Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 04:43

Київська влада нарешті виділила гроші на реставрацію садиби Мурашка – Глухов


Плакат на зруйнованому фасаді будинку художника Мурашка (фото Google Maps)

Плакат на зруйнованому фасаді будинку художника Мурашка (фото Google Maps)

«Я їм кажу, що зиму не переживу, вже дах провалився, аби придумали щось і зробили що-небудь» – активіст і мешканець садиби

Дарія Скрипнюк

Київ – Олекснаднр Глухов – останній мешканець будинку на Малій Житомирські, 14, у столиці. З 2008 року він бореться за право жити в будинку – історичній пам’ятці міста Києва. Це садиба художника Олександра Мурашка. Вже 7 років вона переходить у власність з рук у руки, але Глухов ходить щоразу до суду і доводить, що закон на його боці. Тихе життя викладача математики перетворилось на бурхливе ходіння по судах відтоді, як усіх мешканців будинку відселили, а пам'ятку почали руйнувати. Виїхати відмовились лише Глухов та його дружина. Радіо Свобода поцікавилось, в якому стані зараз пам'ятка, що уже щонайменше 6 років перебуває в епіцентрі конфлікту.

– Почалося усе дуже давно. Десь в 90-х роках, і Київська рада тоді теж намагалася виселити людей, і виселяла потроху під приводом того, що будинок потребує ремонту. Так би мовити, до 2010 року це була одна історія. Будинок належав місту, і усіх, хто в ньому жив, хотіли відселити, і був ще якийсь більш-менш цивілізований процес. Я з ними тоді судився, бо не хотів переселятися на Троєщину. Але потім один чиновник, він вже не працює, але раніше очолював головне управління житлового забезпечення, я припускаю, що він зрозумів, що таким способом мене не виселити, через суди, тому і продав будинок третім особам, аби вони самі зі мною розбиралися.

Олександр Глухов

Олександр Глухов

Вирішили таким чином, що 2010 року до мого будинку прийшли озброєні охоронці і запитали, що я там роблю

​От дивіться, є в нас закон про місцеве самоврядування, відповідно до закону все майно, яке є в Києві, належить київській громаді. Розпоряджатися від імені громади має право рада. Міська рада – єдиний орган, який своїм рішенням може продавати землю, майно – все, що належить громаді. Ми йому віддали право на розпорядження відповідно до закону. На усі мої запити відповідали: «усе добре, живіть собі там, ми усе вирішимо». Вирішили таким чином, що 2010 року до мого будинку прийшли озброєні охоронці і запитали, що я там роблю, це буцімто їхній будинок. Я викликав міліцію, а ті охоронці показали документи, що дійсно будинок – їхня приватна власність.

– Ви повідомили про це правоохоронним органам?

Я живу в будинку, а його хтось приватизував

– Так. Розказати про біду я пішов до прокуратури. І вони були здивовані, що я живу в будинку, а його хтось приватизував. Я довго з ними сварився, ходив в суд, як на роботу. І пройшовши довгий судовий процес, в кінці травня 2012 року будинки було знову повернуто в комунальну власність. Через рік в комунальну власність було повернуто і землю під будинком.

Потім почалася нова історія «що ж робити з цими будинками». Прокуратура та мешканці були за повернення будинку в комунальну власність, а люди, які приходили з Київської міської державної адміністрації, були проти повернення тих споруд у місцеву власність. Ми спочатку перший раз прийшли до Київської адміністрації, і потім ще приходили купу разів і казали: «забирайте будинки, вони ж повинні комусь належати». В результаті, ми домоглися від Попова (Олександр Попов, колишній голова КМДА – ред.), і у 2013 році будівлі остаточно були закріплені за управлінням охорони культурної спадщини.

– І що відтоді з будинком?

Третій наш етап боротьби відрізняється своєю парадоксальністю: мене абсолютно всі тепер підтримують. Всюди, куди я не піду, тиснуть мені руку

–​ Ну а далі починається, фактично, нова історія. Місту ті будинки не потрібні, тому що у міста немає грошей. Раз немає грошей, то немає грошей і на культуру, і на кіно, і на пам’ятки архітектури народу. От на сайті прокуратури написано: «Завдяки прокуратурі територіальній громаді повернуто історичні пам’ятки». Тобто адміністрація не хотіла, а вони змусили її. Третій наш етап боротьби відрізняється своєю парадоксальністю: мене абсолютно всі тепер підтримують. Прийшов Кличко і, не зважаючи на те, що його всі критикують, позитивний момент все одно є: він більш доступний. Все так відбувається, що мене абсолютно всі підтримують. Всюди, куди я не піду, тиснуть мені руку. Поки що підтримують лише обіцянками, але не тільки, я вам скажу. Вони в бюджеті вже виділили 600 тисяч на реставрацію будинку.

– Чи вже реставрується будинок?

– От вони виділили гроші, але система дуже хитка. Кажуть, що будуть розробляти цілий рік проект, узгоджувати. Державні кошти затиснуті в рамки, де чиновники регламентовані страшенно. Вони бояться ступити зайвий крок. В результаті, через рік може щось буде.

А я їм кажу, що зиму не переживу, вже дах провалився, аби придумали щось і зробили що-небудь. Врешті-решт, там не такі величезні кошти потрібні, щоб відбудувати. А це ж один із найзнаменитіших будинків і один з кращих художників України.

– Чому, на вашу думку, місто продає історичні пам’ятки?

Це стратегія згубна. От уявіть, що ви живете у квартирі і замість того, щоб працювати та заробляти гроші, ви просто починаєте усе, що є в квартирі, потроху продавати. Це стратегія якогось «алкаша», і вона не призведе ні до чого хорошого. Є два варіанти: або щось створювати і це продавати, або продавати те, що вже є створене. В нашого керівництва ідей, окрім як розпродаж майна та землі міста, практично немає.

По-перше, вони це роблять заради грошей, а по-друге, якщо ти береш яку-небудь будівлю у власність, то треба думати, що з нею робити, як мати заробіток з неї. А для цього ж треба думати, щось придумувати, яке призначення, як організувати, а для того, щоб просто продати, думати не треба. Просто поставив ціну і продав. Вони, очевидно, йдуть шляхом мінімізації своїх інтелектуальних зусиль, або, виходячи зі своїх можливостей, вважають, що думати не треба.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG