Дарія Скрипнюк
Київ – Олекснаднр Глухов – останній мешканець будинку на Малій Житомирські, 14, у столиці. Із 2008 року він бореться за право жити в будинку – історичній пам’ятці міста Києва. Це садиба художника Олександра Мурашка. Вже 7 років вона переходить у власність з рук у руки, але Глухов ходить щоразу до суду і доводить, що закон на його боці. Тихе життя викладача математики перетворилось на бурхливе ходіння по судах відтоді, як усіх мешканців будинку відселили, а пам'ятку почали руйнувати. Виїхати відмовились лише Глухов та його дружина. Радіо Свобода поцікавилось, в якому стані зараз пам'ятка, що уже щонайменше 6 років перебуває в епіцентрі конфлікту.
– Почалося усе дуже давно. Десь в 90-х роках, і Київська рада тоді теж намагалася виселити людей, і виселяла потроху під приводом того, що будинок потребує ремонту. Так би мовити, до 2010 року це була одна історія. Будинок належав місту, і усіх, хто в ньому жив, хотіли відселити, і був ще якийсь більш-менш цивілізований процес.
Я з ними тоді судився, бо не хотів переселятися на Троєщину. Але потім один чиновник, він вже не працює, але раніше очолював головне управління житлового забезпечення, я припускаю, що він зрозумів, що таким способом мене не виселити, через суди, тому і продав будинок третім особам, аби вони самі зі мною розбиралися.
От дивіться, є в нас закон про місцеве самоврядування, відповідно до закону все майно, яке є в Києві, належить київській громаді. Розпоряджатися від імені громади має право рада. Міська рада – єдиний орган, який своїм рішенням може продавати землю, майно – все, що належить громаді. Ми йому віддали право на розпорядження відповідно до закону. На усі мої запити відповідали: «усе добре, живіть собі там, ми усе вирішимо».
Вирішили таким чином, що 2010 року до мого будинку прийшли озброєні охоронці і запитали, що я там роблю, це буцімто їхній будинок. Я викликав міліцію, а ті охоронці показали документи, що дійсно будинок – їхня приватна власність.
– Ви повідомили про це правоохоронним органам?
Я живу в будинку, а його хтось приватизував
– Так. Розказати про біду я пішов до прокуратури. І вони були здивовані, що я живу в будинку, а його хтось приватизував. Я довго з ними сварився, ходив в суд, як на роботу. І пройшовши довгий судовий процес, в кінці травня 2012 року будинки було знову повернуто в комунальну власність. Через рік в комунальну власність було повернуто і землю під будинком.
Потім почалася нова історія «що ж робити з цими будинками». Прокуратура та мешканці були за повернення будинку в комунальну власність, а люди, які приходили з Київської міської державної адміністрації, були проти повернення тих споруд у місцеву власність. Ми спочатку перший раз прийшли до Київської адміністрації, і потім ще приходили купу разів і казали: «забирайте будинки, вони ж повинні комусь належати». В результаті, ми домоглися від Попова (Олександр Попов, колишній голова КМДА – ред.), і у 2013 році будівлі остаточно були закріплені за управлінням охорони культурної спадщини.
– І що відтоді з будинком?
Третій наш етап боротьби відрізняється своєю парадоксальністю: мене абсолютно всі тепер підтримують. Всюди, куди я не піду, тиснуть мені руку
– Ну а далі починається, фактично, нова історія. Місту ті будинки не потрібні, тому що у міста немає грошей. Раз немає грошей, то немає грошей і на культуру, і на кіно, і на пам’ятки архітектури народу. От на сайті прокуратури написано: «Завдяки прокуратурі територіальній громаді повернуто історичні пам’ятки». Тобто адміністрація не хотіла, а вони змусили її. Третій наш етап боротьби відрізняється своєю парадоксальністю: мене абсолютно всі тепер підтримують. Прийшов Кличко і, не зважаючи на те, що його всі критикують, позитивний момент все одно є: він більш доступний. Все так відбувається, що мене абсолютно всі підтримують. Всюди, куди я не піду, тиснуть мені руку. Поки що підтримують лише обіцянками, але не тільки, я вам скажу. Вони в бюджеті вже виділили 600 тисяч на реставрацію будинку.
– Чи вже реставрується будинок?
– От вони виділили гроші, але система дуже хитка. Кажуть, що будуть розробляти цілий рік проект, узгоджувати. Державні кошти затиснуті в рамки, де чиновники регламентовані страшенно. Вони бояться ступити зайвий крок. В результаті, через рік може щось буде.
А я їм кажу, що зиму не переживу, вже дах провалився, аби придумали щось і зробили що-небудь. Врешті-решт, там не такі величезні кошти потрібні, щоб відбудувати. А це ж один із найзнаменитіших будинків і один з кращих художників України.
– Чому, на вашу думку, місто продає історичні пам’ятки?
– Це стратегія згубна. От уявіть, що ви живете у квартирі і замість того, щоб працювати та заробляти гроші, ви просто починаєте усе, що є в квартирі, потроху продавати. Це стратегія якогось «алкаша», і вона не призведе ні до чого хорошого. Є два варіанти: або щось створювати і це продавати, або продавати те, що вже є створене. В нашого керівництва ідей, окрім як розпродаж майна та землі міста, практично немає.
По-перше, вони це роблять заради грошей, а по-друге, якщо ти береш яку-небудь будівлю у власність, то треба думати, що з нею робити, як мати заробіток з неї. А для цього ж треба думати, щось придумувати, яке призначення, як організувати, а для того, щоб просто продати, думати не треба. Просто поставив ціну і продав. Вони, очевидно, йдуть шляхом мінімізації своїх інтелектуальних зусиль, або, виходячи зі своїх можливостей, вважають, що думати не треба.
