Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 23:05

Гра в наддержаву: геополітичні амбіції путінської Росії і реакція Заходу


Політична карикатура Олексія Кустовського

Політична карикатура Олексія Кустовського

Все, чим нині може похвалитися Росія на стратегічному рівні у військовій царині – це технології середини ХХ століття

(Рубрика «Точка зору»)

Російська агресія на Сході України є елементом амбітного плану Кремля з відновлення наддержавної могутності СРСР, яка відійшла в небуття разом із Холодною війною і самим «нерушимим Союзом».

Розрахунок робиться не лише на відновлення контролю над Києвом, а й на недопущення дальшого поширення впливу «ворога №1» сучасної російської неоімперії – Вашингтона та його європейських союзників. Сполученим Штатам, виявляється, в Європі мало самого лише НАТО – їх плани включають, за словами спікера Держдуми Росії Сергія Наришкіна, «забрати в зону свого впливу весь континент».

Зрозуміло, ця зловісна схема включає в себе й Україну – Наришкін заявив, що «штучно створена і ескалована ззовні українська криза – частина великого й давнього плану США відтіснити Росію з її традиційного геополітичного й торгово-економічного простору і зайняти її місце». Під «традиційним простором» мається на увазі та частина Східної Європи, що колись перебувала під владою Москви.

Таке викривлене бачення сучасного світопорядку, побудоване на руїнах російських геополітичних проектів, провал яких пояснюється не об’єктивною нездатністю Кремля конкурувати з потужнішими міжнародними гравцями, а умисними підривними діями численних західних «ворогів», не є для пострадянської Росії чимось новим.

Геополітика війни

Апологети бачення розвалу СРСР як «найбільшої геополітичної трагедії ХХ століття», такі як письменник і філософ С. Переслегін, віце-президент Російської колегії військових експертів, генерал-майор А. Владимиров, перший віце-президент Академії геополітичних проблем, доктор воєнних наук К. Сивков та інші, ще з другої половини 2000-х років. почали надавати ідеям «російського реваншу» експертну підтримку. Звинувачуючи США в тому, що це «єдина держава, яка починає і веде сучасні війни», усі вони дійшли єдиного висновку – інструментом виходу з сучасної геополітичної кризи «тотального панування» Вашингтона є військова конфронтація, аж до застосування ядерної зброї.

Послуговуючись таким войовничим дискурсом, Москва взялася до справи – навіть попри традиційну проблему технологічної відсталості російських Збройних сил.

Ядерний шантаж

Дипломати НАТО були вражені агресивним обговоренням Москвою використання ядерної зброї. В Росії про це говорять не лише кадрові військові – сам президент час від часу вдається до подібної риторики, вимагаючи від ядерних сил країни «негайного виконання поставлених перед ними завдань».

Однак «ядерні сили» – це не лише боєприпаси, а й засоби доставки. Недостатньо мати численний ядерний арсенал (у Росії наразі у розгорнутому стані 3,9 тисяч боєголовок) – потрібно ще доставити його «адресату», ближньому або дальньому. І якраз із цим у Кремля очевидні проблеми.

Все, чим може похвалитися Росія на стратегічному рівні – це технології середини ХХ століття. Це стосується як авіації («головний герой» більшості повітряних провокацій Росії – розроблений ще у 50-х роках ХХ століття турбогвинтовий бомбардувальник Ту-95, який у світі сучасної надзвукової авіації сприймається радше як анахронізм), так і ракетної техніки (Росія досі послуговується переважно рідкопаливними ракетами, в той час як Захід і США ще в другій половині минулого століття перейшли на надійніші та безпечніші твердопаливні).

Відтак на стратегічному рівні Москві нема чого протиставляти Вашингтону – на відміну від рівня тактичного, де Кремлю ще є чим хизуватися.

Мілітаризація Криму і «Карибська криза» у Європі

Технологічна відсталість Російської Федерації від розвинених країн Західного світу і США, у вимірі геополітичного протистояння полягає у майже повній відсутності стратегічних засобів впливу на супротивника. Народжена ще в часи Хрущова, свого часу вона спричинила Карибську кризу.

Рішення радянського керівництва розмістити на Кубі тактичні бойові ракети виглядало не зовсім логічним – адже в СРСР були потужні стратегічні засоби доставки, здатні вразити будь-яку точку території США. Офіційна версія – Вашингтон розмістив свої ракети в Італії і Туреччині, тож Москва була змушена зробити «хід у відповідь». Однак більш логічним виглядає інше пояснення – Радянському Союзові було необхідно розгорнути ракети географічно близько від території США, щоб компенсувати нестачу стратегічних засобів доставки.

Схоже, теперішнє керівництво Росії йде протореними шляхами – компенсуючи стратегічний рівень тактичним.

За словами генерального секретаря НАТО Йенса Столтенберга, Північноатлантичний альянс серйозно стурбований мілітаризацією Криму. Саме по собі збільшення чисельності військового контингенту Росії на півострові не несе якоїсь певної загрози – на відміну від, наприклад, модернізації військових аеродромів для базування тактичної авіації, здатної нести ядерну зброю. Тим більше, що російське керівництво в особі директора департаменту нерозповсюдження і контролю над озброєннями російського МЗС М. Ульянова натякало на можливість розміщення в Криму ядерної зброї.

Цим пояснюється мілітаризація Криму – географічно наближені до Європи, тактичні засоби доставки ядерної зброї роблять шантаж Кремля цілком реалістичним.

«Ядерний» Крим змінює конфігурацію і баланс сил у регіоні і може стати для Європи тим, чим свого часу Карибська криза стала для Сполучених Штатів.

Арктичний фронт

Свої зусилля на Півдні Росія дублює на Півночі – паралельно з мілітаризацією Криму поступово починається «військова розбудова» Арктики.

Росія вже розгорнула в регіоні зенітні комплекси «Панцир» і планує посилити позиції винищувальною авіацією.

Офіційно ці кроки є елементом «вдосконалення військової організації» Росії і називаються «укріпленням зони безпеки».

Такі дії Москви вже викликали жорстку реакцію окремих північних держав, а також стимулювали проведення масштабних спільних військових навчань Західних країн у регіоні.

Українську кризу 2013–2014 років правлячі еліти в Москві потрактували як шанс зреалізувати власні геополітичні амбіції, вдаючи з себе правителів наддержави. Від самого початку російської «гібридної» інтервенції на Південь та Схід України, Кремль взяв курс на відновлення двополюсного протистояння зі США.

Для того, щоб вдало зіграти наддержаву, Росії треба випередити наслідки жорсткої економічної і політичної блокади. Чи вдасться це нинішньому керівництву Росії, враховуючи його деструктивний політичний курс – питання риторичне.

Тарас Жовтенко – експерт з проблем національної безпеки, кандидат політичних наук

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG