«Треба уважно стежити за розвитком подій в ЄС» – новообраний президент Ісландії

Ярослава Куцай

Викладач історії Ґвудні Торлаціус Йоганнессон ніколи не був політичним діячем і запевняє, що саме це допоможе йому, щойно обраному шостому президенту Ісландії, зробити об’єктивність та чесність двигуном ісландської політики. За нього проголосувало понад 39% виборців, які під час масштабних квітневих протестів у центрі Рейк’явіка почули в його словах правду про себе. Новий лідер, інавгурація якого запланована на 1 серпня, застеріг співвітчизників від національної зарозумілості та пообіцяв звернути увагу на проблеми інтеграції іноземців, які прагнуть працювати задля розвитку ісландського суспільства.

​
– Зростання Вашої популярності асоціюють зі скандалом довкола «панамських документів», адже Ви тоді виступали як незалежний коментатор на телебаченні, і Вас почали розглядати як своєрідний рупор народу. Якою буде Ваша подальша роль у справі викриття офшорів?

– Я був доволі тривалий час на телебаченні під час урядової кризи і ділився власними думками. Це єдиний стосунок, який я маю до «панамських документів». (Сміється – ред.) Як президент я не вважаю своїм завданням втручатися. Викриття, які призвели до відставки прем’єра (Сіґмюндюра Давида Гюннлейгссона – ред.), викликали зневіру у політичному процесі як такому, тому в ісландців виникло відчуття, що ми, маленький острів посеред Атлантичного океану, – сам-на-сам з цією проблемою, і в цьому сенсі ми разом. Ми відчуваємо, що ті, кому ведеться краще, мають робити внесок у розвиток суспільства. І коли виникає відчуття, що хтось, які б в нього не були наміри, намагається обдурити систему, уникнути сплати податків – хай навіть діє у легальній площині, не порушуючи законів Ісландії – народ гнівається. Я б хотів, щоб ми винесли з цієї ситуації урок: треба створити політичну атмосферу, що не сприяє подібному свавіллю, пересвідчитися, що ми усунули усі можливі лазівки.

– Звідки у суспільства такий кредит довіри саме до Вас?

– Я відчуваю, що мої слова знаходять підтримку серед людей. Я глибоко переконаний, що президент повинен стояти над політикою, не бути представником тієї чи іншої політичної сили чи об’єднання, натомість намагатися враховувати всі думки, що існують у суспільстві, мати ширший погляд і розглядати як своє завдання – бути представником усіх ісландців, погоджується він з ними чи ні, і в цьому сенсі забезпечувати їхню згуртованість.

Для політичних дебатів та суперечок у нас є парламент. Офіс президента не повинен бути політичною інституцією. Це потрібно для того, щоб у разі, якщо президент вимушений втрутитися у політичний процес, що трапляється, люди не відчували, що він відстоює політичні інтереси певних політичних груп.

– Тобто Ви як президент декларуєте нейтралітет?

– Так, це ключове слово. Але нейтралітет, що не позбавляє готовності ухвалювати важливі рішення. Оскільки можуть виникнути обставини, за яких президентові доведеться втрутитися. Наприклад, відмовитися підписувати закон, ухвалений парламентом. Якщо президент вирішить це зробити, долю закону вирішуватиме народний референдум. Тож це потужна зброя в арсеналі президента. Крім того, у нас в Ісландії діє система пропорційного представництва: в парламенті є багато партій, жодна партія в історії Ісландської Республіки, яка була заснована у 1944-му, не мала більшості – їм доводилося створювати коаліції. Президент бере участь у процесі формування нового уряду. Він вирішує, кому першому після виборів надати можливість сформувати уряд. І якщо лідери партій не впораються з цим завданням, завдання президента – вирішити, кому наступному надати спробу.

– Під час кризи 2008-2011 років ісландський парламент ініціював створення нової Конституції, яка суттєво розширює роль громадськості у вирішенні ключових для країни питань. Але далі чернетки процес не пішов. Що буде з документом за Вашого президентства?

– На щастя, ми не знаємо, що таке диктатура, де одна людина вирішує за всіх. Президент не змінює Конституцію. Якщо народ Ісландії хоче цілком нову Конституцію, вони оберуть парламентарів, котрі пришвидшать ці зміни. Я особисто є прихильником деяких змін до Конституції. Я вже згадував про повноваження президента щодо ветування законів. Випадків, коли це трапилося, в історії Ісландії було три – усі за часів президентства Олафура Раґнара Ґрімссона. Йому були адресовані петиції з десятками тисяч підписів. Тому він мав підстави стверджувати, що остаточне рішення – за народом: з огляду на це, мовляв, я відмовляюся підписувати закон. Я вважаю, що нам треба внести корективи в Конституцію таким чином, щоб певний відсоток громадян міг вимагати референдуму щодо законів, ухвалених парламентом. Так, щоб це не було примхою президента – буде останнє слово за людьми чи ні. Деякі статті наділяють президента широким спектром повноважень, якщо трактувати Конституцію буквально. Водночас інші статті ці повноваження обмежують. Можна було б чіткіше. І в нас є конституційний комітет в парламенті, який рекомендує внести в ці положення корективи. Є й інші рекомендації, зокрема, від конституційної ради, яка була сформована для створення нової Конституції. Бо стара Конституція дісталася нам у спадок з XIX століття, коли наша країна була частиною Королівства Данії. За згодою людей документ залишався в тому стані, в якому він є зараз, з часів заснування республіки у 1944-му. І з різних причин зміни не вносили, але регулярно зазначали, що вони потрібні якнайшвидше.

– То коли ж?

– Найбільш слушною нагодою мені видається 2018 рік, коли Ісландія святкуватиме 100-річчя своєї суверенності. У 1918 році вона стала суверенною країною, хоч і була під протекторатом корони Данії. Чому б не зробити собі такий подарунок з нагоди ювілею? (Усміхається – ред.) Серед інших конституційних змін, які я б хотів побачити, – стаття щодо захисту природних ресурсів.

– Ваші попередники ставили проблеми використання природних ресурсів на порядок денний. Приміром, Віґдіс Фіннбоґадоуттір (президент Ісландії у 1980-1996 роках) була одним із лідерів з боротьби проти руйнування ґрунту та за озеленення острова, Олафур Раґнар Ґрімссон (президент Ісландії у 1996-2016 роках) заснував асамблею «Арктичне коло», що є важливим майданчиком для обговорення викликів, пов’язаних зі зміною клімату в Арктиці. Яким буде Ваш внесок?

– Я був би радий, якби обидва колишні президенти, яких Ви згадуєте, мали і можливість, і наснагу продовжувати ту дивовижну роботу, яку вони вели у цих напрямках. Мені буде комфортно, якщо вони залишатимуться провідними діячами у цих галузях. Як історик я б дуже хотів бути адвокатом ісландської історії та культури на міжнародній арені. Так, нам завжди є до чого прагнути, завжди можна краще, але загалом ми зуміли створити демократичне суспільство. Тому як президент я бачу своїм завданням розповісти світу, чого у нас можна навчитися. Я бачу себе таким собі промоутером того хорошого, що нам тут вдалося. Але тверезо, без вихвалянь.

– Але що таке «добре» для Ісландії? Наприклад, IceLink project (ідея проведення підводного 1000-кілометрового кабелю між Ісландією та Великою Британією) щодо якого у суспільстві є різні думки: що краще – будувати нові дамби, нарощувати виробництво енергії та розпочати її експорт чи зробити пріоритетом збереження автентичних ландшафтів, які ваблять туристів?

– Мій хороший приятель Андрі Снаєр Маґнасон (ісландський письменник та захисник природи –ред.), який також балотувався (№3 за результатом голосувань – ред.), бере ці питання близько до серця. І це викликає в мене захоплення. Я хочу в нього вчитися. Я вважаю, що ми як нація стаємо усе більш свідомими. Усюди в Ісландії, куди б я не подався, я відчуваю, що люди, навіть ті, у кого на думці передовсім робочі місця, усвідомлюють цінність водоспаду, який перед ними, не лише у мегаватах, які можна отримати через будівництво нової гідроелектростанції, але й у його фантастичній красі, його незіпсованості. Навіть на півострові Рейк’янес, де вони так прагнуть працевлаштування, хочуть, аби було більше заводів, вони все ж замислюються: але ж не ціною цього дорогоцінного ландшафту, який ми маємо. Отже, поволі, але впевнено ми стаємо усе більш переконаними захисниками природи.

Природа Ісландії – найбільше багатство ісландців. Нам тут жити – нам вирішувати, що робити з енергією, котра в нашому розпорядженні. Але ми будемо робити це, дотримуючись принципів сталого розвитку, тобто так, аби мінімізувати шкоду, завдану природі.

Щодо туризму – це теж питання: чи досягла його численність критичного етапу (минулого року країна прийняла більше мільйона закордонних відвідувачів, що утричі перевищує кількість її населення – ред.)? Інакше матимемо ситуацію, коли туристи відмовлятимуться від ідеї їхати сюди, тому що того, заради чого вони сюди їдуть, не залишиться. А це передовсім ця унікальна незаймана природа. Звісно, ми тут раді всім, але ми повинні вирішити як нація, і лідери думок зокрема, чи варто, наприклад, брати плату з туристів за вхід на територію національного парку Тінґветлір (долина, де був заснований Альтинг – ісландський парламент – ред.). Таким чином ми матимемо більше коштів на те, щоб забезпечити гідний стан туристичної інфраструктури. Це, звісно, справа народу вирішувати, як цим розпоряджатися. Справа президента – непрямий вплив. Куди б не йшов президент, з ним його трибуна. Люди прислухаються до того, що він каже. Принаймні, я сподіваюся. (Сміється – ред.) Непрямий вплив президента не варто недооцінювати.

– Ви присвятили значну частину своєї наукової діяльності турбулентним періодам історії Ісландії. Як народу найкраще використати кризу, аби не дати використати себе?

– Нам треба вчитися з історії. І один з уроків, які слід засвоїти: ми повинні пишатися своїм минулим, але разом із тим бути скромними і не створювати фальшиву версію історії, яка буде нас прославляти, яка не витримує критики. Адже ми – чимало ісландців-представників політикуму та бізнесу – часто спокушаємося цією звичкою – дивитися на себе, як у чомусь кращих за інших, скажімо, у царині міжнародних валютно-фінансових відносин. Вони казали: ми – найкращі, коли йдеться про бізнес, тому що ми зважуємося на рішення швидко, не залишаючи час на сумніви, ми – рішучі, ми – такі, як вікінги у давнину.

– А як воно насправді?

– У нас ця генетична модель: наші предки не боялися пливти у напрямку незвіданих вод, тому й були успішними в торгівлі, так? Але, як ми бачимо, не так. Ми все ще будуємо, не всі, звісно, але багато впливових ісландців, цей образ нації, який віджив своє у 2008 році, коли зазнала колапсу банківська система, а за нею виник і колапс самовизначення, колапс довіри і навіть віри у себе. Поновити віру у себе, у те, що у нас все гаразд, виявилося справою доволі витратною з точки зору часу. І показник віри в парламент, на жаль, дуже низький. Історикам треба бути об’єктивними та критичними, адже без критики нема розвитку. Приміром, з Трісковою війною – «рибними диспутами» між Ісландією та переважно Великою Британією – на перший погляд урок такий: ми виступили гуртом і перемогли. Але якщо придивитися, ми не завжди виступали гуртом. В Ісландії були суперечки між політичними партіями, між капітанами берегової охорони та чиновниками різних рангів. І ми не завжди були цілковитими переможцями. Доводилося вести переговори з супротивником. Ці речі не чорно-білі, їх неможливо не спотворити, якщо звести до простої риторики. Ось з цих уроків я й розпочну своє президентство.

– Наслідки приєднання Ісландії до санкцій проти Росії за анексію Криму та війну на сході України ісландське суспільство сприймає по-різному: з одного боку, це підтвердження солідарності з Заходом та спільних цінностей, з іншого – чималі економічні збитки для однієї з провідних галузей країни. Чи був, на Вашу думку, цей крок необхідним?

– До цього рішення залучений уряд Ісландії (міністр закордонних справ Ісландії Гуннар Брагі Свейнссон, який у березні 2014 року прибув з візитом до Києва, є ревним поборником санкцій – ред.). І уряд має підтримку парламенту. Президент має тримати свою особисту думку щодо цього при собі. Ісландія – член НАТО, має зв’язки з Європейським союзом і є частиною ширшої коаліції, що ухвалює рішення щодо введення цих економічних санкцій, на які офіційна Москва відповіла аналогічними санкціями. Я особисто вважаю себе другом росіян в Ісландії. Я рік вчив російську мову і мав намір продовжити навчання, але тоді в мене з’явилася дитина і родина, тож не було можливості. Але в мене хороші стосунки з російським послом в Ісландії. Ми чемно обговорили ситуацію. Як президент я не втручатимуся в суперечки та дебати, але уважно стежитиму за ними. Думаю, що високопосадовці як в Москві, так і у Рейк’явіку чекають, коли ситуація буде такою, що дасть можливість скасувати санкції, адже дружні торговельні відносини повинні в довгостроковій перспективі бути на користь усім.

– Як щодо європерспектив?

– Я, звісно ж, не буду працювати ані за, ані проти членства Ісландії в ЄС. Хай виборці вирішують. Знову ж таки як історик, з огляду на події останніх років, я переконаний, що нам і тут треба вчитися у минулого. У 2009 році в Ісландії була ліва коаліція – соціал-демократи та соціалісти, – коли ухвалили рішення подаватися на членство. Утім соціалісти насправді були проти. Озираючись на попередній досвід, ми усвідомлюємо, що потрібен був національний референдум щодо питання як такого: чи потрібне нам членство? Тому що думки всередині уряду щодо цього питання розходяться.

Найближчим часом прийде новий уряд і захоче перезавантажити переговори з Брюсселем. Але спершу йому треба винести це питання на референдум. Люди вчаться у минулого. І нам, ісландцям, як і іншим країнам, треба уважно стежити за розвитком подій всередині ЄС. Подивіться, що відбувається у Великій Британії. Що за союз ми матимемо в результаті? Європейська спільнота, як у старі часи? Наскільки зручним буде таке товариство для Ісландії? Наприкінці 80-х і на початку 90-х чимало посадовців виступали за те, щоб подати заявку на членство і дивитися, що там буде далі. Тепер ці ж самі люди – завзяті євроскептики.

– На завершення – про інші європерспективи: спортивні. Ісландію вже охрестили «футбольним дивом». Як тут боротися з погордою?

– Я сам з родини спортсменів. Обидва мої брати – моя підтримка №1 – грали в гандбол, один з них професійно, у національній збірній. Я стежу за матчами в перервах між зустрічами. Спорт навчив мене речей, які я використовую і у своїй президентській кампанії. Окрім майданчика і плану, потрібна витримка, потрібно вміти опанувати себе, коли представники іншої команди намагаються тебе засмутити. Що б не трапилося, треба бути спокійним. Як вчила мене моя бабця, все, що робиш, роби добре і не хизуйся. Я намагаюся дотримуватися цього простого правила.