоять троє.

Про листи від дітей

– Люди є люди, і зняти нервове напруження треба. З нами був хлопець із «Правого сектору» з позивним «Дощик». Так він, коли ми були «вимотані до ручки», діставав свою чарівну коробочку. Особливо ми втомлювалися після зачисток поверхів, бо там бігали їхні снайпери й все таке інше, і зачистка одного поверху часом забирала цілий день. Ми їх «вибивали», там, де не могли утримувати позиції – ставили «розтяжки». А тоді спускалися донизу й гріли чайничок у нашому «штабі». Танкісти, які нас підтримували, поїхали, і лишили мені у спадок кімнату, у якій вони жили, а я з неї зробив «штаб».

Ми разом з «Богемою» принесли туди генератор, скрутили десь на поверсі лампочку, стіл придумали, розчистили приміщення. Там ми і спали, і жили, і всі наради були у нас там – все відбувалося у цьому штабі. Тож ми приходили, сідали й, поки грівся чайничок, «Дощик» діставав зі своєї коробки кожному по листу, примовляючи: «Хлопці, сьогодні ми всі отримали листи».

Він кожному з нас давав листи, які писали діти з усієї України, і кожен відкривав свого листа і читав у голос. Це дуже підтримувало нас: знімалася напруга, ми жартували, сміялися, ми ніби поверталися з війни у життя.

В таких умовах ми розуміли, що кожен день може бути останнім, але ніхто про це не думав, а думали, як виконувати свої завдання.

А ризик для життя був постійним. У перший період, у жовтні, я перебігав на старий термінал декілька разів – рази 4 як мінімум, бо комусь же треба було ставити ті самі розтяжки. Ми допомагали 3-ому полку спецназу дістати їхніх «200-тих» – хлопці при пожежі згоріли. То ми ходили аж на той дальній край, чули «сепарів» – як вони розмовляють, і витягали звідти наших загиблих. Ми просто виконували свою роботу. Але листи нам давали силу.

Про страх

– Я на війні не вперше, у мене до цього вже був бойовий досвід, я вже був під обстрілами, і, чесно кажучи, страх є завжди, просто ми керуємо цим страхом. Ті, хто зовсім без страху, це мабуть самогубці якісь. Кожна людина боїться, кожному страшно, але є люди, які переборюють свій страх і виконують завдання, а є ті, хто ні.

Були люди, які за голову хапалися й просто сиділи, мов паралізовані. Вони боялися не те, що голову висунути, а навіть поворухнутися, і, вибачте, відійти в туалет.

Я нікого не звинувачую, я кажу, як є. От, наприклад, коли ми потрапили на «Браво», у перший день нас з російської сторони зустріли «чудовим» обстрілом. Я в окопі, глибиною до коліна, відкритим, пролежав під тим обстрілом десь годин вісім. Єдине, що я встиг – це дав команду хлопцям, щоб усі лежали, ніхто нікуди не вискакував, щоб голови поопускали і ніхто нікуди не піднімався.

У перші секунди, звісно, серце стиснулося, бо розумієш: «криють» і «Градами», і артилерією, і мінометами. Навколо все літає, свистить, вибухає, курява й дим – дихнути немає чим. Потім «включилася» голова. Думаю собі: «Якщо пряме попадання, то я навіть цього не відчую. Головне, щоб не поранило». У мене був рюкзак, а у ньому магазин з набитими набоями. Я ним один бік прикрив, іншим у стінку окопу втиснувся – лежу. Через хвилин 15-20 закурив, наче трохи так попустило, потім захотілося їсти – дістав сухпай, жую.

А хлопці потім розповідали: «Ми в шоці. Страшно. Голову не можна підняти. Виглянули якось на секунду й що бачимо – «Скорпіон» курить. Ще через деякий час глянули, а він їсть! Ну, думаємо, значить, все нормально, так має бути».

Про добровольців

Хлопці мені довіряють, тому в колективі у нас нормальні стосунки. Всі адекватні люди, в основному, всі прийшли добровільно. Це мене найбільше вразило. З усього нашого підрозділу тільки я більш-менш у віці, а всі інші – молодь. І у цих молодих хлопців такий настрій, такий дух, що я навіть не очікував!

Ви ж розумієте, усі роки Незалежності армію тільки грабували й обзивали, там патріотизму ніякого не було. Останні кілька десятиліть тільки й думали, як від армії «відкосити», а на тих, хто йшов служити – дивилися, як на ідіотів.

Я дуже приємно здивувався, що стільки наших хлопців свідомо пішли на війну, хоча прекрасно знали, що вони йдуть не просто в армію, а вони йдуть воювати.

Коли нас перевдягнули, вишикували, командир учбового нашого батальйону сказав: «Хлопці, щоб ні у кого з вас не було рожевих окулярів – вас набрали для поповнення непоправних втрат у військах, тобто – убитих». А нас тоді набрали ні мало, ні багато, а понад 500 людей. І всі ж дивилися телевізор, всі прекрасно розуміли, що там відбувається.

Я думаю, що через те, що люди свідомо прийшли, хотіли вчитися, вони й добре воюють. З тих, хто з нами приїхав зі Львова, ми втратили одного – Бодю Здебського. Він загинув в аеропорту, коли ми вдруге туди зайшли. Бо перший раз у нас були поранені, але не було загиблих з нашого підрозділу. Вдруге, на жаль, у нас двоє загинуло. Ще Сергій Іванцов.

Шкода хлопців. Але вони віддали життя за стратегічний об’єкт, за країну свою.