Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 12:03

Не тільки вбивають, а й честь бруднять – правозахисниця про свавілля у російській армії


Елла Полякова

Елла Полякова

Правозахисниця Елла Полякова – про трагічні і покалічені долі російських солдатів-строковиків

Елла Полякова вже 25 років керує однією із найвідоміших і найдієвіших російських правозахисних організацій – «Солдатські матері Санкт-Петербурга». Вона була створена на початку 1990-х, після того, як громадські активісти стикнулися з фактичною бездіяльністю офіційних комітетів солдатських матерів, створених при Міністерстві оборони Росії, у зв'язку з незаконними діями щодо одного петербурзького солдата-строковика. Військовослужбовця заарештували лише за те, що він побажав вступити в опозиційний суспільно-політичний рух. Права солдата тоді вдалося відстояти, як згодом і права багатьох інших молодих людей, що стикнулися зі свавіллям в російській армії.

Роботу, якою займається Елла Полякова та її команда всі ці роки, складно назвати кабінетною. Вона не зводиться до бесід з призовниками, солдатами і їхніми батьками. Правозахисники самі їздили і по судах, і по госпіталях, і по військових частинах. Кричали всюди про солдатів, побитих, принижених, покалічених, а то і вбитих своїми товаришами по службі, допомагали комісувати хворих, стояли на пікетах, сиділи в автозаках. Коли заходиш до офісу «Солдатських матерів», в очі відразу ж кидаються шафи, в яких стоять папки, і все це – історії солдатських нещасть, каліцтв, смертей:

Кримінальну справу закрили – невідомо, хто і як побив Колю, ніхто в державі не відповів за злочин проти цієї сім'ї

«Приголомшлива доля у Миколи Смирнова і його героїчної мами, – згадує Елла Полякова. – Колю побили у військовій частині, його без свідомості доставили в пітерський окружний госпіталь, мама примчала з Комі. Співробітники госпіталю їй сказали, що її син – овоч, що марно його лікувати. Це було жахливо. Ми з мамою підняли скандал, домоглися, щоб Колю перевели в госпіталь імені Бурденка – там знайшлися лікарі, які зробили Колі численні операції та повернули його з того світу. Але коли людина в комі, під час реанімації йому вставляють трубку в трахею, і, на жаль, через поганий догляд в окружному госпіталі трахеї у Колі практично не стало. Мама з Колею пробули в госпіталі Бурденка шість років, мама жила милостинею… А далі історія була обурлива – якийсь офіцер оформив Колі другу групу інвалідності, робочу. І кримінальну справу закрили – невідомо, хто і як побив Колю, ніхто не відповів за цей злочин. В результаті через шість років поневірянь Коля з мамою повернулися до Ухти, живуть у гуртожитку, квартиру їм не дають. І ніхто в державі не відповів за злочин проти цієї сім'ї».

«Люди вимагають відповіді, де їхній син, чому немає зв'язку» – Елла Полякова про російських військових в Україні:

Але життя рядового Миколи Смирнова, принаймні, вдалося врятувати, і це вже щасливий виняток. Поруч із Колею в палаті лежав такий же покалічений солдат: «Нам бабуся зателефонувала – врятуйте російського солдата. Він служив тут неподалік, в Сертолово, його так побили, що йому довелося видалити тонкий кишківник. Він точно так же був приречений на смерть, тому що в петербурзькому окружному госпіталі догляду ніякого немає, а з сім'ї у Андрія – тільки бабуся. Тоді ми теж влаштували шум, рятували Андрійка, на пікети ставали біля госпіталю, пікетників наших затримували, вивозили в поліцію. Його нам теж вдалося з великим скандалом перевести в госпіталь Бурденка. Але через суспільний резонанс там утворилася напружена атмосфера, і мене персонально до нього не пустили навіть у день його народження, хоча він просив приїхати. Ми йому в подарунок комп'ютер приготували, гроші зібрали, журналісти нам тоді допомагали. І одного разу Андрюша мені подзвонив і каже – ви знаєте, головний лікар сказав, що приїжджають німецькі лікарі, вони заберуть мене в Німеччину. А це я, бачачи, що російський солдат нікому не потрібен, попросила про допомогу німецьку делегацію, яка до нас тоді приїхала. Але хоча німецькі лікарі в госпіталь приїхали, Андрія їм не показали. І помер він, на мій погляд, дивним чином – на операційному столі. Дуже гарний хлопчик з Тверської області, з величезними очима, мріяв бути трактористом. Я пам'ятаю, як його ховали з військовими почестями, а в труні лежала крихітна дитина, тому що він всох увесь… А той, хто його побив, пішов безкарний, і лікарів не покарали, які лукавили, нікого», – говорить Полякова.

Її страшенно лаяли, що вона виховала такого сина. І ось вона, коли прийшла до тями, зробила те, на що дуже рідко бувають люди здатні: вона сама провела розслідування
Найогидніше в цій історії, що і дитини немає, і честі його немає – не тільки вбивають, а й честь бруднять

За словами Елли Полякової, безкарність в таких історіях – це норма, щоправда, трапляються рідкісні винятки: «Є така історія, теж трагічна, Сергія Мишкова. Він в комп'ютерах добре розбирався, тому офіцер його бив і примушував ночами працювати – свою роботу виконувати. У Сергія, мабуть, була тонка душа, він мамі весь час дзвонив в Тулу. А мама до нас зверталася, і ми їй пояснювали, які є варіанти дій – або домагатися, щоб його негайно комісували, або забрати, покласти в госпіталь, оглянути і знову ж комісувати. Вона нам тоді не повірила, в чому потім жорстоко розкаялася. Вона повірила офіцеру Румянцеву, на совісті якого багато доль. Сергійка поклали в Кронштадтський госпіталь, і там він раптом опинився в петлі. Ми з мамою поїхали в морг, там з нею жахливо вчинили – викотили візок з тілом, одразу ж втратила свідомість, і вони, скориставшись цією затримкою, одразу ж зробили розтин, хоча вона і забороняла. І запустили брудну версію – нібито це він сам наклав на себе руки через картярський борг. І її страшенно лаяли, що вона виховала такого сина. І ось вона, коли прийшла до тями, зробила те, на що дуже рідко бувають люди здатні: у нас же слідство не знаходить злочинців в армії, а вона сама провела розслідування. Вона розшукала по всій Росії солдат, які служили з Сергієм, і вже демобілізувалися, зв'язалася з ними по інтернету, знайшла потрібні слова, щоб вони подолали свій страх, – зазвичай говорити правду бояться. А їй вони розповіли правду про те, що там відбувалося. І від дуже багатьох вона домоглася обіцянки, що, коли до них приїде слідчий, вони підтвердять свої свідчення. Ми підтримали мамині зусилля, і слідчому довелося об'їхати пів-Росії і зібрати ці свідчення, тож все-таки порушили справу проти офіцера. Але у нас офіцерів карають якось дуже м'яко – тут же виявляється, що у нього і сім'я, і всілякі пом'якшувальні обставини. Тож нещодавно мені ця мама дзвонила і казала – здається, він уже вийшов за амністією. Найогидніше в цій історії, що і дитини немає, і честі його немає – не тільки вбивають, а й честь бруднять».

Елла Полякова у військовій частині

Елла Полякова у військовій частині

Не всі розповіді Елли Полякової такі похмурі. Навпаки, є багато історій про те, як люди долали свій страх і скутість перед державною машиною і забирали синів, які були відіслані на чеченську війну, домагалися обміну полоненими, знаходили зниклих без вісти: «Батьки нас запитували: а хіба можна так зробити? Ми говорили: можна! І ось це «можна» було для багатьох спусковим гачком. А потім вони з сином приїжджали і розповідали, що їм вдалося зробити, – ми тільки очима лупали, дивувалися, на що люди бувають здатні».

За 25 років, що минули з моменту створення «Солдатських матерів Петербурга», організація сильно змінилася: її перший склад – похилого віку дисиденти-шістдесятники – змінився підкованими молодими правозахисниками, вирощеними і навченими тут же. Але принципи залишилися незмінними: не тільки вислухати людей, у яких сталося лихо, не тільки поспівчувати, але віддати їм всі накопичені знання, весь досвід, розповісти про всі наявні можливості виходу з ситуації, що склалася, а головне – спонукати до самостійного дії. «Перші роки на нас за це дуже ображалися, – визнає Елла Полякова, – а тепер суспільство змінилося, люди вже не обов'язково чекають, що якісь начальники за них все зроблять». Якщо ж люди починають боротися самостійно, «Солдатські матері» забезпечують їм максимальну підтримку. Сьогодні юристи організації допомагають у судах навіть людям з інших міст – по «Скайпу».

Молоді правозахисники пишуть нові методичні посібники, прив'язані до сучасних реалій, і ведуть розроблені самостійно нові проекти. Елла Полякова надає дуже велике значення одному з подібних проектів, який називається «Переможці». В його рамках люди розповідають один одному, як їм вдалося перемогти беззаконня: «Цей проект ще й стигму знімає з призовників, які завжди такі погані в очах чиновників: виявляється, можна не бити у відповідь, а підставити іншу щоку, – я вважаю, що ті, хто так чинять, тікають з частин, щоб не брати участь в побитті, це герої нашого часу».

Найголовніше в Росії зараз, вважає Полякова, – це просвітницькі програми, які поки не приживаються. До того ж, за той рік, протягом якого «Солдатські матері Петербурга» проходили з клеймом «іноземних агентів», перед ними закрилися навіть двері шкіл, де вони до цього успішно працювали.

На думку Елли Полякової, досвід переможців повинен бути переданий іншим. Успіх людей, що подолали власну боязкість, допомагає позбутися боязкості й іншим, виникає ланцюжок – від матері до матері, від сім'ї до сім'ї. Полякова розуміє: те, що «Солдатські матері» пропонують людям, – це непростий досвід, який можна порівняти з досвідом радянських дисидентів: «Певною мірою треба бути білою вороною, а це страшно». Вони пропонують людям, що захищають своїх дітей від армійського свавілля, самим стати правозахисниками – і багато хто дійсно ними стає і перемагає.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG