Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 15:11

Треба нагороджувати «За мужність» лише за те, що зайшов в аеропорт – «Батя»


Стіна з автографами 90-го батальйону 81-ї бригади, Донецький аеропорт

Стіна з автографами 90-го батальйону 81-ї бригади, Донецький аеропорт

Аеропорт тримали 242 дні. З них 42 – тримав наш 90-й батальйон

Київ­­­ – Доброволець Геннадій Бакунєвич обороняв Донецький аеропорт взимку у складі 90-го батальйону 81-ї аеромобільної бригади. Молодшого сержанта другої роти називають «Батя» – за сміливість, турботу про ближнього і розсудливість. Геннадій розповідає про трагічні події січня 2015-го.

– Готувались ми ще з житомирського полігону. Майже 70% з нас були добровольці. Всі були з «минулим» – по дві-три миротворчі місії, служба в різноманітних «спецназах» – люди бувалі. А інші 30% – вчились у них.

В основному, нас готували до зачистки міст. Ясна річ, після Іловайська і Дебальцева ми зрозуміли, що армія зупинилась. Було ясно, що єдине місце, куди нас можуть послати, – це Донецький аеропорт.

«Ми, як бультер’єри, «натаскані» на атаку, а не на оборону»

– У листопаді ми поїхали з Києва до Костянтинівки – половина техніки їхала сама, половину тягнули. Так якось доїхали до Костянтинівки, де нас поселили у покинуту психіатричну лікарню. Трохи обжились.

Геннадій Бакунєвич

Геннадій Бакунєвич

Замполіт та комбат сказали, що нас чекає захід у Донецький аеропорт, але довго не могли визначитись із часом, коли ми зайдемо туди, і яка буде обстановка.

Ми, «десантура», думали, що будемо працювати за нашим призначенням, але в аеропорту нас використали для роботи в окопах

Ми, як «десантура», думали, що будемо працювати за нашим призначенням, але в аеропорту нас використали для роботи в окопах. Це не наше завдання, а піхоти. У десантних підрозділах практично немає прикриття артилерії і того, що потрібно для окопної війни. Ми, як бультер’єри, «натаскані» на атаку, а не на оборону.

Звісно, ми працювали в будівлях, знаємо специфіку, але оборонна тактика, що застосовувалася в аеропорту, була незвична для нас. Коли ми зайшли, там були чітко сформовані сектори, вісім постів – кожен відповідає за свій сектор обстрілу.

Командир сказав: «Хлопці, половина з вас – «200-ті». Хто не хоче?»

– Перед виходом на аеропорт новий командир бригади сказав: «Хлопці, половина з вас – «двохсоті», половина «трьохсоті». Хто не хоче, може вийти». Були такі, хто вийшов, вони поїхали в Піски, там трохи «обстрілялись».

Не приховуватиму: ті, хто був мобілізований, за рік служби на «бойові» завдання так і не виходили. Тож ми сказали їм: «Хлопці, в тилу теж вистачає роботи, треба підвозити, охороняти».

Навіщо мені за спиною людина, у якій я не буду впевнений?

Навіщо мені за спиною людина, щодо якої я не буду впевнений, чи вистачить у неї мужності вийти під відкритий вогонь, подавити його, щоб я зміг перебігти?

Коли ми зайшли в аеропорт – бої за нього вже завершувались. Навіть кіровоградці, 3-й полк спецназу, які це починали, нам дзвонили і казали: «Коли ми зайшли, у нас були стіни і було літо. А у вас – ні того, ні іншого».

Всередині терміналу

Всередині терміналу

Таке враження, що потрапили у скажений вулик. Рикошети зверху, знизу, кулі свистять з усіх боків – з таких траєкторій, що ти не можеш зрозуміти, звідки взагалі ведеться вогонь, бо вони летять одночасно звідусіль.

– В аеропорту було таке правило: йдеш на ротацію – боєкомплект з собою не забираєш. Йдеш туди – «тягнеш» його якомога більше. Їжа та вода на другому плані, головне – більше патронів і гранат.

Аеропорт тримали 242 дні. 42 з них – тримали наші хлопці з 90-го батальйону. Ми розуміли, що він надихає інші війська не здаватись.

«Ви – десантники-смертники. Нас закинули у тил ворога, ми маємо виконати своє завдання і все. А відійдемо ми чи ні – то вже наша справа»

Якось приїжджав заступник командира повітряно-десантних військ, і сказав: «Ви – десантники-смертники. Коли ви йшли служити, ви це розуміли. Тобто нас закинули у тил ворога, ми маємо виконати своє завдання і все. А відійдемо ми чи ні – то вже наша справа».

Звідси виникає братерство: доки живеш ти – живу я

Тож, загалом, кожен знав, на що йшов, і був готовий. Звідси у підрозділі виникає братерство: доки живеш ти – живу я.

Чому мені потім стало гірко. Я вважаю, що людина, навіть якщо вона просто зайшла в аеропорт – її, як мінімум, треба нагороджувати «За мужність». Ти розумієш, що ти йдеш у повне оточення, відходу немає, а тобі залишається єдине – тримати і помирати.

– Я перебував на четвертому посту – ми тримали прохід між старим і новим терміналом, – прикривав пост «Ромео». Там у нас стояло три «ДШК» (крупнокаліберний кулемет Дегтярьова-Шпагіна – ред.) Ми їх привезли, але не запускали в роботу, бо «сєпари» нічого про них не знали – ми їх берегли на крайній випадок. Довгий час обходились стріляниною з автоматів та кулеметами Калашникова. Під час серйозних атак нас прикривали мінометники, бо ми самі б їх не витримали.

Бригади, які йшли на ротацію, не передавали карти мінування

Коли перед Новим роком я вийшов з аеропорту у відпустку, сказав комбату, що ми весь час чуємо розриви у підвалах. На той час там вже було наставлено багато розтяжок і мін. Найцікавіше – бригади, які йшли на ротацію, не передавали карти мінування. А їх все продовжували ставити. Ми боялись лізти у той підвал, бо ми не знали, чи на своїй, чи на «сєпарській» міні ми можемо підірватися.

Командири… Наш Кузьміних (Олег Кузьміних, командир 90-го батальйону 81-ї десантної бригади – ред.) був в аеропорту, при мені, два або максимум три рази. Заїхав – швидко заскочив – і поїхав. А коли він потрапив до аеропорту вдруге, його взяли в полон (Олега Кузьміних звільнили у травні після 4-х місяців полону – ред.) Якщо оте «командування» не може скорегувати вогонь та не вилазить зі штабу…

Наш колишній комбат нам казав: «Те, що тут когось призначили ротними або взводними – «фігня». Коли ввійдете в бій, серед вас з’являться лідери, які візьмуть на себе відповідальність за певні рішення – вони і стануть вашими командирами».

«Зв’язку не було, а «Правий сектор» не знав, що наш батальйон заходить»

– Зв’язок взагалі не був налагоджений. Ми налагодили зв’язок лише по телефону із «Правим сектором» і «Українським легіоном» тільки через певний час після того, як зайшли.

Нас довго «секретили», тому до нас майже не приїжджали волонтери і не могли нас забезпечити раціями

Я це можу виправдати тим, що армія розвалена, ми це розуміли. У нас були свої «Кулібіни», які налаштовували наші рації на «стрибаючу хвилю» (в нас є 80 рацій, які «стрибають» однаково, і «сєпари» не можуть їх запеленгувати). Та ми ж не могли завезти їх «правосекам» або ще комусь. До того ж, нас довго «секретили» – наш батальйон готували у якості «подарунка Путіну» чи що, тому до нас майже не приїжджали волонтери і не могли нас забезпечити раціями.

Ми почали «рубатися» з «Правим сектором», бо вони не знали, що 90-й батальйон заходить в аеропорт, і відкрили вогонь

Тож, коли ми заходили у Піски (це база підходу – там ми чекали можливості проскочити в термінали), то потрапили під обстріл. Ми «посипались» з броні і почали вести бій. Потім нам кричать: «Зупиніться». Виявилось, що ми почали «рубатися» з «Правим сектором», бо вони не знали, що 90-й батальйон заходить в аеропорт, і відкрили вогонь.

Було всього два накази – обороняти і не стріляти під час перемир’я

– Міни ставили, щоб прикрити слабке місце, а після бою деякі просто про це забували.

Якось під час бою я по рації кажу: пришліть «їжаків» (мінерів) на пост, у секторі слабина, нехай поставлять там розтяжки. «Їжаки» поставили, але починається бій, і вони побігли в інше місце. Бій пройшов, але не зрозуміло, чи підірвались ті розтяжки, чи ні – для цього треба виходити туди і дивитись. А «їжаків» було небагато, на всі пости не встигали, і це виглядало так «прибігли, заскочили, поставили і втекли».

По мені стріляють з двадцяти метрів з РПГ – а я нічого не можу зробити у відповідь. Вони це розуміли – і підходили впритул

Було всього два накази – обороняти і не стріляти під час перемир’я. По мені стріляють з двадцяти метрів з РПГ – а я нічого не можу зробити у відповідь. Ми мали лише наказ не стріляти, а вони ж це розуміли – і підходили впритул.

Спершу ми терпіли, а потім уже іншого виходу не було, як відстрілюватися. Бачу ціль – стріляю на ураження, щоб ніхто не міг побігти і сказати ОБСЄ, що «вони по нас стріляють».

Ми взяли з собою їжу і боєприпаси на п’ять днів, як і належить десантникам, пробули в аеропорту вісімнадцять. А ще ж зайшли – і одразу поділилися їжею з тими, хто там був. Тож уже на 3-4-й день не залишилося нічого. Довелося нишпорити по смітниках.

«Якщо ви продовж доби не прийдете – нам кінець»

– У нас не було жодного загиблого, бо спочатку зайшла перша рота. Наша ж, друга, рота її змінила. Я заходив 5 грудня – тоді перша рота пішла у відпустку, а ми тримали оборону. Ми також після цього поїхали на новорічні свята у відпустку.

Повернувся 11 січня, а вже 15-го був перший великий підрив – валили стіну. У той час там ще була наша перша рота.

Вони подзвонили і сказали: «Хлопці, нас впритул розстрілюють з танків. Уже 4 пости з 60-ти метрів розстріляли. Якщо ви продовж доби не прийдете – нам кінець».

Вони подзвонили і сказали: «Хлопці, нас впритул розстрілюють з танків». Тут всі починають бігати і метушитися. Йти нема кому

Тут всі починають бігати і метушитися. З командування нікого немає, комбат залишався в Пісках або у Водяному. А йти нема кому – всі роз’їхалися на Новий рік. Починають визбирувати ці залишки. І так ми втрачаємо майже три доби. В цей же час комбат бере загін розвідки, снайперів – і вони намагаються їхати туди на допомогу. Вони йшли вночі, а тоді ще був сильний туман.

А 19 січня там відбувся ще один підрив.

І ось стоїть новий термінал, а поруч, за 20 метрів, – старий. Водії, з якими ми заїхали, жодного разу не ходили на термінал. Вони не знають, де «причалювати». Через туман хлопці промахуються і потрапляють у старий термінал. Виходять «сєпари», оточують їх з «шайтан-трубами» (в Афганістані так називали реактивний вогнемет «Джміль» – ред.) і кажуть: «Або ви здаєтеся, або ми зараз тут всіх палимо».

За рахунок того, що нас тоді не було у терміналі, наша друга рота залишилася жива. Третя рота загинула на марші

За рахунок того, що нас тоді не було у терміналі, наша друга рота залишилася жива. Третя рота загинула на марші. Між солдатами ходили розмови, що 80-й батальйон залишив рації, «сєпари» їх захопили і чули усі наші переговори. Тож коли 3-я рота пішла на допомогу – її просто накрили «Градами» і мінометами.

«Танки поїхали прямо на протитанкові рови»

– Так як комбата з нами не було, командування на себе взяв «Красота». Він зробив все, що зміг. Але в нього були проблеми зі здоров’ям, і він потрапив у лікарню. Командування перебрав «Комісар», але він не військова людина.

Муженко вирішує організувати танкову атаку, щоб «прорубати коридор». І ось танкова атака їде прямо на протитанкові рови

Тоді командування, не знаю, хто саме, кажуть, що Муженко вирішує організувати танкову атаку, щоб «прорубати коридор». І ось танкова атака їде прямо на протитанкові рови – тобто туди, де танки пройти не можуть. Наші танкісти через ці танкові рови бачать термінал, бачать, як наші хлопці намагаються прорватися, але нічим допомогти не можуть.

Нам допоміг «Правий сектор» і «Український легіон». Вони почали атакувати позиції сепаратистів у Спартаку і монастирі, відволікли увагу на себе і дали хлопцям можливість хоч якось відходити.

«Ви що, поставили за мету обнулити 90-й батальйон?!»

– Я потім уже поїхав у шпиталь, але хлопців з мого підрозділу поставили тримати метеовежу. Вони тримали її два тижні, а потім прийшла 72-а бригада. Їм надійшов наказ – і вони наступного дня її здали. А через деякий час приїжджає якийсь заступник командира і розпоряджається: «Ваше завдання – зайняти метеовежу».

Я тоді прямо запитав: «Ви що, собі поставили за мету обнулити 90-й батальйон?!», бо коли я їхав у шпиталь, у строю залишалося 86 штурмовиків. Решту визбирували по амбулаторіях. Хлопці просто телефонували на мобільний і казали: «Приїдьте, заберіть, бо сказали, якщо до вечора не заберуть, ніхто тримати в амбулаторії не буде».

У лютому я лежав у шпиталі. У мене почалося запалення шлунка, кишечника, почалися проблеми з серцем. Туди залишалося тільки підвезти зброю, бо там був практично весь 90-й батальйон.

«На фронті нас почали називати девятим легіоном»

– Ніхто нічого нам не пояснював. Наш ротний з позивним «Валет» став виконувати обов’язки командира частини. Він був з нами у терміналі. Він – один з тих офіцерів, яких я визнаю як офіцерів.

Після того, як ми вийшли, у 90-го батальйону командування взагалі не було. Хіба потім поставили завдання тримати метеовежу, потім – Водяне. Тобто почали тикати по таких місцях. Довго ще тримали диспетчерську вежу. Потім у Водяному хлопців накрило. Вони вижили, але їх там посікло. Тож нас ставало все менше.

Я вже казав, якщо батальйон втратив хоча б третину, його потрібно відводити на переформування, міняти позивні. Але нас ніхто нікуди не відводить, починає затикати нашими хлопцями дірки. Тоді ж на фронті нас почали називати «дев’ятим легіоном».

«Мені вручили грамоту»

– Я гадаю, що підполковник Кузьміних, позивний «Отаман», коли пішов за хлопцями, вчинив по-людськи правильно. Але я взнаю, що його просто так відпустили з полону, як «подарунок» від Медвечука.

Я от по-людськи розмірковую: стільки полягло твоїх хлопців, які не отримали жодних нагород. А ти перший приходиш – і Порошенко тобі вручає орден «За мужність» 3-го ступеня.

Коли я їхав у відпустку, побачив таку картину: в усіх штабних – ордени Богдана Хмельницького, інші високі відзнаки. А кулеметника Бойка запитую: «Що тобі дали?» Відповідає: «А мені грамоту вручили».

«Треба було підняти дух. Але ж у всьому має бути межа»

– Стратегічно аеропорт не був настільки важливим. Він був важливим політично. І ми це розуміли.

Кіровоградський спецназ, який першим зайшов в аеропорт, перший взяв на себе відповідальність і сказав: «Це наше. Ми його здавати не будемо». Всупереч всім наказам, вони вирішили не здаватися.

А ми вже їх підтримали. Навіть комбат казав, що стратегічно аеропорт не має жодного значення, тому що з Пісків ми прострілювали всю територію аеропорту. Сам термінал нам не був потрібен. Але він був, як Брестська фортеця, де ми стояли і не здавалися. З цієї позиції, я вважаю, що ми правильно вчинили. Треба було підняти дух. Але ж у всьому має бути межа.

Уже перед Новим роком там не було, за чим ховатися. Там щось готувалося. Ми своє зробили вже. Я тоді сказав Кузьміних: «Не посилай більше туди людей. Ми вже все зробили». Сепаратисти ж сказали: «Ми будемо Новий рік в аеропорту святкувати». Наші хлопці вбрали ялинку. Мій пост був саме на охороні ялинки. І ми там відсвяткували Новий рік, Різдво і Старий Новий рік. Ми не здали позицій – «сєпарів» там не було. Хоча й сказали, що будуть.

Цей аеропорт вже нікому не був потрібен.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG