Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 19:55

Вони знали, на що йдуть. Вони говорили, коли інші мовчали. Їх карали, а вони не здавалися. Петро Січко і Стефанія Петраш-Січко зустрілися у радянському таборі, там народили сина Василя і там прищепили йому ненависть до «імперії зла». За свою любов до України платили страшну ціну.

«Доля моя – як і тисяч дівчат і жінок, моїх ровесниць того неспокійного часу» – так розпочинає свою книгу спогадів Стефанія Петраш-Січко. Справді, її історія багато в чому є типовою для західноукраїнських жінок того часу. Рано осиротіла, дівчиною пішла в підпілля, ще під час Другої світової війни вперше заарештована радянською владою.

Першу взяли мене. Питають і б’ють до упаду. Кажу: «Нічого не знаю». А сестра чує, як я кричу

«Це було 24 серпня 1944 року… Оскільки ми були першими в’язнями (тюрми ще не було), нас помістили в холодній вартівні. Я зняла з себе огортку, сестра постелила на бетоні, положила синочка сонного, а своєю огорткою накрила. Ніч. Якраз пора брати на слідство. Першу взяли мене. Питають і б’ють до упаду. Кажу: «Нічого не знаю». А сестра чує, як я кричу. Привели мене, беруть сестру Олю, а вона бере на руки сонну дитину. Її відбирають, а вона не дає, йде з дитиною», – згадувала свій перший, 6-денний, арешт Стефанія Петраш-Січко.

Стефанія Петраш-Січко. Архівне фото

Стефанія Петраш-Січко. Архівне фото

Такий «недовготривалий» арешт у дівчини був ще один. Вже після третього і тяжких тортур у Станіславській тюрмі її засудили до 10 років каторги. Далі – 5 тижнів етапування у товарному вагоні, спочатку до Хабаровська, а далі – Колима. Саме там, у далекому промерзлому Магадані, і починається історія родини Січків. У 1954 році в місцевій лікарні Стефанія Петраш зустрічає Петра Січка.

«Ну що ж, покину Україну, а народ мій залишиться?»

У 1944 році НКВС у Західній Україні проводила облави на вояків Української повстанської армії. Сотні УПА почали відступати до польського кордону і у складі однієї з них це міг зробити і 16-річний Петро Січко. Але він цього не зробив.

Ну що ж, покину Україну, піду за кордон, а народ мій лишається тут? І я вирішив, що за кордон не відступаю

«Ну що ж, покину Україну, піду за кордон, а народ мій лишається тут? І я вирішив, що за кордон не відступаю – залишаюсь в Україні», – розказував Петро Січко в інтерв’ю іншому члену Української Гельсінської групи Василю Овсієнку.

Перед судом йому довелося витримати тяжкі фізичні та психологічні тортури. Але Січко нікого не назвав

Вперше заарештували Січка в лютому 1947 року в Чернівцях. Там, навчаючись в університеті, Петро створив підпільну «Організацію борців за вільну Україну» і невдовзі був заарештований та переправлений до тюрми у Львів. Перед судом йому довелося витримати тяжкі фізичні та психологічні тортури. Але Січко нікого не назвав.

У ті дні, сидячи в камері, Петро очікував на смертний вирок. Проте суд присудив йому 25 років таборів, 5 років заслання та 5 років обмеження у правах.

Втім, із тюрми Петро вийшов швидше, під час так званої «хрущовської відлиги». Одразу після звільнення, але все ще перебуваючи в засланні, в січні 1956 року Петро одружився із Стефанією Петраш. Незабаром у них народжується син Василь. Хлопчика повили у чорну вишивану сорочку і благословили на продовження своєї боротьби.

Навіть перебуваючи за тисячі кілометрів від України, батьки зуміли прищепити Василеві український дух.

За відмову від громадянства – в психлікарню

«Він нами був вимріяний, що це має бути борець. Коли ми робили йому першу купіль, то там був «Кобзар», ми засвітили свічку, була відповідна молитва. Ми його святили для продовження незавершеної нами боротьби. І він дійсно таким виріс», – розповідав Петро Січко.

У 1957 році на Великдень родина Січків повернулася у рідні краї, спочатку у село Витвиця на Станіславщині (сучасна Івано-Франківська область), а через рік поселилися у Долині.

​По-справжньому на шлях боротьби за права людини Василь Січко став в Київському університеті. На другому курсі він вийшов із комсомолу та написав заяву про відмову від громадянства СРСР, мотивуючи цей крок протестом проти репресій.

Радянська влада офіційно розцінила це «як ознаку психічної хвороби» і кілька разів намагалася запроторити Василя до психіатричної лікарні.

УГГ як бомба національної свідомості

Слухали Радіо Свобода... Була така наснага, що я готовий був прийняти всі муки, страждання, але не збитися зі шляху

У 1978 році Петро та Василь вступають до Української Громадської групи сприянню виконанню Гельсінських угод. Для батька та сина це було як ковток свіжого повітря.

«Я дуже дорожив членством у Гельсінській групі. Якось відчувалося, що ти не самотній. Підписували документи, слухали Радіо Свобода... Була така наснага, що я готовий був прийняти всі муки, страждання, але не збитися зі шляху», – згадував Петро Січко.

Петро Січко. Архівне фото

Петро Січко. Архівне фото

Гельсінська група – «то було щось єдине, то була бомба визвольних змагань і національної свідомості»

Для Січків було важливим те, що є люди, які також продовжують боротьбу. За словами Петра Січка, тодішня Гельсінська група – «то було щось єдине, то була бомба визвольних змагань і національної свідомості».

У 1979 році на багатотисячному зібранні під час панахиди за Володимиром Івасюком на Личаківському кладовищі Львова, Петро та Василь прямо звинуватили радянську владу у вбивстві композитора й закликали підтримати рух опору режимові. Січків знову заарештовують, Василя, до того ж, ще раз відправляють на психіатричну експертизу.

Діалог на тому процесі увійшов в історію: «Сидимо, сину?» – «Сидимо, тату»

Під час суду Січки демонстративно не вставали. А їхній діалог на тому процесі увійшов в історію: «Сидимо, сину?» – «Сидимо, тату». Пізніше, коли їх примусово піднімають: «Висимо, сину?» – «Висимо, тату». В результаті – по три роки таборів кожному.

Прапор

Третій публічний акт протесту родина Січків провела у 1988 році. На мітингу до річниці Чорнобильської катастрофи група людей під проводом Василя Січка здійснює нечуваний для тих часів акт – підносить синьо-жовтий прапор.

Родина Січко. Архівне фото

Родина Січко. Архівне фото

Петро Січко вважав цю подію знаковою і згадував: «Боже, народ тоді підходив, плакав, цілував прапор... Яке ж це мало велике значення – поява першого синьо-жовтого прапора!»

Від першого арешту Стефанії Петраш-Січко до Дня проголошення Незалежності України пройшло 47 років. Петро Січко провів у радянських таборах 16 років свого життя, а Василь Січко – 6. Батько пережив свого сина на 3 роки, але обоє вони дочекалися розпаду Радянського Союзу, або «імперії зла», як її називали дисиденти.

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG