Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 04:57

«Сам Кремль вбив цих людей заради своєї чортової пропаганди» – Віра Савченко про справу сестри


Віра Савченко

Віра Савченко

«Мене закривали в кімнаті з чоловіками. 20 чоловіків, пачка презервативів… Це все був психологічний тиск»

У Донецькому міському суді Ростовської області 26 жовтня продовжився процес у справі українського військовослужбовця Надії Савченко. Захист клопотав про допит її сестри Віри, єдиного свідка захисту, позачергово, побоюючись, що в майбутньому їй можуть знову заборонити в’їзд на територію Росії, проте суддя Леонід Степаненко у допиті відмовив. Їй доведеться чекати, коли настане черга адвокатів надавати свої докази. Враховуючи, що з 60 заявлених стороною обвинувачення свідків допитано близько 20, це може трапитися нескоро. Ми попросили Віру Савченко пояснити, що вона хотіла розповісти в суді.

Сам Кремль вбив цих людей заради своєї чортової пропаганди

– Сторона обвинувачення висмикнула з усього, що сталося, тільки той факт, що загинули журналісти ВГТРК Корнелюк і Волошин. Але там було, як мінімум, осіб 20 у формі, так званих «ополченців». Коли йде війна, є противники, вони стріляють один в одного, хтось гине, ну це війна. А Росія на це закриває очі і каже, що стріляли в журналістів – і все. Говоріть тоді правду до кінця: журналісти були в колі військових. Питання: чи була в них акредитація, і яка тварина запросила цивільних людей знімати на лінії фронту? Давайте, скінчиться бій, і нехай приїдуть знімати, якщо вам так потрібна картинка! Сам Кремль вбив цих людей заради своєї чортової пропаганди. Потрібно було швидко замітати сліди, а тут дівчина в полоні, яка, напевно, швидко зламається, розколеться, що з баби візьмеш... Не вдалося! СБУ надало паспортні дані цих людей, які були з журналістами, вони українці. Давайте тоді розберемося, чому в Росії судять українців, якщо Україна, як говорить Росія, веде громадянську війну. Можливо, ви тоді в Росії почнете судити сирійців, які один одного вбивають?

Надія Савченко під час засідання суду у Донецьку Ростовської області. 19 жовтня 2015 року

Надія Савченко під час засідання суду у Донецьку Ростовської області. 19 жовтня 2015 року

– Чи є якісь способи, щоб Ваші слова все ж прозвучали на процесі?

«Недоополченець», якого надресирували прокурори, каже: «Там було осіб 25». Зникає зв’язок, а коли з’являється, він говорить «Там були тільки два журналісти, і взагалі я не пам’ятаю»

– Мої свідчення є у справі, я передала їх через Службу безпеки України, але я хотіла б відповісти на запитання прокурорів, це ж, напевно, їм потрібніше. Боюся, що, якщо мені не дадуть приїхати, буде відеозв’язок, тільки на певних питаннях у мене буде зникати звук, як це трапляється зараз у суді, коли якийсь нещасний «недоополченець», якого надресирували прокурори, каже: «Там було осіб 25». Зникає зв’язок, а коли з’являється, він говорить «Там були тільки два журналісти, і взагалі я не пам’ятаю», протокол підписує і йде. Тому дуже хотілося б приїхати і відповісти на всі питання особисто. На запитання прокурорів, адвокатів і Наді.

– Розкажіть про спроби перетнути кордон Росії? Що Вам сказали на прикордонному пункті у Воронезькій області і що заявили в аеропорту Пулково, коли не пускали до Росії?

Прикордонник відповів, що це ініціатива ФСБ Росії, він сам нічого не знає, але я є в базі даних

– 13 жовтня ми з українським консулом, на машині з дипломатичними номерами, їздили по російській території, місцях, де Надю викрадали і де, на думку російського слідства, вона перетнула кордон, оглядали все. А потім побачили, що кордон з Україною дуже близько і, щоб не повертатися в Ростов, вирішили його перетнути і на автобусі або попутці поїхати до Харкова. Найближчим був прикордонний пункт Чертково-Мілове. Там ми пройшли без черги, оскільки були на дипломатичній машині. Нас було троє: я, консул Олександр Ковтун і помічник Наді Савченко. Було приємно: нам віддали честь російські прикордонники! Вони взяли документи, і їх не було хвилин 20, потім вони прийшли, вибачилися за затримку, і прикордонник у формі запитав: «Віра Вікторівна Савченко є?» – «Так, я». – «Вам потім не буде дозволено в’їзд в Російську Федерацію до 1 вересня 2020 року». Ми остовпіли, вийшли з машини і почали розпитувати, чому ухвалено таке рішення? Прикордонник відповів, що це ініціатива ФСБ Росії, він сам нічого не знає, але я є в базі даних. Щоб у цю базу потрапити, потрібен певний час. Ми в Росії були днів п’ять, напевно, і за цей час я туди потрапила. Це не був, наприклад, дзвінок у цей момент: «Не пускайте її!» Взагалі, вони могли і не попереджати, а, як це було в 2014 році, депортували б, дали б папір, вказали б причину, посилаючись на якусь статтю. У 2014-му це була «Загроза національній безпеці Російської Федерації».

До Дмитра Пєскова я особисто дзвонила. Коли Надя голодувала, він брав слухавку, він сам передзвонював, а зараз мій телефон у нього, мабуть, в чорному списку, я не можу додзвонитися

Я говорила, що виступаю в якості свідка на суді, який відбувається у вас, в Російській Федерації: «Ви, напевно, не знаєте, це процес Надії Савченко». «Так, ми знаємо, але не можемо нічим вам допомогти». Ми поїхали в Україну. Перше, що я зробила – зателефонувала адвокату Марку Фейгіну і повідомила, що мене, напевно, не пустять прикордонники. Потім дуже швидко відреагувало Міністерство закордонних справ України: ноти, протести. Звернулися до Дмитра Пєскова, прес-секретаря Кремля, який відреагував так: «Нічого не знаю, про рішення ФСБ – невідомо». Я йому особисто дзвонила. Коли Надя голодувала, він брав слухавку, він сам передзвонював, і ми з ним спілкувалися. А зараз мій телефон у нього, мабуть, в чорному списку, я не можу додзвонитися. Тому потрібно було намагатися в’їхати ще раз, щоб хоча б був офіційний папір.

19 жовтня ми взяли квиток на літак. Назад не брали, бо було незрозуміло, коли летіти назад, і до того ж авіакомпанії припиняють літати з України до Росії і навпаки, до того ж це дорого. Повертатися вирішили автобусом. Прилетіли до Петербурга, нас було троє, я пішла першою. На паспортному контролі молода дівчина-блондинка досить непривітно стала розпитувати, чи є зворотні квитки. «Ні». «Яка мета приїзду?» «Приватна». «А розкажіть про цю вашу приватну мету?» Я кажу: «Це значить неробоча». «А де ви будете?» «У Ростові-на-Дону». «А де Ви живете?» «У Києві». «Ну і як там обстановка в Києві?» «Гарна погода». «Ви мені про погоду будете розповідати?!» Ось такий от був тон розмови. Вона мені каже: «Сідайте, почекайте». Мої друзі не хотіли йти і запитали її: «Ми почекаємо, можна?» Вона відповіла: «Не чекайте її, їй заборонений в’їзд на територію Російської Федерації». Тут вже були консули України, яким я вдячна за те, що приїхали. Один прийшов на паспортний контроль, і ми чекали вдвох.

Молоді хлопці сказали: «Ми чекаємо вказівки зверху». Через годину мене запросили пройти: «Все нормально, це була додаткова перевірка, вам дозволено в’їзд»

До мене підходили ще два рази. Один співробітник паспортного контролю розпитав, куди я їду і що там мене чекає. Я йому відповіла: «Знаєте, я свідок на суді Надії Савченко, і ми з адвокатами намагаємося зробити так, щоб я була в суді». Другий раз він запитав мою прописку в Києві, і консул сказав, що вони вже готують папери для моєї депортації. Я почала думати, де мені взяти гроші, щоб летіти назад, тому що ці авіакомпанії летіли тільки наступного дня. Ми чекали десь 60 хвилин, але консул не сидів на місці, він їх смикав, і йому молоді хлопці сказали: «Ми чекаємо вказівки зверху». Через годину мене запросили пройти: «Все нормально, це була додаткова перевірка, вам дозволено в’їзд».

– Розкажіть докладніше про події 17 червня 2014 року, коли Надію Савченко взяли в полон.

– Я 16 червня вже була в розташуванні батальйону «Айдар». Ми з Надею спілкувалися, потім лягли спати. Це було в селищі Щастя. Приблизно о шостій ранку був дзвінок від Сергія Мельничука, який у той час був комбатом «Айдара», про те, що потрібно допомогти нашим в бою. Оскільки я з Надею була на машині, відразу поїхали туди. Решта поки збиралася, комбат на своєму позашляховику кілька разів відвозив-привозив групи хлопців. Ми приїхали, Надя вискочила, а мені відразу закинули бійця, який був поранений в шийний хребець (і, на жаль, потім помер). Машина швидкої допомоги боялася під’їхати ближче, і я його везла 3 кілометри. Вивантажила, мене попросили потримати крапельницю іншому пораненому, я крапельницю прив’язала на гілочку, приїхала, мені знову посадили пораненого, тепер уже контуженого, якого з бою витягли. Відвезла, приїхала назад, і тут вже Надя дзвонить і каже, що потрібно на тихій швидкості на аварійці під’їхати і забрати поранених, яких вона знайшла.

– Це був вже момент, коли вона біля дороги знайшла п’ятьох поранених бійців?

– Так. Коли вона вискочила, а мені закинули першого пораненого бійця, вона пішла до бійців, які розташовувалися там. Це була 26-а бригада. Вони на бронетехніці поїхали далі на Луганськ по трасі. Була засідка, їх усіх там рознесли, багатьох хлопців поранило в ноги, бо вони сиділи на бронетехніці зверху. Це були перші справжні бої. Хлопців там серйозно притисли, деякі пішли в «новобудову», відстрілювалися до останнього, гранатами відбивалися, в результаті всіх їх взяли в полон, а командир підірвав себе на гранаті. Надя попросила допомоги, я зібралася їхати, і на мене вже одягли бронежилет. Але «айдарівці» обурилися: «Як це, дівчина поїде?» Вони самі сіли. Єдине, що я зробила, це з бардачка забрала свої документи. Більше нічого. Хоча Надя мене попросила: «розвантажити багажник, щоб поранених покласти». Я цього нічого не зробила... Двоє хлопців, «Лисий» і «Цум», поїхали на цій машині. Швидко проскочили Надю, бо думали, що поранені там, де горить техніка, але там були тільки мертві. Загалом, їх теж взяли в полон. Потім були великі вибухи, і телефони Наді вже не були на зв’язку. Я, вся в соплях, думала, що наших людей нікого в живих немає... Ще розуміла, що потрібно швидко відбити наших людей.

Зв’язок з Надею обірвався близько 10-ї ранку 17 червня. Я хотіла йти з білим прапором і забрати наших людей

Зв’язок з Надею обірвався близько 10-ї ранку 17 червня. Це видно і по біллінгу, там є мої останні дзвінки. Далі всю ніч – бій. У мене сльози і соплі, бо розумієш, що наші люди незрозуміло де, Надіні телефони не відповідають. Був один жарт: у молодого хлопця-«айдарівця» від козирка кепки куля зрикошетила. І він говорив, що це через те, що його мама молилася. Коли вона молиться – все добре. Я хотіла йти з білим прапором і забрати наших людей. Це зараз я розумію, що не повернулася б, а тоді мені все здавалося логічним: піду з білим прапором, заберу поранених! І цей хлопець мені сказав: «Почекай, я подзвоню мамі, вона почне молитися, і все буде добре». Оскільки я не дуже релігійна, то над усім цим жартувала. Запам’ятала, що не було ще 12-ї, коли Надін телефон з’явився в мережі. Прийшла смс, що вона в мережі. У неї було три телефони: два МТС і один Life. І я всім стала говорити, що вона жива, бо нецікаво у мертвих вмикати телефон, тільки у полонених. І цей хлопець мені каже: «Бачиш, це моя мама почала молитися». І я запам’ятала, що ще не було обіду.

Надія Савченко та її адвокат Ілля Новіков під час засідання суду

Надія Савченко та її адвокат Ілля Новіков під час засідання суду

Я стала надзвонювати, і нарешті відповів грубий чоловічий голос: «Ми виріжемо всі ваші родини, чого ви сюди приперлися, бла-бла-бла». Я, хоча дуже емоційна, на відміну від Наді, людина, абсолютно без емоцій схитрувала і відповіла: «Давайте залишимо емоції, давайте будемо намагатися міняти ваших людей на наших». Він сказав, що передзвонить. Передзвонив і назвав чотири імені, які їм були цікаві. І я почала бігати по всіх, по кому можна було зрозуміти, що це начальник, говорити: «Давайте міняти цих людей». Два рази я їздила в Луганськ з інтервалом у тиждень, тому що сподівалася, що Надю побачу або хоча б почую її. Через якийсь час після цих обмінних переговорів мені дали з Надею поговорити. Вона мені щодня дзвонила і казала: «Все нормально, нас поміняють, навіть, можливо, машину нашу заберемо. Ти їдь у Київ, працюй». Я навіть поїхала до Києва, але від Наді припинилися дзвінки, і я поїхала сама в Луганськ, до сепаратистів, супротивників – буду називати їх так. Там був такий собі Володимир Громов, начальник контррозвідки. Я з ним не зустрілася, бо він був у Москві, і він сказав, щоб я приїхала через тиждень. Я приїхала.

– Це він передзвонював з приводу обміну?

– Так. Можливо, не він узяв слухавку першого разу, бо голос був грубий і емоційний, а Володимир спілкувався завжди холоднокровно. Наступного разу, коли я приїхала в Луганськ, попалася – мене посадили в підвал. Про це можна кіно знімати. Він мені допоміг. Я просиділа там добу, бачила, як катують хлопців, ніби, з «Правого сектора». У них були наколки, «тризуби». Мене не чіпали.

– А хто посадив у підвал? Хто затримав?

Мене закривали в кімнаті з чоловіками. 20 чоловіків, пачка презервативів. Але це все був психологічний тиск, ми нормально поспілкувалися і з ними

– Людина навіть не знаю якої зовнішності, бо кавказька зовнішність – це одне, а він був темношкірий, з кучерявим волоссям. Я ходила навколо обласної адміністрації, була в цивільному одязі. Мене запитали: «Що ви тут робите?» – «Чекаю Громова». «Покажіть паспорт». Показала київський паспорт – і все... Відразу: «Ворог, звідки ви приїхали?» – «Зі Щастя». У них дар мови пропав! Посадили в підвал до вечора. Слава Богу, цей Громов з’явився. Хороша людина, говорив же мені: «Не висовуйся», і що підійде через 2 години, ну, а я висунулася. Він прийшов і блефував, я тоді розуміла, що він теж підставлявся, допомагаючи мені: «Це ж сестра снайперки». Мене закривали в кімнаті з чоловіками. 20 чоловіків, пачка презервативів і: «Розважайтеся!». Але це все був психологічний тиск, ми нормально поспілкувалися і з ними. Це були теж так звані «ополченці», які проштрафилися, і їх свої же у підвалі закрили. Мене тримали в чистій кімнаті, якби там були тортури, вона була би брудна.

На ранок мене Громов витягнув і сказав почекати, поки віддадуть телефон, бо панночка, яка за мною наглядала і допитувала, забрала його. Напевно, чекали – раптом мені Порошенко подзвонить і дасть вказівки? Мені принесли телефон, але в цей час мене упізнав ще якийсь сепаратист, який бачив, як я їхала з Києва до Щастя з групою «афганців». І дійсно, я їхала з ними, щоб дістатися до Луганська. Знову мене в підвал. Можна фільм зняти за цими подіями.

– Домовитися про обмін Надії Савченко в Луганську не вдалося?

– Обстановка в Луганську у противників була дуже напруженою. Здавалося, вони не вірили власній тіні. Там було мільйон груп. Одні мене випустили, інші впізнали, посадили в підвал. Громов прийшов: «На якій підставі ви її допитуєте?». Вони пояснювали щось типу: «Ми начальники безпеки з кімнати 4, а ви з кімнати 7». Він сказав: «Тут вирішено на більш високому рівні, це своя людина». Бардак повний, головного немає, кожен вважає себе головним. І я тоді вже зрозуміла, що треба мотати звідти, а говорити про обмін – це не мій рівень. Коли мене витягли з підвалу, і я сиділа, чекала телефон, я бачила, як мама-старенька, худенька і сива, ридала: «Віддайте сина, він не винний, він працює». А їй відповідали: «Він – «Правий сектор», чого він туди пішов і став «карателем»? Ні, його долю вирішуватиме суд». Який суд...? І Я розуміла, що це, можливо, мама того хлопця, якого мені приводили показати в підвалі: «Ось бачиш, це «Правий сектор». Повели, а потім я його в багряній крові побачила, із недрібними порізами. Можливо, це була мама цього хлопця...

Ось такі сучі речі кояться, коли тварини починають війну, не знаючи ні правил ведення війни, ні правил поведінки з полоненими

Ось такі, не буду підбирати слова, сучі речі кояться, коли тварини починають війну, не знаючи ні правил ведення війни, ні правил поведінки з полоненими. Ось що буває, коли таким потрапляє до рук зброя.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG