«Танки не взяли Вільнюс» – так називається проект незалежного московського фотографа Євгена Кондакова, присвячений подіям січня 1991 року в Литві. Чверть століття тому молодий фотокореспондент тижневика «Московские новости», який вирушив у своє перше самостійне відрядження, став свідком сутичок громадян Литви з введеними в центр міста радянськими військами.
– Розкажіть про історію цих фотографій. Якою була ця Ваша поїздка до Вільнюса?
Контраст людей, що співали, і танків, як єдиного аргументу влади в розмові ще зі своїми тоді громадянами, – це, звичайно, справляло гнітюче враження
– Поїздка до Вільнюса фактично стала моїм першим самостійним відрядженням. Я поїхав до Вільнюса навіть без журналіста, кореспондента відправили навздогін, коли події стали стрімко розвиватися. Але ми з колегою навіть не зустрілися у Вільнюсі, оскільки мобільного зв'язку ще не існувало. Квитків у Вільнюс не було, місто перебувало в спеціальному статусі, і тільки особиста участь Єгора Яковлєва дозволила вирішити проблему. Я полетів до Литви в напівпорожньому літаку з уже неіснуючого зараз, здається, аеропорту «Биково». Верховна Рада Литовської Республіки проголосила Акт про відновлення незалежності в березні 1990 року, політичні процеси розвивалися стрімко і суперечливо, і на початку січня 1991 року на вулицях Вільнюса десятки тисяч людей брали участь у демонстраціях. І я знімав на вулицях міста людей, що співали... Я прилетів до Литви в суботу, 12 січня, а ввечері того ж дня в центр Вільнюса увійшли радянські танки. Контраст людей, що співали, і танків, як єдиного аргументу влади в розмові ще зі своїми тоді громадянами, – це, звичайно, справляло гнітюче враження.
– Ви відчували ненависть до Радянського Союзу на вулицях міста?
Відчувалося, що вони будуть стояти на цій площі стільки, скільки потрібно, і, якщо потрібно, залишаться там назавжди
– Ні, ніякої ненависті я не відчував. Люди були налаштовані дуже доброзичливо, ситуація була дуже теплою, легко переходили з литовської на російську мову. Але відчувалася рішучість. Люди вирішили щось для себе, і вони не збираються змінювати це рішення. Відчувалося, що вони будуть стояти на цій площі стільки, скільки потрібно, і, якщо потрібно, залишаться там назавжди.
– Ви бачили штурм телевежі?
– Штурм телевежі стався вночі з суботи на неділю. Я був у будівлі парламенту. І, коли надійшли повідомлення про те, що танки оточили телецентр, я поїхав туди. Але люди вже загинули до того моменту, своїми очима я не бачив дій десантників.
– Потім Ви повернулися до Москви і вийшов номер «Московских новостей» із Вашими фото?
Щоб не привертати уваги спецслужб, побоюючись конфіскації плівок, я змушений був залишити всю апаратуру у випадкових знайомих і поїздом, в плацкартному вагоні, поїхав до Москви
– Повернутися до Москви – це була окрема проблема. На вокзалах Вільнюса були військові патрулі, і я побоювався за відзняті фотоплівки. Для того, щоб встигнути «в номер», я повинен був доставити плівку до Москви, адже цифрові технології з'явилися років через 10 після вільнюських подій. Щоб не привертати уваги спецслужб, побоюючись конфіскації плівок, я змушений був залишити всю апаратуру у випадкових знайомих і поїздом, в плацкартному вагоні, поїхав до Москви. Через день вийшла газета «Московские новости» з шапкою «Кривава неділя» і фотографією вільнюських подій на першій сторінці. Сотні людей стояли цілий день на Пушкінській площі, коло редакції «Московских новостей», і читали цей номер, виставлений на настінних стендах. Через кілька днів у Москві відбувся багатотисячний мітинг на підтримку литовців. Частину тиражу за допомогою пілотів «Аерофлоту» переправили до Вільнюса, газету поширювали на барикадах навколо парламенту... А фототехніку мені передали через кілька днів, імен цих людей я навіть не знаю. Але вся техніка цілісінька повернулася до мене.
– Ви відтоді бували у Вільнюсі?
Кілька років тому я навіть зняв у Вільнюсі репортаж слідами своєї першої зйомки. На тих самих місцях, де стояли танки і натовпи мітингувальників. Це – абсолютно два різних міста. Для литовців Європа стала власним будинком
– Вільнюські події стали для мене дуже особистою історією, мене час від часу вабить до Литви. Кілька років тому я навіть зняв у Вільнюсі репортаж слідами своєї першої зйомки. На тих самих місцях, де стояли танки і натовпи мітингувальників, я знімав якісь нові сюжети з нового міського мирного життя. Це – абсолютно два різних міста, звичайно. Сенс не в тому, що з'явилися нові будівлі, бізнес-центри, автомашини, а сенс в тому, як люди змінилися. 20-річні хлопці, з якими я розмовляв на вулицях Вільнюса, міркують про те, де б їм працювати: в Норвегії чи в Шотландії. Тобто для литовців Європа стала власним будинком.
|
Сутички в січні 1991 року відбулися не тільки в столиці, а й в Каунасі, Алітусі, Шяуляк та інших литовських містах. Ситуація в республіці виходила з-під контролю Москви поступово. На початку 1991 року уряд Литви провів лібералізацію цін на споживчому ринку. У відповідь комуністична організація «Єдність» провела демонстрацію протесту біля будівлі Верховної Ради Литовської Республіки. Учасники мітингу домагалися відставки уряду і зробили спробу увірватися до будівлі. До того часу в Литву вже були перекинуті бійці спецпідрозділу «Альфа» Псковської дивізії Повітряно-десантних військ та інших частин. Михайло Горбачов зажадав скасування антиконституційних актів і відновлення дії Радянської Конституції. Голова Верховної Ради Вітаутас Ландсбергіс закликав прихильників незалежності не допустити захоплення парламенту, урядових будівель і об'єктів інфраструктури. Дії військових не привели до розв'язання кризи: висвітлення подій засобами масової інформації, міжнародна і суспільна реакція (у тому числі в СРСР) зробили неможливими подальші спроби силою відновити в Прибалтиці радянський контроль. У лютому 1991 року Литовська Республіка була визнана Ісландією, а потім – і іншими країнами. |
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
