Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 00:33

Нападники на журналістів в Україні не сідають до в'язниці. Чому система буксує проти себе?

Другого жовтня 2015 року. Журналіст Михайло Ткач та оператор Кирило Лазаревич разом із представником прес-служби СБУ фіксують люксові автівки тамтешніх працівників. Зі спини їх хапають працівники Служби безпеки України, затримують, намагаються забрати камеру. Так почалася історія боротьби проти слідчих і системи журналістів програми «Схеми» – спільного проекту Радіо Свобода та «UA:Першого» каналу. Але поки що журналісти програють правоохоронній системі.

За фактом нападу було відкрито кримінальне провадження за 171 статтею Кримінального кодексу – перешкоджання журналістській діяльності. Утім, 31 грудня, як під ялинку, справу закрили – військовослужбовці, мовляв, діяли без злого умислу.

«Щодо наявності умислу перешкоджання чи не перешкоджання законній діяльності, то як цей умисел може встановити слідство? Тільки зі слів людей, які вчиняли ці дії. Звичайно, ніхто не скаже, що «Я мав умисел перешкоджання законній діяльності журналістів», так?» – пояснює медіа-юрист Інституту розвитку регіональної преси Віра Крат.

Старший групи прокурорів у справі Ткача і Лазаревича – Олег Корнієнко – апелює: для того, щоб продовжувати роботу по 171-й статті, банально бракує доказів. Та й тротуар, де стояли журналісти, мовляв, не публічне місце, де зйомка дозволена. Тож всі дії працівників СБУ – законні.

«Місце, на якому було проведено затримання Ткача і Лазаревича, воно перебуває під постійним спостереженням камер спостереження, забезпечується патрулюванням, а тому дії наряду відповідали вимогам статуту внутрішньої служби Збройних сил України», – пояснює позицію слідства військовий прокурор Олег Корнієнко.

Експертиза військової прокуратури визнала тротуар перед ГУ СБУ у Києві непублічним місцем

Експертиза військової прокуратури визнала тротуар перед ГУ СБУ у Києві непублічним місцем

Випадки перешкоджання журналістам в Україні – не рідкість. Забирати камери, виривати з рук мікрофони, «пакувати» пресу в автозаки – звична практика для силовиків.

2015-й у нападах і перешкоджаннях

Другого жовтня 2015 року, тільки уже Харківська область. Журналісти «Громадське. Харків» знімали акцію протесту у містечку Богодухів. Їх затримали разом із активістами, які проводили мітинг.

Затримання журналістів «Громадське.Харків» у Богодухові Харківської області 2 жовтня, які знімали акцію проти незаконної переробки нафти на ТОВ «Богодухівська нафтобаза»

Затримання журналістів «Громадське.Харків» у Богодухові Харківської області 2 жовтня, які знімали акцію проти незаконної переробки нафти на ТОВ «Богодухівська нафтобаза»

Агресивно зустрічали знімальну групу Радіо Свобода в Одесі – в офісі фірми, що виграла державний підряд на 70 мільйонів гривень. Невідомий чоловік намагався розбити камеру журналістам, виганяв їх із приміщення.

Ще менше поталанило знімальній групі програми «Наші гроші».

Надія Бурдєй – журналіст проекту – разом із операторською групою 28 квітня 2015 року знімала сюжет про елітні маєтки родини тоді ще заступника міністра внутрішніх справ Сергія Чеботаря.

«Під час зйомки цієї земельної ділянки, там розташовані маєтки, на нас було здійснено напад, напали декілька чоловіків, вони викрали камеру, душили оператора. Ми одразу викликали міліцію, написали заяву», – розповіла «Схемам» журналіст програми розслідувань «Наші гроші» Надія Бурдєй.

Правоохоронці завели справу за тією ж 171-ю статтею – перешкоджання журналістській діяльності. І весь цей час, дев’ять місяців, слідчі шукають докази. Підозри не висували нікому.

«Як тільки це стосується СБУ, прокуратури, якихось владних структур або охорони цих структур, тут система пробуксовує», – констатує юрист Інституту розвитку регіональної преси Людмила Панкратова.

І такі випадки порушень, перешкоди, погрози медіа-експерти за рік нараховують сотнями.

«На неокупованій території України протягом 2015 року ми зафіксували 310 випадків порушень свободи слова. Це втричі менше, ніж 2014 року. Так, ми тоді пам’ятаємо, там події майданівські продовжувалися, дуже багато було побитих журналістів. Наразі цього року у нас основна категорія порушень – це перешкоджання», – розповідає експерт Інституту масової інформації з питань порушення свободи слова Катерина Дячук.

Журналісти Радіо Свобода Дмитро Баркар (ліворуч) і Ігор Ісхаков, які були затримані та побиті «беркутівцями» під час ведення прямої трансляції з вулиці Грушевського у Києві, 20 січня 2014 року

Журналісти Радіо Свобода Дмитро Баркар (ліворуч) і Ігор Ісхаков, які були затримані та побиті «беркутівцями» під час ведення прямої трансляції з вулиці Грушевського у Києві, 20 січня 2014 року

Закон – як дишло?

Та як так виходить, що закон про діяльність журналістів в Україні є, стаття про перешкоджання журналістській діяльності є – і відповідальність по ній навіть посилена цього року, – а от справедливості досі нема. Чому? Бо правоохоронці не розуміють, як розслідувати справи за статтею 171. А, може, й не хочуть розуміти.

Спеціалісти з медіа-права розповідають, що слідчі часто намагаються перекваліфікувати справи, наприклад, на хуліганство – мовляв, такі справи для них легші та знайоміші.

«Мала б бути методологічна допомога зверху, в рамках МВС, у рамках прокуратури надавати відповідні роз’яснення, але поки що ми не бачимо, щоб це робилося. Ми уже натякаємо їм, що так мало би бути», – пояснює керівник правових проектів Інституту масової інформації Роман Головенко.

Тож у закону мала практика застосування. Деякі українські журналісти, які зазнали нападів під час роботи, програвши всі українські суди, зверталися в Європейський суд з прав людини. Так, до Стасбурзького суду дійшов Сергій Андрушко. У 2010 році на одній із виставок на нього напала охорона тодішнього президента Віктора Януковича.

Також до Європейського суду з прав людини звернувся фотокореспондент Віталій Лазебник – у 2012 році на нього напали під час зйомки мітингу у парку Перемога, навіть розбили голову. І жоден український суд не визнав дії нападника перешкоджанням журналістській діяльності.

«Насправді тут треба дійти в суді з однією з таких справ, або з Сергія Андрушка, або Віталія Лазебного, отримати якусь практику, де б суд сказав, що держава має обов’язки захищати права журналістів і вона їх не виконує. І в такому випадку це могло б суттєво, докорінно змінити практику», – припускає юрист Інституту розвитку регіональної преси Людмила Панкратова.

Адже відсутність справедливих судів – як за ланцюговою реакцією – тягне за собою безкарність злочинців.

«Тобто ті особи, які заважають журналісту вести свою професійну діяльність, вони не несуть відповідальності. А якщо і несуть, то це може бути якийсь умовний термін, показовий випадок був з Вадимом Тітушком», – зауважує експерт Інституту масової інформації з питань порушення свободи слова Катерина Дячук.

То ж в чому проблема? Закон неякісний чи система засильна? Народний депутат, а раніше журналіст, Ольга Червакова розповідає, що закон про діяльність журналістів в Україні хороший. А от використання його кульгає. То вирішувати проблему пропонує суспільним тиском.

«Нам Рада Європи каже, у вас такий гарний закон, такий чудовий, а ми кажемо, так, він хороший, але він не працює. Я запропоную на найближчому засіданні нашого комітету (Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики – ред.) написати від комітету запит і у Військову прокуратуру, і в Генеральну прокуратуру та Національне антикорупційне бюро – щоб дізнатися, чи не зловживав повноваженнями той слідчий, який закрив цю справу», – коментує народний депутат України Ольга Червакова.

Тож, на жаль, проблеми зі свободою слова в Україні дійсно є. Багато справ за статтею 171 – перешкоджання професійній журналістській діяльності – навіть не доходять до суду. А тим часом наша команда продовжує відстоювати своє право викривати корупцію чиновників просто під вікнами їхніх кабінетів.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG