Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 06:05

Для держави переселенці – це «зниклі безвісти»


Модульне містечко для переселенців у Дніпропетровську. Травень 2015 року

Модульне містечко для переселенців у Дніпропетровську. Травень 2015 року

Президент і депутати роблять вигляд, ніби переконані в тому, що бойовики самі скасують «розстрільні списки» й відбудують зруйноване житло людей

(Рубрика «Точка зору»)

Під час війни стає очевидною сутність кожного її учасника. Бо людина на війні обов’язково діє відповідно до її морального та ментального стрижнів. Те ж саме можна сказати і про воюючі держави, зокрема, стосовно їхнього ставлення до власних громадян.

Ставлення ж нашої держави до власних громадян, які втратили все, окрім життя, внаслідок війни на Донбасі, є в цьому плані вельми промовистим. Вона навіть не спромоглася назвати їх біженцями, вигадавши, про всяк випадок, як і у випадку з АТО, термін «внутрішньо переміщені особи».

Можливо, для когось із тих майже півтора мільйона українців він і підходить, але особисто мені й багатьом моїм знайомим довелося кидати свої рідні домівки, як кажуть, у тому, в чому ми стояли, і з тим, що мали на той момент у кишенях. І переселенцями в цьому випадку нас може називати лише той, хто хоче нас або образити, або ставиться до нас, як до комах.

Очільники ж нашої держави, очевидно, належать саме до числа останніх. І це дуже легко довести на конкретних фактах.

Переселенців в Україні де-юре ніде нема

Так, у розлогому законі України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» про тих переселенців згадується лише в 4-х рядках. Але ж ті люди становлять п’яту частину населення Донбасу, і повірте мені, найбільш лояльну до нашої держави частину.

Та навіть ті чотири рядки стосовно переселенців носять суто декларативний характер. Так, у передмові до закону наші можновладці щиро сподіваються на створення терористами-сепаратистами належних умов для повернення їх до власних домівок. Про те ж, як бути тим переселенцям, які перебувають у «розстрільних» списках тих бандюків, та тим, які втратили своє житло під час воєнних дій, там ані слова!

І це не перебільшення та не емоції автора. Так, за даними лідера громадської організації «Народна довіра» Сергія Шахова, які він оприлюднив нещодавно в ефірі однієї з FM-станцій, у підвалах «ЛНР» та «ДНР» ув’язнені сьогодні близько 20 тисяч (!) українських патріотів. Про них наші високопосадовці взагалі воліють не згадувати.

Але і президент, і депутати Верховної Ради роблять таким чином вигляд, що переконані в тому, що проросійські терористи самі по собі скасують ті списки та відбудують утрачене біженцями житло.

У 4-му ж пункті 10-ї статті закону знов та ж злочинна «маніловщина» наших законодавців з їхніми інфантильними мріями про те, що бойовики гарантують нам, переселенцям, вільне волевиявлення та таємне голосування на місцевих виборах у жовтні цього року. Навіть люди з багатою уявою, які хоч раз побачили тих терористів наживо, не можуть собі уявити таку ідилію, коли озброєні «сепари» захищатимуть на виборчих дільницях українців-біженців від розлюченого натовпу їхніх колишніх сусідів-«ватників».

Додамо сюди те, що включати «переміщених» громадян України до виборчих списків за місцем їхнього (дуже схоже на те, що вже постійного) проживання наші можновладці точно не збираються, і можна зробити висновок про те, що держава таким чином свідомо позбавила виборчого права 1,4 мільйони своїх громадян.

І таке ставлення до біженців помітне не тільки нам, але навіть із Європи. Так, депутат Європарламенту Річард Ховітт присоромив чільний український уряд за те, що той не піклується належним чином про власних громадян із Донбасу.

Але я сумніваюсь у тому, що більшість читачів співчувають їм. Так, на різноманітних сайтах вельми поширена думка про те, що ми самі винні в тому, що з нами сталося. Мовляв, якби ми вийшли на вулицю проти чисельних та добре зорганізованих агентурою ФСБ «тітушок» у березні-квітні минулого року, як це зробили харків’яни та одесити, то взагалі не було б ніяких «еленерів» з «денеерами».

Можна по-різному ставитися до такої поширеної громадської думки. Особисто ж я вважаю її прямим наслідком прихованої пропаганди нашої держави, яка таким чином намагається позбутися власної відповідальності за те, що сталося на Донбасі.

Довести це нескладно. Так, захоплену «тітушками» в один день із Донецькою ОДА та Луганським СБУ Харківську ОДА спецпідрозділ МВС «Ягуар» звільнив чомусь уже через кілька годин після її захоплення. Жодної ж спроби звільнити донецьку та луганську держустанови не було зроблено упродовж цілого місяця! Аж до самого утворення сумнозвісних «ЛНР» та «ДНР». Ті ж, хто ухвалював у Києві ті ганебні рішення про долю Донецька та Луганська, й досі перебувають на вищих щаблях державної влади в Україні, так що сподіватися від них звільнення Донбасу, погодьтеся, можуть тільки невиправні оптимісти.

Майже впевнена в тому, що українська сторона не веде мову про біженців і в Мінську. А якщо й веде, то суто формально, бо за результатами всіх мінських домовленостей про «внутрішньо переміщених (цікаво, ким це переміщених?) осіб» не було жодного слова!

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що держава ставиться до 1,4 мільйона своїх «переміщених» громадян майже як до зниклих безвісти.

Яку ж державу маємо в Україні?

Коли держава не помічає своїх громадян, то мимоволі постає питання: а що ж тоді вона собою являє? Колись я прочитала таке визначення нашої держави: це холдинг, спрямований на збагачення жалюгідної купки людей, який виконує всі інші свої державні функції суто формально. Тоді – а це було років 5 тому – я жахнулася з такої дефініції. Сьогодні ж вимушена, на жаль, погодитися з нею.

Так-так, наша держава настільки захоплена виконанням тієї своєї функції, що їй просто не до проблем якихось там переселенців. То чи варто тоді дивуватися, що їх нема і в законі України «Про субсидії»? Згідно з ним, ті субсидії не призначаються особам, які зробили упродовж останнього року покупки більш, ніж на 50 тисяч гривень. Як ви думаєте, невже з тих майже півтора мільйона українців, залишених не без вини держави без власної домівки, ніхто не придбав сяке-таке житло за цей час?

Виходить, що розраховувати на субсидії вони аж ніяк не можуть. При цьому, більшість із них ще не досягли пенсійного віку, мають дітей та батьків на руках, і далеко не всі так гарно працевлаштовані, як ті, хто має право на субсидії в Україні. Може, держава сподівається в цьому випадку, що ті переселенці вкладуться, сплачуючи за комуналку, в ті 440 чи 880 гривень, які вона надає їм щомісяця, і субсидія їм зовсім не потрібна? Виглядає вельми цинічно, чи не так?

Для порівняння наведу приклад ставлення європейської держави Польщі до постраждалих унаслідок війни на Донбасі – ні, не своїх власних громадян, а лише до етнічних поляків, які самі та їхні батьки з дідами народилися і все своє свідоме життя прожили не в Польщі, а саме в Україні! Так от, польська держава вивезла з Донбасу і влаштувала в себе за власний кошт усіх охочих етнічних поляків з окупованих територій!

Так що зміни в Конституції України, на моє глибоке переконання, потрібні не тільки в царині децентралізації влади, але і в плані державної ідеології. Бо держава без власної національної ідеології саме й призвела Україну до створення того антиукраїнського холдингу, який грабує її вже чвертьстоліття, і якому наплювати на її громадян.

А війна на Донбасі лише зробила це очевидним.

Ірина Магрицька – вимушена переселенка

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG