Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 18:24

Україна та Чехія обмінялись історичними архівами – директор архівів СБУ


Треба ламати стереотип, що архів – страшне місце зі злими бабусями – Ігор Кулик

Київ передав кримінальні справи на тодішніх громадян Чехословаччини, що відбували покарання в таборах на території радянської України. А Прага – документи з місцевого фонду «Бандерівці». Саме для цього на запрошення Інституту дослідження тоталітарних режимів в Чехію прилітав директор архівів СБУ Ігор Кулик.

– В травні цього року ухвалили закон про доступ до архівів радянських репресивних органів 1917–1991 років. І цей закон запровадили для того, щоби всі архівісти мали законодавчу підставу надати для ознайомлення всі ті документи, які знаходяться в архівах. І це можливість для людей отримати доступ до першоджерела історії: починаючи від свого роду, села, міста, і закінчуючи історією цілого народу в Україні і поза її межами.

Найкраще в цій ситуації – коли кожен займатиметься своїми справами. Служба безпеки має ловити терористів, міліція – ловити злочинців, а Український інститут національної пам’яті – досліджувати історію і зберігати першоджерела

Але коли ми говоримо про цей механізм – треба розуміти, що він ще не відпрацьований. І ще пройде тривалий час, поки це відбудеться. Тому що, по-перше, ці документи зберігаються у специфічних приміщеннях, куди ускладнений доступ абсолютно усім, оскільки це спецслужби сучасної України. Оскільки там працюють люди, які не мають можливості через брак кадрів опрацьовувати ці документи, – і вони теж до кінця не знають, які документи є, і чи є про конкретну людину дані.

Я думаю, найкраще в цій ситуації – коли кожен займатиметься своїми справами. Служба безпеки має ловити терористів, міліція – ловити злочинців, а Український інститут національної пам’яті – досліджувати історію і зберігати першоджерела. Маю надію, що згідно з законом до травня 2017 року усі ці документи передадуть в архів Українського інституту національної пам’яті. І уже там зберуться науковці, історики, архівісти – люди, які цікавляться цією тематикою.

– Архівісти та історики – це достатньо закрите експертне середовище. Чи можна зробити архіви популярними? Умовно, чи запрошуватиме колись хлопець дівчину на побачення в архіви?

– Треба ламати стереотип, що архів – це велике, страшне приміщення зі справами в пилюці і бабусями із великими скельцями, зі страшними обличчям, насупленими бровами та поглядом, що просвердлює. І переходити до того, що це має бути привітна установа, яка надаватиме послуги. Тобто, якщо громадянин хоче знати інформацію про себе, родичів, про свою частинку історії – архів зобов’язаний ці документи надати.

Якщо громадянин хоче знати інформацію про себе, родичів, про свою частинку історії – архів зобов’язаний ці документи надати

Водночас, треба розуміти: є три типи розвитку історичних документів. Перший, це коли видають книжкою збірник документів накладом у 1000 примірників, і її читають такі ж 1000 істориків, які «варяться» у тому соку. Після того, як це доходить до ширших мас, зацікавлюються журналісти, або ті, хто має хист до писання – вони видають замітки науково-популярного характеру, наприклад, ведуть рубрику в «Історичній правді» в інтернеті. І наступний етап – це коли за перо беруться люди, які вміють дуже якісно на основі історичних документів, додавши якусь буденщину, любовний сюжет, – видавати цілі бестселери. Зокрема, «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко чи «Чорний ворон» Василя Шкляра.

Я знаю, що Український інститут національної пам’яті планує проводити популяризаційну, просвітницьку роботу, видавати журнали, створювати виставки. На 2 вересня запланована виставка про українців у Другій світовій війні.

– У Празі між двома світовими війнами працював Музей визвольної боротьби України, де зберігались українські архівні документи. Комуністична влада тодішньої Чехословаччини його закрила. Чи можна відновити таку співпрацю з Чехією та створити аналог музею?

– Я вважаю, що такі речі мають бути, є ж в Україні Чеський культурний центр. Це має бути загальнодержавна робота. Зараз, наскільки я знаю, міністерство культури разом із міністерством закордонних справ розглядають можливість створення при посольствах України Центру Шевченка, який займався би популяризацією культури, організацією заходів, запрошенням певних особистостей. Звісно, що складовою цього мала би бути популяризація української історії, розбиття міфів про тих же бандерівців. Треба проводити конференції, привозити українських істориків і підтримувати людей, які досліджують українську історію тут у Празі, сприяти виданню їхніх книг.

І дуже цінним було би збирати інформацію про українців і їхню історію з місцевих бібліотек. Зокрема, в архіві при Інституті дослідження тоталітарних режимів є спеціальний фонд, який називається «Бандерівці» – там є цікаві документи, які можуть допомогти зрозуміти, як на певній території розвивалась українська повстанська армія, про рейди УПА в 1947 році на території Чехословаччини. Насправді, знайти спільні точки дотику між Україною і Чехією просто.

– І як ви оцінюєте успіхи української культурної дипломатії в цьому?

– Мені складно оцінювати успіхи в цьому секторі. Скажімо так, те, що ми можемо організувати в рамках архіву СБУ – ми намагаємось робити. Скажімо, ми офіційно і неофіційно допомагаємо Давиду Свободі (історик та україніст – ред.), який займається дослідженням УПА тут в архіві Служби безпеки. Також ми сподіваємось, що наступного року нам вдасться видати наукове дослідження про чехів і словаків, які потрапили в 1937–1939 роках під «жорна великого терору» в Україні. І через деякий час тоді нам вдасться говорити про «ОУН» і «УПА» в документах чеських спецслужб.

Також співпрацюємо з Інститутом дослідження тоталітарних режимів (Чехія), аби видати збірки документів про те, як із території України під час та після Другої світової війни під виглядом власовців (антирадянське військове об'єднання під командуванням генерала Власова, яке воювало на боці Адольфа Гітлера – ред.) і бандерівців проникали на територію Чехословаччини агенти радянських спецслужб. Вони перевдягалися і проводили диверсійні, терористичні акти, вбивали населення, для того, щоби посіяти недовіру і викликати ненависть до власовців і бандерівців. Зрозуміло, що культурна дипломатія не може бути ефективною уже і відразу, і не може здійснюватись лише якоюсь однією установою – до цього повинні долучатись усі.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG