Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 05:15

Складно говорити про насильство з боку тих, кого суспільство вважає героями – вірменська правозахисниця


Лара Агаронян поряд із власним портретом на виставці  «Правозахисниці: обличчя сили» в Американському домі. Фото надане Освітнім домом прав людини у Чернігові

Лара Агаронян поряд із власним портретом на виставці  «Правозахисниці: обличчя сили» в Американському домі. Фото надане Освітнім домом прав людини у Чернігові

Київ – Жінки у зонах конфліктів часто бувають виключені із миротворчих процесів, а говорити про насильство щодо себе вважається ганьбою, зауважує вірменська правозахисниця, очільниця «Жіночого ресурсного центру» Лара Агаронян. Ця організація працює, зокрема, із постраждалими від насильства у різних регіонах Вірменії, а також має філію у Нагірному Карабасі. Днями Лара Агаронян читала лекцію на відкритті фотовиставки «Правозахисниці: обличчя сили» у Києві, а потім погодилась поговорити із Радіо Свобода про свою роботу, спроби діалогу з іншою стороною і боротьбу влади з громадянським суспільством через телевізор.

– Цю виставку створили два роки тому, коли було багато кампаній тиску на правозахисників, особливо на жінок-активісток. Вона – дуже важлива, оскільки привертає увагу до проблем і загроз, з якими правозахисниці стикаються і через свою діяльність, і через те, що вони – жінки.

Виставка «Правозахисниці: обличчя сили» в Американському домі в Києві, яка триватиме там до кінця липня. Фото надане Освітнім домом прав людини у Чернігові

Виставка «Правозахисниці: обличчя сили» в Американському домі в Києві, яка триватиме там до кінця липня. Фото надане Освітнім домом прав людини у Чернігові

Виставка розповідає про те, що, власне, ці жінки роблять, а по-друге, створює платформу для дискусії і розробки механізмів підтримки і захисту жінок-правозахисниць у регіоні і загалом. Тому що у світі бути правозахисником означає наражатися на певну небезпеку, але якщо ти ще й жінка, і займаєшся захистом прав людини у патріархальних суспільствах, то перед тобою постають й інші виклики – культури і стереотипів, які створюють конфлікт між тим, ким ти є, і тією роллю, яку суспільство тобі відводить, і яка не передбачає публічність та активізм.

Виставка «Правозахисниці: обличчя сили» в Американському домі в Києві, яка триватиме там до кінця липня. Фото надане Освітнім домом прав людини у Чернігові

Виставка «Правозахисниці: обличчя сили» в Американському домі в Києві, яка триватиме там до кінця липня. Фото надане Освітнім домом прав людини у Чернігові

– Розкажіть, будь ласка, більше про «Жіночий ресурсний центр», який Ви очолюєте.

– Ми – неурядова організація, заснована у 2003-му, і з того часу ми займаємось захистом прав жінок у Вірменії – як у Єревані, так і в регіонах. Ми намагаємось спонукати жінок ставати тими, хто ухвалює рішення, і змінювати менталітет та суспільні стереотипи щодо гендерних питань, говоримо про гендерну рівність і рівні можливості.

У нас також є філія у Нагірному Карабасі, і там ми працюємо над тим, щоб включати жінок у процеси миротворчості. Активної фази конфлікту там вже понад 20 років не було, але нещодавно у квітні відбулася ескалація насильства на кордонах. І ми зрозуміли, що потрібно більше працювати над миротворчістю, тому що регіон стає все більше мілітаризованим. Там ми намагаємося допомогти жінкам, які живуть у зоні конфлікту, бути почутими і залучити їх до діалогу із азербайджанськими жінками.

– Що Ви маєте на увазі?

Ми намагаємося підтримати жінок, спонукати їх до аналізу, як вони бачать майбутнє цього конфлікту, як вони бачать мир у своєму регіоні, бо це за них вирішують політики, найчастіше – чоловіки

– Справа в тому, що жінки у зонах конфлікту часто бувають виключені із миротворчих процесів і навіть не в курсі, що саме відбувається, а ключові переговори проводять чоловіки. Але є те, що прямо стосується жінок під час ескалації конфлікту – брак медичної допомоги, зростання рівня насильства загалом. Зокрема, у зонах конфлікту зазвичай спостерігається збільшення кількості випадків домашнього насильства, з якими жінки зазвичай стикаються сам-на-сам, і немає ресурсів і законодавства, щоб їм допомогти – все сконцентровано на конфлікті і на війську.

Тому ми намагаємося підтримати жінок, спонукати їх до аналізу, як вони бачать майбутнє цього конфлікту, як вони бачать мир у своєму регіоні, бо це за них вирішують політики, найчастіше – чоловіки, а жінкам ніколи не пропонують розповісти про свої потреби та інтереси. Тож ми створюємо «безпечне місце» у Нагірному Карабасі, куди вони можуть прийти, обговорити свої справи і проблеми, дійти згоди і мобілізуватись.

Також ми створюємо платформи для діалогу із так званим «ворогом» – іншою стороною, іншими жінками, яких також зачіпає цей конфлікт, але які перебувають по той бік лінії розмежування.

– Ви співпрацюєте у цьому питанні із азербайджанськими правозахисницями?

Війни вражають жінок по-різному: від втрати близьких і родичів, потреби доглядати за пораненими, до сексуального насильства під час бойових дій

– Так, ми співпрацюємо із азербайджанськими жінками у рамках проекту із мирного врегулювання конфлікту за підтримки ЄС – це низка організацій з обох сторін, які працюють із різними цільовими групами: ми працюємо з жінками, інші – з журналістами, з молоддю, політиками і так далі. У рамках цього проекту ми зустрічаємось, проводимо тренінги і дискусії, публікуємо матеріали.

Ми знаємо, що війни вражають жінок по-різному: від втрати близьких і родичів, потреби доглядати за пораненими, до сексуального насильства під час бойових дій. Багато воєн, як раніше, так і зараз, доводять, що жінок застосовують як зброю, тому важливо підтримувати їх, посилювати увагу світової спільноти до цих питань.

– Під час публічної лекції Ви говорили, що у вас є гаряча лінія і мережа притулків для жінок, які потрапили в біду. Філія у Нагірному Карабасі також надає таку допомогу?

– Ні, у Нагірному Карабасі притулків немає, тому що наші ресурси – дуже обмежені. Але в Єревані ми разом зі ще шістьома організаціями входимо до коаліції, створеної для припинення насильства проти жінок. У нас є кризовий центр і гаряча лінія для постраждалих від сексуального насильства, де жінки можуть отримати психологічну та юридичну допомогу.

Дві організації займаються жертвами домашнього насильства, і у них є два притулки, які ніяк не підтримуються з боку держави. І разом ці два притулки можуть вмістити тільки до 15 жінок з дітьми, але цього замало для Вірменії. Тому ми зараз разом працюємо над лобіюванням закону щодо домашнього насильства. Але зараз ми бачимо брак політичної волі, нам говорять, що це не проблема для Вірменії, попри те, що у минулі роки зафіксовано до 30 випадків смертей жінок від руки їхніх чоловіків.

– Як багато жінок звертається до вас на гарячі лінії?

– Щорічно на три гарячі лінії дзвонить до трьох тисяч жінок. А нещодавні дослідження Фонду народонаселення ООН показують, що 61% жінок мають досвід різного виду насильства щодо них з боку їхніх інтимних партнерів удома. У нас було близько 30 зафіксованих смертельних випадків, правоохоронці минулого року зафіксували близько 600 звернень щодо домашнього насильства, але офіційної статистики немає, бо це не прописано у законодавстві.

– Згадуючи конфлікт, який зараз триває на Сході України, то тут також дуже складно говорити про насильство щодо жінок, тому що дуже мало хто погоджується про це публічно розповідати. І тільки останнім часом активніше заговорили про домашнє насильство у родинах військових. Як ви вирішуєте цю проблему у Вірменії?

Але ось ти – солдат, який бере участь у бойових діях, а потім ти повертаєшся додому і приносиш все це насильство з прикордоння до себе додому

– У Вірменії із цим також складно. Тому що якщо у вас – конфлікт і війна, також зростає патріотизм, націоналізм і мілітаризм – і все це може мати погані для жінок наслідки. Тому що проблеми жінок замовчуються, права жінок і домашнє насильство стають «не на часі».

Ми намагаємо говорити про домашнє насильство у контексті конфлікту у Нагірному Карабасі, але також складно порушувати це питання. Два недавніх випадки – там насильство здійснювали ветерани війни, щойно з армії, і все це дуже складно, бо суспільство бачить їх як героїв, і воно не хоче їх засуджувати. Навіть суддя не дав їм великого терміну ув’язнення, звільнив одного з них, тому що бачив цих людей як героїв війни.

Але ось ти – солдат, який бере участь у бойових діях, а потім ти повертаєшся додому і приносиш все це насильство з прикордоння до себе додому, і це травма, яку ти переживаєш і носиш з собою. Це відбувається тому, що наші країни не працюють із солдатами, і їхньою психологією, що дозволяє їм продовжувати після повернення додому «воювати» зі своїми родинами, дружинами і дітьми. Але ніхто не хоче про це говорити, бо це соромно. У нас дуже добре розвинута ця «культура ганьби», коли від жінки чекають, що вона буде терпляче захищати свою сім’ю, навіть живучи в умовах насильства. А якщо вона хоче піти, то суспільство буде її сприймати як руйнівницю власної родини. І жінки залишаються без підтримки, часто – і без грошей, якщо вони не працюють, тож у них не так багато варіантів вибору.

– На лекції Ви зазначали, що працювати у Нагірному Карабасі вам стає складніше через реакцію влади і суспільства на те, що ви робите. Що саме відбувається

– Не тільки у Нагірному Карабасі, а й у Вірменії – тому що ми працюємо з темою гендерної рівності, правами жінок і протистоянням патріархальним ідеям, ми відчуваємо тиск і стаємо об’єктами інформаційних атак.

Те, що ми закликаємо до миротворчості і діалогу з тими, кого вважають «ворогом», викликає звинувачення у співпраці з іншою стороною. Бо так працює влада і олігархат: вони не хочуть залучення громадянського суспільства до ухвалення рішень, тому що це підточує їхню власну владу. Тому вони надають перевагу тиску на громадянське суспільство, ніж діалогу з ним.

У Карабасі насправді на нас менше тиску, ніж у Вірменії, бо ми там менше працюємо через брак ресурсів і мережі, оскільки тамтешні місцеві правозахисниці – ізольовані і не мають навіть такого захисту, як ми у Вірменії.

– І також Ви говорили, що ситуація щодо захисту прав людини погіршується через російський вплив. Що саме Ви мали на увазі?

Після рішення на користь Євразійського союзу, це здійснило прямий вплив на громадянське суспільство, яке стало відчувати тиск від Росії і проросійських представників вірменської влади

Російський посол порушував питання щодо контролю над діяльністю громадських організацій після того, як стали проводити мітинги проти Путіна, вступу до Євразійського союзу

– Вірменія завжди відчувала вплив Росії, серед іншого, через своє геополітичне розташування – як і багато інших пострадянських республік Південного Кавказу. Але зараз після ухваленого у 2013 році рішення, після якого Вірменія відійшла від курсу на угоду про асоціацію з ЄС на користь Євразійського союзу, це здійснило прямий вплив на громадянське суспільство, яке стало відчувати тиск від Росії і проросійських представників вірменської влади.

Це пов’язано з тим, що часто Вірменія просто копіювала те, що було зроблено в Росії, зокрема, у законодавстві. Російський посол порушував питання щодо контролю над діяльністю громадських організацій, так як вони це роблять у Росії, після того, як громадські організації стали проводити мітинги проти Путіна, вступу до Євразійського союзу. Тоді було багато арештів протестувальників.

І ось ми відчуваємо, що особисто багато представників громадянського суспільства стають об’єктами інформаційних атак. Зокрема, була ціла кампанія проти нас, представниць «Жіночого ресурсного центру» та інших активісток, які працюють з гендерними питаннями або з ЛГБТІ-питаннями. Їхні фотографії, імена та контакти були опубліковані на окремому сайті, просто, щоб залякати і завадити робити ту роботу, якою ми всі займаємось. Більшість матеріалів, які використовувались, були російською мовою. Там йшлося про те, що все, що йде з Євросоюзу і Заходу – це погано, це збочення, це знищення традиційних цінностей і родини, що є священним поняттям для вірмен. Найчастіше для цих кампаній використовують телебачення, тому що у нас, у громадських організацій, немає такого доступу до ефіру, як у представників влади.

– Ви казали, що Ви в Україні – вперше.

– У Києві – вперше, але я була вже в Одесі кілька років тому.

– Чи є у вас плани чи, можливо, вже є домовленості із українськими правозахисниками щодо спільної роботи?

– Ми входимо в одну мережу – Домів прав людини, і тут ми зустрічалися із представниками мережі з Києва та Чернігова (Український дім прав людини розташований у Чернігові – ред.) і говорили про ймовірні напрямки для співпраці. І я пропонувала посилювати співпрацю для підтримки жінок-правозахисниць, і ми думаємо про зміцнення мережі в Україні, Грузії, Вірменії. Зараз ми дивимось, куди краще прикладати зусилля, щоб розповідати про правозахисну діяльність жінок і ті особливі виклики, з якими вони стикаються і через свою діяльність, і через те, що вони є жінками у своїх суспільствах.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG