Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 09:22

«Південно-Бессарабський вузол» і плани Путіна


Олена Гліщинська та Віталій Діденко після прильоту до Москви. 14 червня 2016 року

Олена Гліщинська та Віталій Діденко після прильоту до Москви. 14 червня 2016 року

Кремль так просто не полишає своїх планів. Тож слід не забувати про «Бессарабську народну раду» та «Бессарабську республіку Буджак»

(Рубрика «Точка зору»)

14 червня 2016 року незаконно засуджених у Росії українців Геннадія Афанасьєва і Юрія Солошенка обміняли на одеських організаторів і учасників так званої «Народної ради Бессарабії» (НРБ) Олену Гліщинську та Віталія Діденка. Цей обмін укотре нагадав про те, про що забувати не можна – про факти існування під’юджуваного Росією південно-бессарабського сепаратизму і «Народної ради Бессарабії», утвореної торік на початку квітня.

Нагадаю: тоді у мас-медіа з’явилися повідомлення про створення цієї «Ради», яке, мовляв, відбулося на досить-таки велелюдному (близько ста учасників) з’їзді в Одесі. Начебто у цьому з’їзді брали участь делегати від болгарської, гагаузької, «руської», української, ромської, молдовської та польської громад «Південної Бессарабії», а також представники політичних партій Болгарії та Молдови. При цьому лідер «Народної ради», голова Союзу придністровців України Дмитро Затуливітер начебто заявив: «Свою місію ми бачимо в тому, щоб Бессарабія отримала статус національно-культурної автономії. Наші народи повинні бути гідно представлені в політичному й економічному житті України, наші громади повинні впливати на рішення, які торкаються нашого краю». На додачу до цього, «бессарабці» погрожують: у разі вступу України до НАТО вони залишать за собою «право на самовизначення Бессарабії».

Реакція на такі повідомлення з боку речників офіційних структур була однозначна: типовий пропагандистський фейк. Тим більше, що представники цілої низки етнічних громад негайно відхрестилися від участі у «Раді».

Але водночас СБУ тоді ж затримала групу агітаторів, що розклеювала вночі на площах і вулицях Одеси сепаратистські банери з рекламою створення «Народної ради Бессарабії», а завдяки запобіжним заходам зібрання, що мало оголосити про створення «Народної ради», відбулося не там, де планувалося його організаторами, а у глибокому підпіллі. І лідер молодіжного крила болгарської проросійської партії «Атака» Святослав Пройнов в Одесі у ці дні справді побував, виставивши згодом фотографії «президії з’їзду» в інтернеті. Щоправда, Пройнов вивіз із Одеси незабутні враження не тільки від цього зібрання, а й від спілкування з одеситами, які його добряче віддухопелили за «колорадську стрічку» на піджаку…

Та й подальші події підтверджують, що «НРБ» – не зовсім фейк, або й зовсім не фейк, а стандартний, напрацьований у минулому витвір Кремля і Луб’янки.

Бо наступного місяця «Рада» знову заявила про себе, представивши «законопроект про національно-культурну автономію Бессарабського краю», що насправді був проектом перетворення Південної Бессарабії на автономну державу. Проект як лідер «НРБ» представляла уже якась Віра Шевченко; у зібранні брала участь представниця пропутінської партії «Zmiana» (Польща).

У червні 2015 року «НРБ» провела неподалік Одеси «народне віче» під гаслами: «Долой Порошенко! Долой Саакашвили! Да здравствует свободная Бессарабия!», – й призначила «комендантом Бессарабії» Олександра Янкова, колишнього слідчого Одеської прокуратури. Втім, невдовзі «Рада» зреклася (принаймні, публічно) цього «коменданта»…

А в жовтні «НРБ» вивела понад 500 осіб у Києві під стіни Кабміну і Верховної Ради під автономістськими гаслами і прапорами України. Організатори мітингу звинуватили владу в репресіях проти національних меншин Одещини й оголосили про створення «міжнародного комітету НРБ», куди увійшли представники кількох держав.

А через пару тижнів в інтернеті з’явилося повідомлення про створення «Бессарабської республіки Буджак», начебто з участю гагаузів Молдови, від чого останні негайно офіційно відхрестилися.

Далі настало певне інформаційне затишшя, і саме зараз варто оцінити реальні небезпеки, пов’язані зі спробами відірвати Південну Бессарабію від України, та окреслити реальні підвалини, на яких ґрунтуються ці спроби.

Історія та етнографія регіону

За Бухарестським мирним договором 1812 року Бессарабія увійшла до складу Російської імперії, спочатку у статусі намісництва, а пізніше – губернії. У 1918 році її окупувала Румунія – попри те, що земські зібрання 5 з 8 повітів губернії, у тому числі південно-бессарабські Акерманський й Ізмаїльський, проголосували за входження до складу УНР. У 1940 році внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа Бессарабія була приєднана до СРСР; Акерманський та Ізмаїльський повіти відійшли до УРСР. А в 1991 році абсолютна більшість населення Південної Бессарабії підтримала незалежність України – жодного сепаратизму тоді не існувало.

На порядку денному ця проблема постала через рік після провалу спроби створення «Одеської народної республіки» під час «русской весны» 2014-го. Переконавшись у провалі намагань відірвати Одесу від України та зробити її центром «Новоросії», Кремль і Луб’янка зосередили увагу на Південній Бессарабії. Бо, по-перше, її зв’язують з основною частиною Одещини тільки два мости через Дністер, по-друге, етнічний склад населення тут своєрідний, по-третє, за словами голови ОДА Міхеїла Саакашвілі, місцеві жителі мають змогу дивитися майже виключно російські пропагандистські телеканали.

Сама Південна Бессарабія у складі України – це Ізмаїльський, Кілійський, Ренійський, Болградський, Тарутинський, Арцизький, Саратський, Татарбунарський і Білгород-Дністровський райони. Є два міста обласного підпорядкування – Ізмаїл і Білгород-Дністровський, вони ж найбільші міста регіону: понад 70 та понад 50 тисяч жителів.

При цьому етнічний склад населення регіону справді нестандартний. А саме: у Білгород-Дністровському і Кілійському районах етнічні росіяни становлять близько 30% жителів; болгари компактно зосереджені у Болградському (60,8%), Арцизькому (39,0%), Тарутинському (37,5%), Ізмаїльському (25,7%) та Саратському (20%) районах (тому туди й лізе проросійська партія «Атака» з Болгарії); молдовани живуть переважно у Ренійському (49,0%) й Ізмаїльському (27,6%) районах; тюркомовний корінний народ Бессарабії гагаузи живе в основному в Молдові, але наявний він і в Україні: у Болградському (18,7%), Ренійському (7,9%), Тарутинському (6,0%), Кілійському (3,8%) та Арцизькому (1,8%) районах. А от українці в цілій низці міст і районів Південної Бессарабії – це меншина. В Ізмаїлі вони становлять 38,0% жителів, у Болградському районі – 7,5%, в Арцизькому – 27,4%, в Ізмаїльському – 28,9%, у Кілійському – 44,6%, у Ренійському – 17,7%, у Саратському – 43,9%, у Тарутинському – 24,5% (всі ці дані взяті з матеріалів Усеукраїнського перепису 2001 року).

Оці етнічну строкатість російські емісари намагаються використати на повну силу. Щоправда, схоже, під впливом повідомлень про постійні гоніння на кримських татар в «ощасливленому» Криму істотно поменшало жителів Південної Бессарабії, які раніше бажали такого ж «щастя»… Втім, ці емісари мають інший, вагоміший козир, про який говорив торік Міхеїл Саакашвілі: «Там жахлива бідність, там найгірші дороги не тільки в Україні, а й у Європі. Це не просто дорога, це стратегічна дорога з України на Румунію, тобто – в Євросоюз… Вони зараз ізольовані. І єдине, в чому вони бачать Україну, – це жадібні чиновники, …це жахливі дороги, які давно ніхто не ремонтував, …це прокурор Одеської області, який блокує переправу через Дунай, яка для них виступає джерелом доходу, це суддя Ізмаїльського району, яка заборонила селянам брати урожай…»

Південна Бессарабія: жаданий плацдарм для російської агресії

Тим часом Південна Бессарабія вкрай потрібна Росії для реалізації її планів стратегічної експансії. У цьому регіоні залишилося кілька радянських аеродромів для базування реактивних винищувачів і бомбардувальників; ці аеродроми легко відновити. А в Ізмаїлі, Рені, Кілії, Білгород-Дністровському можна розмістити бази легких сил Чорноморського флоту Росії.

І, звичайно, з Південної Бессарабії стелеться шлях до підконтрольного з 1990-го Москві Придністров’я та молдовської Гагаузії, де сильні проросійські настрої. Ну, а далі – Одеса, Вінниця, Умань, Хмельницький, Кишинів… Я вже не кажу про те, що загарбання Південної Бессарабії означає контроль за потенційно багатим на нафтогазові родовища шельфом поблизу гирла Дунаю та Дністра.

Власне, про це вів мову голова СБУ Василь Грицак 10 червня 2016 року під час відкриття своєї першої громадської приймальні в Одесі: «До квітня 2015 року планувалося, підірвавши два мости, створити «Бессарабську народну республіку» на базі дев’яти районів. Ми вилучили купу документів, які свідчать про те, що був уже кандидат на Південну Бессарабію. За виявленими нами даними, планувався захід «зелених чоловічків» із території Придністров’я, а далі – дестабілізація обстановки в Молдові, Румунії і захід на Європу гібридної війни». Він також висловив упевненість, що з того часу багато чого змінилося завдяки злагодженій роботі СБУ та інших органів і тепер ймовірність проявів сепаратизму в цьому регіоні є дуже низькою.

Можливо, й так. Але не забуваймо, що Кремль так просто не полишає своїх планів.

Скажімо, на другий день після нападу СРСР на Фінляндію у 1939 році була проголошена «Фінляндська Демократична Республіка». Насправді такої «республіки» не існувало, а її «уряд» був сформований із радянських чекістів і військовиків. Ба більше: глава «уряду» цієї «ФДР» Отто Куусінен під «договором» із СРСР про дружбу і взаємодопомогу написав своє прізвище російською мовою, а не фінською…

Але на підставі цього фейку СРСР вів війну з Фінляндією («нас покликав на допомогу фінський народ»!), число жертв якої становить сотні тисяч людей, передусім убитих, замерзлих і померлих від ран червоноармійців. А потім, коли не вдалося поставити на коліна Фінляндію, на прикордонних з нею територіях була створена Карело-Фінська РСР на чолі з тим самим Куусіненом, а радянський Генштаб швидко розробив план нової агресії проти нескореної Суомі, затверджений Сталіним наприкінці 1940-го. І лише війна з Гітлером і тиск з боку західних союзників завадили реалізувати з другої чи третьої спроби план «ощасливлення» фінів у «дружній сім’ї радянських народів».

Тож слід не забувати про «Бессарабську народну раду» та «Бессарабську республіку Буджак» і вибивати підґрунтя з-під ніг її організаторів завдяки розв’язанню соціально-економічних проблем регіону, пильності громадянського суспільства і невпинній роботі спецслужб.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG