Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 17:00

Греко-католицька церква – фенікс, якого знищували, але він постійно відроджувався – історик Валерій Ластовський


Нинішній голова УГКЦ Святослав Шевчук біля Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві

Нинішній голова УГКЦ Святослав Шевчук біля Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві

На 2016 рік припадає декілька визначних ювілеїв з історії Української греко-католицької церкви. Насамперед, 420 років тому – у 1596 році відбувся Берестейській собор, на якому було ухвалено рішення про церковну унію – Київська метрополія визнала зверхність папи Римського. А 70 років тому – у 1946 році – відбувся Львівський собор (греко-католики називають його псевдособором), на якому оголосили про ліквідацію Унії та возз’єднання із Російською православною церквою. Про ці події в бесіді з Радіо Свобода – історик Валерій Ластовський, який досліджує церковну історію.

– Що стало передумовою Берестейського собору?

– Історія Греко-католицької церкви має системну тяглість – потрібно встановити загальне тло від XVI до XX століття. У цей період ми спостерігаємо цілий ряд трагічних моментів, пов’язаних із її існуванням, але один із ключових моментів, який характеризує історію церкви – її виняткова національна приналежність.

– Чи є підстави говорити про національність наприкінці XVI століття? До речі, Україна тоді була у складі Речі Посполитої.

Валерій Ластовський

Валерій Ластовський

– Дійсно, Україна тоді не була чимось відокремленим. Але Річ Посполита, і Україна в її межах, належали до європейської спільноти, тому й процеси, які тут відбувались, були зчеплені із європейськими. У цей час формувались національні держави. В XVI та XVII століттях відбувається кілька вибухових процесів, пов’язаних із Нідерландською революцією, Англійською революцією. Творення національних держав піднімало національні інтереси в кожному регіоні. Що являла собою Річ Посполита?

– Це, принаймні, була дуалістична держава – із двох складових: Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Ще була руська складова – не представлена своїм державним утворенням.

– Це так. Тоді що на меті ставила перед собою Річ Посполита? Якраз об’єднання своїх громадян у єдине ціле – одним із засобів для цього була церква.

– Як вийшло, що православні єпископи та митрополит вирішили змінити юрисдикцію – із Константинополя на Рим?

В якійсь мірі, вони вважали себе покинутими, адже Константинопольський патріархат перебував у стані кризи – сам потребував підтримки і тому практично не захищав їхні інтереси. Українські православні ієрархи ставали заручниками ситуації

– Це стало шляхом до вирішення цілого ряду власних проблем. В якійсь мірі, вони вважали себе покинутими, адже Константинопольський патріархат перебував у стані кризи – сам потребував підтримки і тому практично не захищав їхні інтереси. Українські православні ієрархи ставали заручниками ситуації – вони бачили, як польська держава почала диктувати їм свої умови. Їм потрібно було шукати свою нішу.

– Ми знаємо, що в 1596 році у Бересті зібрався не один, а два окремі собори: одні підтримували Унію, а інші стали їхніми противниками. Як сталось, що два собори в одному місті одночасно?

– Це проблема спілкування ієрархів із суспільством та між собою. Вони не могли знайти порозуміння ще й із елітою – наприклад, із князем Костянтином Острозьким, який був стовпом православної ідентифікації. Тут варто згадати ще й про козацтво, яке не сприймало греко-католицьку церкву.

– Стосовно постаті Костянтина Острозького – попервах він цікавився питанням Унії, потім виступив проти неї. Чому?

– Він цікавився питанням Унії, а паралельно цим подіям в Європі тривала реформація і контрреформація. Для того, щоб бути на рівні цих політичних процесів, Костянтин Острозький не міг дозволити собі бути осторонь. Він з’ясовував, для чого потрібна ця Унія. Коли він зрозумів, що це не піде на користь українській православній ідентифікації, він відмовився від цієї ідеї.

– Ви згадали про козацтво: в якийсь момент воно чомусь почало ідентифікувати себе та свої політичні інтереси із захистом православ’я. Звідки у них з’явився цей сильний релігійний елемент?

В цей час практично у всій Європі відбувається становлення нового прошарку населення – буржуазії. Як на мене, за певними критеріями можна стверджувати, що козацтво – та сама буржуазія

– Це пов’язано із питанням пошуку свого місця у суспільстві. Як ми собі уявляємо козацтво? У наших підручниках вони описуються, як воїни, які із шаблею наголо тільки тим і займаються, що рубають ворогів. Але на них варто дивитися крізь призму тих процесів, які відбувалися тоді в Європі. В цей час практично у всій Європі відбувається становлення нового прошарку населення – буржуазії. Як на мене, за певними критеріями можна стверджувати, що козацтво – та сама буржуазія.

– Озброєна буржуазія?

– Можна й так сказати. Всі ці повстання проти поляків пояснювались тим, що козацтво намагалося знайти свою нішу в цій самі польській державності. І тільки потім, вже всередині XVII століття, виборює її. Саме тому, козацтво не могло відмовитись від православної ідеї, адже таким чином воно показувало свою роль у цій державі.

– Один із гетьманів, Павло Тетеря, попервах був православним. Але після того, як склав булаву, став греко-католиком. Чи була ця релігійна дифузія масовою?

У XVIII столітті на Правобережній Україні духовенство переходило із православ’я у греко-католицизм, а інколи поверталось назад.

– Це було нетипово для XVII століття, але згодом стає поширеним явищем. Є багато документів, які засвідчують, що у XVIII столітті на Правобережній Україні духовенство переходило із православ’я у греко-католицизм, а інколи поверталось назад.

Тут варто врахувати їхні власні інтереси – їм потрібно було виживати, годувати сім’ю. Це був пошук можливості вижити. Що являла собою Польща у XVIII столітті? Звичайно, це була католицька держава. А будь-яка держава прагне підпорядкувати собі церкву, щоб контролювати її.

Православних ієрархів на початку XVIII століття на Правобережній Україні вже практично не було. Тоді Росія, аби впливати на Правобережну Україну, створює певну структуру – Переяславсько-Бориспільську єпархію, аби за допомогою церковних інститутів можна було впливати на політику Правобережжя.

– 1946 рік – сумний ювілей в історії Греко-католицької церкви. Тоді відбувся Львівський собор – греко-католики називають його псевдособором, на якому заявили про ліквідацію Греко-католицької церкви та її злиття із Російською православною церквою. Але більш ніж за сто років до цього – в 1839-му – в Російській імперії відбувся Полоцький собор, на якому йшлося також про ліквідацію Греко-католицької церкви. 1839-й – це Микола І, а 1946-й – це Сталін. Чому імператор Російської імперії і диктатор Радянського Союзу провадили ідентичну політику щодо Греко-католицької церкви?

– Обидві ці держави намагалися зробити свої території із багатонаціональних, із розмаїтих – уніфікованими. Тобто, зі всього розмаїття зробити людей єдиними. Греко-католицька ж церква мала яскраво виражені національні ознаки. Російська Православна церква для Радянського Союзу була практично державною, а в Російській Імперії головою Церкви взагалі був не патріарх, а цар. Відповідно, в Полоцьку на меті було прибрати можливих ренегатів.

– А що рухало Сталіним? Він же взагалі-то атеїстом був.

Результати собору 1946-го року вкладаються в схему роботи тодішньої радянської влади: із життя вирізалося все, що мало самобутній характер

– Рухало те ж саме. Церква стає фактично частиною державного механізму, якому заважає оцей надлишок у вигляді греко-католиків, що виражає національні інтереси. Греко-католицька церква є самобутнім українським явищем. Результати собору 1946-го року вкладаються в схему роботи тодішньої радянської влади: із життя вирізалося все, що мало самобутній характер.

– Цього року в Гавані за результатами зустрічі Папи Римського Франциска та Московського патріарха Кирила була хвалена так звана Гаванська декларація. За задумом, цей документ мав сприяти порозумінню між католиками і православними. Проте, в Україні ця декларація не знайшла порозуміння, зокрема серед українських греко-католиків. Голова Греко-католицької церкви зазначив, що ця декларація викликала розчарування у вірян та «викликала більше запитань, ніж відповідей».

Знаний релігієзнавець Андрій Юраш, який обіймає посаду керівника Департаменту у справах релігії та національностей Міністерства культури, в інтерв’ю Радіо Свобода так прокоментував цей документ:

«Підписання Ватиканом декларації лише із однією із чотирнадцяти православних церков – це, за глобальним церковним рахунком, створює більше ускладнення стосунків між католицьким і православним світом. Ми розуміємо вагу і значення московського патріархату. Так, Російська православна церква користується підтримкою держави і вона є впливовою, але московський патріархат не можна вважати представником всього православного світу.

Я думаю, що сам факт прийняття цього документу, де незримо присутній образ України, насправді приймався і обговорювався без участі самих українців. Оце, мабуть, найбільша проблема».

– Як би Ви охарактеризували шлях Греко-католицької церкви за ці 420 років? (питання до Валерія Ластовського – ред.)

Як непростий, складний і жертовний. Як мені здається, Греко-католицьку церкву можна ототожнювати із феніксом, якого постійно знищували, нівелювали його роль – і тим не менше, він відродився.

  • 16x9 Image

    Дмитро Шурхало

    На Радіо Свобода – з 2008 року. Спеціалізуюсь на політиці та історії.Народився в 1976 році у Сумах. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. Працював у газетах «Пост-Поступ», «Київські відомості», «Вечірні вісті», журналі «Власть дєнєг». Автор книжок «Українська якбитологія», «Міфи Другої світової війни» та «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники»

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG