Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 12:12

Скандал в Охматдиті як дзеркало пострадянської мовної політики


Ілюстраційне фто

Ілюстраційне фто

(Рубрика «Точка зору»)

Декомунізація, проведена в Україні, є одним із найбільших здобутків Революції гідності.

Вилучення скульптурних зображень комуністичних вождів та інших знаків радянського минулого з площ і вулиць українських міст і сіл було необхідним кроком на шляху до побудови суверенної демократичної країни.

Не менше значення має й очищення топонімічного простору від культових радянських назв, які позбавляли його національної специфіки й робили частиною уніфікованого загальноімперського простору. Нинішні назви, пов’язані з українською історією та культурою, виокремили топонімічний ландшафт країни і надали йому національної своєрідності.

Лишилось, проте, ще одне, значно складніше завдання – завдання дерусифікації. Як зазначала свого часу російська правозахисниця Валерія Новодворська, «російська мова – це ланцюг, що прив’язує Україну до комуністичного минулого».

Замінити імперську топонімію національною можна адміністративним шляхом. Однак усунути, або хоча б послабити панівні позиції російської мови у міських середовищах країни лише адміністративними заходами неможливо. Але доки російська мова домінуватиме в міській комунікації на більшій частині території України, доти значна частина населення лишатиметься культурно й ментально залежною від Росії.

Складність завдання дерусифікації не виключає можливості його реалізації, про що свідчить успішний досвід країн, яким вдалося зупинити розкладові процеси мовно-культурної асиміляції й створити модерні національні держави. Але, як показує досвід Чехії, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, Ізраїлю та інших країн, успішне національне державотворення можливе лише тоді, коли суспільство спроможне привести до влади еліту з повноцінною мовною, а відтак і національною свідомістю.

Хибна орієнтація

Глибоко хибною за своїми наслідками є нинішня орієнтація керівництва на українсько-російську двомовність як принцип державної мовної політики. Чітким маркером цього є поширене на всій території країни двомовне гасло «Єдина країна. Единая страна».

Нагадаємо, що фарисейське гасло «гармонійної російсько-української двомовності» належало до арсеналу маніпулятивних стратегій совєтського керівництва. За цим гаслом приховувалась реальна політики тотального зросійщення, яка керувалась записаною в програмі КПРС доктриною майбутнього «злиття націй». Але в очікуванні перемоги комуністичної ідеї у всесвітньому масштабі Кремль докладав усіх зусиль, щоб «злити» народи совєтської імперії з одним – російським. Російська мова, таким чином, виконувала роль головного інтегрального засобу Радянського Союзу як «единой страны» з мовно уніфікованим денаціоналізованим населенням, яке Брежнєв у 1972 році оголосив «новою історичною спільнотою – радянським народом».

Хоча комуністичний проект створення єдиного радянського народу, об’єднаного російською мовою, провалився, все ж частково, а може, й значною мірою, його вдалося реалізувати, зокрема щодо «братніх» народів – білорусів й українців.

У зв’язку з цим другу частину гасла «Єдина країна. Единая страна» слід розглядати як релікт совєтської мовно-культурної політики, що знайшов продовження в сучасній Україні.

Низка заяв і дій керівників держави свідчить, що їх значно більше турбують права російськомовної частини населення, ніж україномовної. Про це свідчить відмова скасувати Закон «Про засади державної мовної політики» Ківалова-Колесніченка, який фактично надав російській мові статус державної, призначення на високі адміністративні посади осіб, що не володіють українською мовою, дискримінація української мови на всіх головних телеканалах країни, все більше поширення російської мови у візуальному просторі населених пунктів тощо.

Така підтримка російської мови у вищих ешелонах влади спричинила, крім іншого, одне вкрай негативне психологічне явище. Вона легалізувала антиукраїнську поведінку тих, хоч і менш численних, груп російськомовного населення, які, будучи носіями імперської зверхності російської культури, вкрай негативно налаштовані до української мови. Такі особи виявляли активність і в період президентства Януковича, вважаючи тодішню владу виразником проросійських інтересів. Надзвичайно прикро, що й за теперішньої влади, та ще й в умовах російсько-української війни, такі групи, передусім у найбільш зросійщених містах, активізуються в агресивних виявах неприйняття всього українського.

Як і прогнозували експерти з мовних питань ще на початку двотисячних років, пояснюючи, що підвищення статусу російської мови призведе до розколу населення й спровокує численні конфлікти на мовному ґрунті, саме це відбулося після ухвалення закону Ківалова-Колесніченка.

Приклад Охматдиту

Наведемо лише один приклад, можливо, дрібний, але дуже показовий для ілюстрації зростання напруги у міжмовних відносинах.

В хірургічному відділенні найбільшої в Україні дитячої лікарні Охматдит художниця з групою волонтерів прикрасила стіни розписами, але написи імен казкових рибок зробила російською мовою розписи побачила дитяча письменниця й звернулася на Фейсбуці до авторки малюнків з вимогою замінити російські написи українськими. Оскільки художниця відмовилась це зробити, пояснюючи, що вона «корінна киянка», яка звикла говорити російською, в тім числі зі своїми дітьми, письменниця звернулася до виконувача обов’язків міністра охорони здоров’я з проханням розв’язати конфлікт адміністративним шляхом. Врешті художниця зафарбувала російські імена Пелагея, Прасков’я, Марфа та інші.

Конфлікт, проте, цим не завершився, бо знайшов продовження у засобах масової інформації. Захисниця української мови отримала від захисників російської чимало образ і звинувачень у донощицтві та порушенні прав людини. Особливу активність виявила викладач культурології Педагогічного університету імені Михайла Драгоманова Євгенія Більченко, яка виступила експертом у висвітленні цього конфлікту на «Громадському радіо» й виставила на його сайті петицію на підтримку права художниці підписувати свої малюнки якою завгодно мовою. Представившись членом Ради Європи із захисту прав людини, Більченко обстоювала державну двомовність України, посилаючись на приклади Бельгії й Швейцарії, як так полюбляв Вадим Колесніченко і придатність яких для мовної політики України давно вже спростували фахівці.

Некомпетентність культуролога в царині європейських стандартів з мовних прав людини показує її сплутування сфер застосування державної мови і мов національних меншин. Безперечно, художниця, фігурантка скандалу, має повне право говорити у приватному житті російською мово. Має право вона й підписувати свої малюнки цією мовою, але лише в тому випадку, якщо вона представляє їх на своїй приватній виставці. Натомість, розписуючи стіни в публічному просторі державної клініки, де лікуються діти з усієї України, художниця зобов’язана була дотримуватись 10-ї статті Конституції України.

Взагалі подібний конфлікт важко уявити в будь-якій європейській країні, де чітко розведені сфери вживання мов і в якій держава забезпечує найбільшу підтримку й сприяння тій мові, яка виконує функції державної, чи, як частіше її називають, офіційної.

І ще важче уявити можливість у будь-якій цивілізованій країні брутальних образ у прямому ефірі телебачення на адресу людини, яка захищала конституційний обов’язок вживання державної мови у публічній сфері. У нас же це цілком можливо. Коментуючи мовний скандал в лікарні Охматдит на Харківському телеканалі, директор ГО «Публічний аудит» Максим Гольдарб не добирав слів у своєму обуренні «негідною» поведінкою письменниці Лариси Ніцой (саме вона була опоненткою російськомовної художниці), називаючи її «гадостью», «чучелом, которое приперлось в Охматдит подрывать устои, подрывать мораль».

Цікаво було б знати, «устої і мораль» якої держави так емоційно захищав Гольдарб. Невже Української?

(Малюнок художниці Вікторії Целуйко)

Український голос набирає сили

У романі «Невеличка драма» Валер’яна Підмогильного, що відображає Київ періоду українізації 20-х років, виведено образ російської шовіністки, яка обурювалась появою в місті молодих людей, що в публічних місцях голосно говорили українською мовою. «Смішно чути, – заявляла «корінна киянка», – в могутній російській стихії нашого міста цей кволенький український голосок…».

Українська мова й нині, у 25-у річницю Незалежності України не звучить у Києві так, як мала б звучати своя мова у своїй столиці. І все ж український голос поступово набирає сили. Уже чимало громадян, особливо молодих, об’єднуються у локальні спільноти, щоб відкрити безкоштовні курси української мови, клуби україномовного спілкування, заявити про своє право отримувати українською мовою продукцію культурної індустрії, організувати акції, які заохочують інших переходити на українську мову спілкування тощо.

І це дає надію, що саме в цих середовищах формується нова національна еліта, для якої національні цінності будуть вищими від прагнення використовувати владу з єдиною метою особистого збагачення.

Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • 16x9 Image

    Лариса Масенко

    Доктор філологічних наук, академік АН ВШ України. Професор кафедри української мови Національного університету «Києво-Могилянська академія» і провідний науковий співробітник Інституту української мови НАН України. Фахівець у галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG