Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 18:36

Скасування «мовного закону» Колесніченка-Ківалова треба довести до кінця – Бенюк


Богдан Бенюк

Богдан Бенюк

Скасування «мовного закону» Колесніченка-Ківалова слід довести до кінця. Про це заявив в інтерв’ю Радіо Свобода актор, член ВО «Свобода» Богдан Бенюк. Він стверджував, що спроба скасування такого закону після перемоги Майдану не дала козирів бойовикам на Донбасі та російській пропаганді. Богдан Бенюк зазначив, що йдеться не про заборону російської мови, а про те, що президент, спікер Верховної Ради, прем’єр, усі клерки-держслужбовці в Україні повинні говорити українською. Плюс школи, виші, армія. Богдан Бенюк також висловився про плюси і мінуси лібералізму та радикалізму, поділився спогадами про колишні зйомки в Росії та нинішню роботу в Україні над роллю Річард III у виставі за твором Шекспіра.


Олександр Лащенко: Пане Бенюк, на цьому тижні було 20-річчя Конституції. Як Ви вважаєте, цей закон взагалі працює, чи Україна не лише ці 20 років живе «за поняттями» і тими законами, які жодним чином не прописані в Основному Законі держави?

– Мені здається, що ми ще знаходимося з приводу Конституції в такому шляху поваги до Конституції. Ми ще вміємо з нею жити і не вміємо з нею дружити, по-перше, і не вміємо з нею поводитися нормально. Нам здається, що ми вище Конституції, у нас більше розуму, ніж в Конституції. І кожен, хто приходить до високих ешелонів влади, стараються Конституцію підпорядкувати собі. Мені здається, що це абсолютно не вірно.

Треба попробувати пожити по тій Конституції, яка була 20 років тому прийнята, постаратися. Бо Конституція – це своєрідний порядок існування нації. Тому, мені здається, ми на шляху пізнання Конституції.

– Понад два роки минуло після Майдану другого. Нинішні можновладці теж під себе її пишуть? Чи все ж таки намагаються дотримуватися Конституції?

– Мені здається, що вони зазіхнули на Конституцію. Цього не требу було робити. Але маємо те, що маємо, як казав ще один попередній президент, який керував не при Конституції.

– Ну так, вони зібралися на урочистому зібранні, у вишиванках, багато патріотичних промов було цього тижня.

Я, до речі, Вам адресую запитання не як митцеві. Ви дійсно ще маєте стосунок до ВО «Свобода»?

– Так.

– Ви є членом цієї партії?

– Так, я є членом цієї партії. Я є депутатом Київради від цієї партії.

– Якщо буде можливість, Ви висуватиметеся до Верховної Ради?

– Обов’язково.

– Вас не розчарувала політика?

Себе вважаємо страшенними політиками, але не навчилися слухати один одного. Це наша біда

– Ні. Та вона нас нікого не розчарує. Тому що ми, українці, також усі себе вважаємо страшенними політиками, що ми все знаємо, але не навчилися слухати один одного. Це наша біда.

– Досвід Славка Вакарчука, який відмовився, Руслани – ні, Ви не хочете наслідувати?

– До чого? Вони є особистості, які мають право на свій вияв до цього, ставлення. І те, якими вони були депутатами, це буде говоритися через «енну» кількість років.

– Тобто Ви не боїтеся, що Вас, справді відому людину, використовують політики? Можливо, навіть і від ВО «Свобода», і побратими, і опоненти політичні?

Я перебуваю в партії, дух якої жив у мені ще з дитинства

– Ні. Я думаю, що все-таки я перебуваю в тій партії, дух якої жив у мені ще з самого дитинства. І момент відстоювання інтересів нашої нації української присутній в мене по сьогодні. І тому-то я є в «Свободі».

– Колись Олег Тягнибок, як тільки переміг другий Майдан, наприкінці лютого 2014 року, коли Янукович втік до Росії, став одним із ініціаторів (тоді Верховна Рада підтримала це рішення) скасувати цей «мовний закон Колісниченка-Ківалова». Ви тоді як народний депутат теж за скасування голосували?

Порошенко також не підписав закон про скасування закону Ківалова-Колесніченка

– Звичайно. Ви ж бачите, що тоді не підписав виконувач обов’язків президента цей закон. І Петро Порошенко також не підписав цей закон (про скасування закону Ківалова-Колесніченка – ред.). Тому він є не підписаний. А багато тих законів, які підписував той президент, про якого ми кажемо, що він дав драпака і втік з України, то ми цими законами користуємося. Ви бачите, які парадоксальні речі?

Є лідери в нації, є ті, які в обозі, є ті, хто в кінці йдуть цього руху нації. Нам не можна нікого відщипати і по дорозі кидати

Тому, дійсно, це не можна однозначно вирішувати. Навіть ті питання, які Ви мені зараз ставите, мають різні погляди. Але дуже важливо, щоб більшість українців наших мали все ж таки кут погляду однаковий, ракурс один. Бо є лідери в нації, є ті, які в обозі знаходяться, є ті, хто не хочуть, в кінці йдуть цього руху нації. Тому-то нам не можна нікого відщипати і по дорозі кидати.

25 років будемо святкувати незалежності України, а починаємо тільки забирати вулиці Леніна

Нам треба все рівно йти вперед. Але для цього треба лікбезом займатися, розвивати кожну людину і не чекати того моменту, як ми зараз, 25 років будемо святкувати незалежності України, а починаємо тільки забирати вулиці Леніна і так далі. І ще й мало того, я живу в такому селі, де вулиця Леніна по сьогоднішній день є.

– Де це? Це на Київщині?

– На Київщині. Це Софіївська Борщагівка. Там буквально Кільцева дорога і відразу Київ. Там, правда, ще коло Софіївської Борщагівки є дівчата, які працюють на дорозі, на трасі, а сусідня вулиця Леніна. І дуже важливо, що воно так все поєднується. І розумію, що чекати на те, що у депутатів чи селищної ради, чи в жителів села з’явиться, наприклад, бажання це зробити, то це треба довгий час. Це треба кожного… Тоді не вистачить нашого життя.

Мені здається, що все-таки ці речі треба робити сміливіше і не боятися того, чи ця вулиця буде за це голосувати, чи не буде. Треба зробити крок державі. І хтось має нести відповідальність за всі ці речі. В першу чергу, без сумніву, президент і керівництво держави.

– Щодо саме цього «мовного закону», такого підвислого у повітрі, я так розумію, того ж Колесніченка-Ківалова, то просто деякі не лише прихильники Росії, не лише російські пропагандисти казали, що тодішнє намагання у лютому 2014 року, після перемоги Майдану скасувати цей закон нібито на сході України призвело у тому числі (не лише це, далеко не лише), але теж стало чинником цього сепаратистського заколоту. Ви погоджуєтеся?

– Мало того, я Вам ще скажу, що коли ми з Ігорем Мірошниченком прийшли на «Перший канал», коли ми керівника «Першого каналу»….

– Пантелеймонова.

– Пантелеймонова попросили, щоб він звідти пішов, то також це сприяло тому, щоб почалася війна. Так що я є сприяльник того, що почалася війна.

– А якщо серйозно, пане Бенюк?

– А серйозно це нонсенс і дурниця велика. Тому що «дружба» з східним сусідом і цей пухир, який набухав між нами, рано чи пізно повинен був луснути. І він луснув. Але нам якнайшвидше треба знайти взаєморозуміння, щоб ми до кінця зрозуміли їхню правду. Бо і по сьогодні є ті люди, які сумніваються, і по сьогодні є ті люди, які ще вірять і не вірять, і по сьогодні ми маємо те наше українське «Тпр-р-р-р!» – вправо і вліво. І лібералізм, який в нас сидить, нам зараз послугу робить не добру.

– Ви лібералізм вважаєте негативною річчю?

– У даному випадку в нас в Україні негативна річ.

– А Ви визнаєте, що на фронті воюють дійсно не лише для піару хлопці російськомовні?

– Ну, так і що? Воюють. І правильно роблять.

– І на Майдані стояли.

Людина, яка виросла в Україні, не вміє говорити українською мовою. Це нонсенс!

– Це дуже добре. Але ці хлопці, які воюють там, рано чи пізно повинні вивчити державну мову і бути українцями. І в нас мова має бути українська. Тут нічого поганого немає.

Ми не ущемляємо таким чином права тих людей, які поки що говорять російською мовою. І дивно взагалі це питання піднімати, що в Україні та людина, яка виросла в Україні, не вміє говорити українською мовою. Це нонсенс!

– Ви самі згадали той інцидент, якщо його так назвати, щодо тоді в.о. президента НТКУ Олександра Пантелеймонова. Толі лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок засудив такий вчинок. Ви визнаєте, що це було неправильно, чи Ви наполягаєте…?

– Це було правильно. Правильно.

– Зараз чимало зневіри в Україні. Це констатують і соціологи, і в чинній владі. І відбувається певна радикалізація суспільства. Це плюс для України на майбутнє, чи це становить великий ризик, адже Путін тільки чекає…?

Радикалізм куди справляється? Якщо направляється на самопізнання українців, то це плюс. А якщо радикалізм заради радикалізму, то це велика дурість

– Ні, це плюс. Нам радикальний треба. Але радикалізм куди справляється? Це є дуже важливо. Бо якщо він направляється на самопізнання українців, то це плюс. А якщо радикалізм заради радикалізму із-за того, щоб повоювати за квартири і за під’їзд, і за те, хто має мити чи не мити, то це велика дурість. Тому-то радикалізм є різний.

– Просто згадаймо події 31 серпня минулого року, коли ухвалювали цей так званий закон про децентралізацію. І тоді і пан Тягнибок брав участь. Він, звичайно, тоді гранату не кидав. Але один із патріотів кинув гранату. Були загиблі серед нацгвардійців. Оцей ризик повторення знову може бути?

Провокації в нашій країні ще будуть досить довгий час

– Ви розумієте, мені здається, що провокації в нашій країні ще будуть досить довгий час. І треба бути нам всім обережними і розуміти, що, щоб звинуватити когось, багато мудрості не потрібно. А тим паче, що ще, виявляється, потрібно. Бо для того, щоб провокацію підготувати, треба, щоб робили це ті люди, які вміють робити. Бо потім воно, виявляється, що все це було фуфло. І, мало того, ще ті люди потім будуть звинувачуватися через якийсь певний час. Ми ще цього дочекаємося.

– Але, якщо вжити це словосполучення, є серед українських патріотів (які себе такими вважають), і так звані корисні ідіоти. Їх же може використати противник теж. Є в цьому ризик, на Ваш погляд?

Наша нація хвора тим, що ми пережили 20-е століття, зараз у непросте 21-е століття нам треба дати період сатисфакції, виздоровлення

– Без сумніву, що є, звичайно. Ми не кажемо… Наша нація хвора в основному. Хвора тим, що ми пережили 20-е століття, що ми зараз у непросте 21-е століття живемо, ті катаклізми, які пролітали над нашим народом. І скільки загинуло наших! Без сумніву, ми – нація хвора. І нам треба дати період сатисфакції, виздоровлення. І зараз болючі питання вирішуються, непрості і складно.

– Але все ж таки в рамках закону має вирішувати їх Верховна Рада й інші можновладці?

– Ми знову ж повертаємося до того, що ми кажемо, що ті закони, які підписував, наприклад, Янукович як президент, і ті, яка тоді була більшість, ми користуємося ними. І «закон Колісниченка» – ми, слава Богу, живемо цим законом по сьогоднішній день. Чому президент не підпише той закон, який, власне, проголосований був тоді, про який Ви згадали і ще кажете, що з того почалася війна?

– Це не моє судження. Є така думка. Я просто цитую.

– Я розумію. Але ж не підписують по сьогоднішній день. Ви ж бачите. І тому-то тут теж виникає питання: чому вони так роблять? Чому йде зазіхання на Конституцію? Чому ці питання зараз вирішуються? Чому не оголошено, що це йде війна з Росією? Чому це не вирішується? Ви бачите, багато таких половинчастих йде рішень. Ми маємо не війну, а виконуємо якісь інші речі, які називаються іншими словами.

Але я думаю, що рано чи пізно все рівно ми будемо змушені визнати це і стати на якийсь бік. І стати не на бік торгівлі з ворогом, який з нам торгує. І стати не на бік, а захистити себе. Бо нас інакше поважати не будуть у світі, якщо ми не будемо самоцільні внутрішньо. Якщо цього не буде, то тоді ми, без сумніву, будемо викинуті з політичної гри і нами будуть маніпулювати і будуть захищатися, ми завжди будемо на передньому фронті того між Сходом і Заходом. До яких пір? Це поки що такий період не визначений. Це буде ще, мабуть, довго часу.

– А Вам доводиться бувати на сході України зараз? Ви ж їздили.

– Так.

– Ви ж спілкуєтеся з місцевими мешканцями?

– Так.

– Як Ви вважаєте, якби справді цей «закон Ківалова-Колесніченка» скасували (на цьому була б поставлена крапка і рішення президента Порошенка), то як вони це сприйняли б?

– Перед тим (пам’ятаєте?), коли ще в 2013 році говорилося про те, таке гасло у нас було викинуте, що «Єдіная страна – Єдина країна». Ще треба було додати «Єдіная Росія» – було б тоді дуже добре. От в ті часи якраз такі ультрапатріоти зі Львова всі радіостанції переклали російською мовою, один день такий зробили показовий, в Донецьку радіостанцію зробили, на Луганщині…

– Ви вважаєте, що це хибний крок?

Всі ті, хто на державній роботі, в один момент повинні стати громадянами України і говорити українською. Плюс школи, вищі учбові заклади, армія

– Та звичайно, що так. Це така показуха. Треба робити дуже елементарні речі, але їх треба робити. Президент, голова Верховної Ради, голова кабміну, всі клерки, які у державній структурі, всі ті, хто на державній роботі, в один момент повинні стати громадянами України і говорити українською мовою. Плюс школи, вищі учбові заклади, армія. І тоді нам не треба буде повертатися до цього мовного питання ніколи.

І тому тут питання треба робити яскраво, точно і зрозуміло. І чесно жити зі своїм народом. Бо коли ти брешеш, на якому рівні – не має значення, тоді ми відчуваємо неправду. І тоді ми відчуваємо, що нас просто хочуть обдурити, і ми тоді починаємо розуміти. І рейтинг у тих лідерів падає.

– Ваша колега по ВО «Свобода» Ірина Фаріон до Майдану зробила певну акцію під камери щодо імен дівчаток і хлопчиків – російські імена, українські. Пам’ятаєте, зайшла у дитячий садочок. Це правильний крок?

– Ви пам’ятаєте, які ЗМІ роздули цю річ? Я Вам ще скажу, що колись на Яворині Олег Тягнибок сказав про те, що хто керує нашою державою ще в ті часи, в 2004 році. І теж ЗМІ відіграли таку роль, де Олег був висвітлений в іншому світлі. Так само тут і з Фаріон. Так само і зі мною було на другий день…

– Але ж у пані Фаріон потім цікавилися. Вона не шкодує про цей вчинок. Вона наголосила: не шкодує.

Не може бути так, що держава дволика. Я прихильник україномовності, буду добиватися, щоб школи у Києві були не показушні, аби вчителі на уроці не говорили напівсуржиком, а на перерві російською

– Так правильно, що не шкодує. А що, вона неправильно сказала? Вона праву сказала. Я її підтримую в цьому питанні. Тому що не може бути так, що держава має бути дволика. Вона має бути однообразна. І все. Для мене це питання дуже жорстко поставлено. І я в цьому… Абсолютно мене всі знають, хто зі мною працює в театрі, і ті знають мою позицію, і знають, що я є прихильник україномовності і відстоюю її. І буду добиватися того, щоб школи у Києві були не показушні, аби вчителі на уроці не говорили напівсуржиком, а на перерві говорила школа, навіть моя імені Івана Франка №92, російською мовою. Це нонсенс!

Зайшли в школу – це має бути, як в театр Франка прийшли, мовний режим. Як до вас на Радіо Свобода приходиш – тут же ж мова яка? Відразу відчуваєш, що ти прийшов не на радіо якесь там, а на Радіо Свобода.

– Якщо людина у нас бажає говорити російською…

– То хай собі бажає, хай говорить. Тут немає проблеми. Ми ж не кажемо, що забороняти.

– Так, це важливий момент.

– Ми кажемо, що важливо, що має відстоювати і Радіо Свобода, і ВО «Свобода»? Що вони відстоюють? Тут дуже правильно. Бачите? Свобода – це солодке слово.

– Багато що можна вкладати у це слово.

Пане Бенюк, на Вашому місці сиділа Ада Роговцева. Вона після цих подій, після початку агресії, припинила повністю свої зв’язки з Росією, а вона активна знімалася там. Ви ж теж знімалися. Я пам’ятаю, що у фільмі «Ліквідація» у 2007 році грали Леоніда Утьосова. Менше, ніж Ада Миколаївна, але теж брали участь. Ви все перервали з Росією?

Акторська доля така, що ми не зав’язуємо стосунків з тим, хто до тебе погано ставиться. Рідко який творчий працівник може похвалитися тим, що мав величезну популярність в Росії

– Та я з ними і не мав стосунків. Наша акторська доля така, що ми не зав’язуємо стосунків з тим, хто до тебе погано ставиться. Рідко який творчий працівник може похвалитися тим, що він мав величезну популярність в Росії і так далі і по сьогоднішній день. Це були такі тимчасові речі.

І мені здається, що тут немає ніякої трагедії. Тут спокійно собі. Ми маємо таке поле діяльності в нас в Україні на сценічному майданчику і на кіномайданчику, що нам переживати з приводу втрати цих стосунків абсолютно не потрібно. Ми є самодостатні. У нас гарно розвивається театр. У нас добре розвивається кіно. І переживати з того, що ми забрали якийсь там продукт російський, абсолютно не має значення.

– І Ви не шкодуєте, що тоді знімалися, у 2007 році?

– Я знімався у тих фільмах, зіграв Утьосова. По-перше, Утьосов є родом з Одеси. І я не тільки у «Ліквідації», я знався ще, був такий фільм «Пісня…», «Дорога»… Я вже забув, як. Там 12 серій. І я там грав з Башаровим. Башаров грав молодого Утьосова до 40 років, а я після 40 років до його останнього дня життя. І 12 серій – дуже цікавий фільм вийшов.

«Ліквідація» – це така малесенька. А то величезна роль, яку я зіграв. Я дуже радий, що мені попало доторкнутися до такого персонажа, як Утьосов.

  • Надбання України – одесит Леонід Утьосов, на Ваш погляд?

– Він казав: «хлопчики». Він пересипав українськими словами. Його мова там… Ми зараз його хочемо примазати. А він що, російський? Ні. І він не український? Ні. Він – людина, яка належить мистецтву, тому що він створив такі пісні й таку музику, і він так цю музику на блюдечку підносив, і так він міг врятувати своїх музикантів, і так він міг догоджати тому керівництву у Кремлі, коли він вночі приїжджав…

– В хорошому сенсі догоджати?

– Ну, в хорошому чи ні, то я не знаю. Він рятував своїх музикантів. І тут вже, що там було по ночах, як він співав їм блатні пісні, то це вже знак запитання. Ми цього не дізнаємося. Але те, що він зберіг свій оркестр, і те, що цей оркестр існував, і те, що він офіційно жив з двома жінками (одна – офіційно, а друга – коханка), і вони не билися вдома, значить, це була якась така фігура, яка була неоднозначна. І доторкнутися до такого персонажа – кожному артисту була велика радість.

– Отже, Ада Роговцева давала нам інтерв’ю. І людина, яка Вас знімала в середині 1980-х років на кіностудії Довженка у фільмі «Філер» – Роман Балаян. Ви пам’ятаєте роботу з ним?

– Звичайно. Такі речі не забуваються. І хай це буде його єдиний фільм, в якому я працював, але це була зустріч і не тільки з тими акторами, які в нього знімалися, але це була моя життєва практика. Бо з кожного талановитого режисера ти, як губка, всмоктуєш – воно потім тобі воздасться, якщо ти розумний чоловік і вмієш (знаєте, як кажуть?) відділити зерно від полови.

І Роман Балаян – самодостатній режисер і неймовірно цікавий режисер. З ним попрацювати – це була б радість. Але поки що, на жаль, доля так… Йому не дають. Думаю, що, може, ще такий час станеться, де він захоче і до мене доторкнутися.

– А Ви оптимістично налаштовані щодо перспектив українського кінематографу?

– А я – оптиміст взагалі по житті. Я вірю в існування своєї держави, в існування свого кіна і театру. Бо якщо ми не будемо світитися внутрішньо, то, повірте, ми перетворимося в таких якихось темних людей, від яких будуть всі шугатися. Ми повинні світитися своїми блакитними очима, своїм неймовірним масштабом того… Хай ми біду зараз переживаємо. Хай! Хай це не просто. Так! Але ми повинні дивитися вперед і вірити в те, що обов’язково буде там те, до чого ми прагнемо. І не завтра воно станеться і не післязавтра.

– А Ви як актор що вважаєте, що зараз переживає Україна: трагедію, драму чи фарс?

В Україні бракує стаєрів, спалахуємо, як жмут соломи, згоріли, не вистачає енергетики. А треба перти плуга і йти на далеку дистанцію

– Я мушу Вам сказати, що нам в Україні бракує людей стаєрів, які на дальні дистанції біжать. Ми, українці, в переважній більшості спалахуємо так, як жмут соломи, згоріли, а потім нам не вистачає енергетики. А нам треба перти плуга і йти на далеку дистанцію, і розуміти, що це буде не просто.

А в тому стані, в якому ми зараз є, я навіть не можу якимись театральними зробити визначеннями, тому що я помилюся, якщо я щось скажу. Все рівно помилюся. Бо тільки через роки можна буде сказати, що ми переживаємо сьогодні в 2016 році.

– У якихось кінопроектах зараз берете участь?

Я зараз і за кордоном знімаюся. І не в Росії, слава Богу!

– Так. Я зараз і за кордоном знімаюся. І не в Росії, слава Богу!

У нас колись в Інституті імені Карпенка-Карого обов’язковим було вивчення іноземної мови для акторів. А потім сталося так, що це стало не обов’язковим. А тепер я кажу: люди добрі, ви мусите обов’язково знати англійську мову і ще якусь іноземну, а якщо ви будете ще й громадянську позицію мати, будете знати і освічені, то ви тільки розширите це коло. Це є дуже важливо.

І тому-то це моя біда, що я там, наприклад, народний артист, лауреат багатьох премій, державної і так далі, а я не знаю толком мови і іноді попадаю в такі курйозні ситуації.

– Але ж знімаєтеся закордоном. Так? В яких країнах, якщо не таємниця?

– Я і в Німеччині знімаюся, і в Угорщині знімаюся. Є там інші пропозиції. Але я мушу сказати, що, підписуючи угоду, це ще й в угоді сказано, що до прем’єри ти не маєш права розголошувати цього. І тому це питання…

– Ми не будемо спойлерами?

– Не треба про це говорити. Як співається у пісні «Але про це не треба говорити…».

– У театрі що у Вас цікавого? Можете трошки розкрити?

– У театрі мені пощастило дуже. Тому що цей, 2016-й, рік мені приніс дві прем’єри і дві вдалі роботи. Особливо я хочу похвалитися останньою роботою, яку поставив Автанділ Варсімашвілі. Це художній керівник російського театру у Тбілісі. І він у нашому театрі поставив «Річарда ІІІ» на мене. Я граю Річарда. І це для мене етапна робота. Це робота, якої я прагнув і хотів її зробити.

Тому що вважаю, що та ситуація, яка колись була з акторами, які закінчували театральні інститути і їм чіпляли якесь певне амплуа, воно тягнулося довгі часи. А ми тільки тепер розуміємо, що не зовнішні якісь речі впливають на репертуар, а внутрішній світ і позиція кожної людини.

І оцей внутрішній світ мені допомагає якраз стати і робити ті ролі, які для мене зараз вагомі є. Бо це неймовірно цікаво пізнати цю шекспірівську драматургію. І вона, виявляється, надзвичайно є близька до нашої сьогоднішньої ситуації, яка в Україні відбувається. Адже коли тронну промову мав Річард ІІІ, то він говорив такі слова: «Моя країна довго шаленіла, сама себе б’ючи без перестанку. Брат в сліпоті кров брата возливав. Батьки на сина руку піднімали. Син здатен був до батьковбивства. Усі поринули в шалену ворожнечу». Ви подивіться! А потім каже: та що там вороги!

І Річард говорить про те, що «настане час, де ми будемо обов’язково звертатися і битися на смерть за землі ті, що відібрали в нас, стоптали в кров прокляті іноземці». Це в Англії той, хто збирав землі – Річард ІІІ. Він говорив про ці речі. У нас актуальне воно так само.

Приходить час самоочищення, падає забрало з очей, і люди починають розуміти, кого підносили, що він виявився голим королем

І ми розуміємо, що брехня, зрада – це ті речі, які 400 років тому були негативом для багатьох націй. Так само негативом вони є по сьогоднішній день в нас. Але приходить час – ми самоочищенням займаємося. Бо рано чи пізно падає забрало з очей, і люди починають розуміти, що того, кого вони підносили і говорили, що вони такі, що він виявився дутим або голим королем.

  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG