Доступність посилання

ТОП новини

Місіонери Московського патріархату нав’язують Україні «русский мир»


Учасник мітингу біля Києво-Печерської лаври в зв'язку з виборами нового предстоятеля Української православної церкви (Московського патріархату). Київ. 13 серпня 2014 року
Учасник мітингу біля Києво-Печерської лаври в зв'язку з виборами нового предстоятеля Української православної церкви (Московського патріархату). Київ. 13 серпня 2014 року

(Рубрика «Точка зору»)

Закарпаття є парадоксальним із багатьох поглядів. Цей край характеризує суцільна еклектика, поєднування непоєднуваного. Серед дивовиж найзахіднішої області України, яка межує з чотирма країнами Євросоюзу, є могутні позиції Української православної церкви (Московського патріархату). У краї, де російськомовне населення складає лише кілька відсотків, московська церква залишається провідною, попри всі колізії останніх років. Їй належить 40% культових споруд в області і понад половина вірників. Греко-католики, яких наполовину менше, мають 25% храмів. Решта належить католикам та протестантам різних напрямків. Київський патріархат та Українська автокефальна церква мають до двох десятків церков та каплиць.

Особливістю московського православ’я на Закарпаття є неймовірна кількість монастирів. У найбільш поліконфесійній області України їх уже нараховують до півсотні! Московські монастирі тут ростуть, мов гриби після дощу, охопивши вже, здається, всі райони області. В деяких місцевостях чи не кожне село має свою обитель чи скит. Це тим більш дивно, що в інших областях, зазвичай, не більше десяти монастирів, що, вочевидь, є цілком достатнім. Наприклад, у найбільш православних областях України (Волинська, Рівненська) чи на Буковині, батьківщині нинішнього глави УПЦ (Московського патріархату) митрополита Онуфрія.

Голова УПЦ (Московського патріархату), митрополит Онуфрій у своїй резиденції в Києво-Печерській лаврі. А на стіні – портрет Московського патріарха Кирила, глави Російської православної церкви. Київ, 4 січня 2017 року
Голова УПЦ (Московського патріархату), митрополит Онуфрій у своїй резиденції в Києво-Печерській лаврі. А на стіні – портрет Московського патріарха Кирила, глави Російської православної церкви. Київ, 4 січня 2017 року

Але на Закарпатті, яке православні дослідники вже іменують «малим Афоном», ситуація чомусь інакша. Щороку тут засновують новий московський монастир чи скит. Виникає питання: для чого? Адже чи не в кожному селі є церква і священик УПЦ (МП). І ось тут думки експертів різко розходяться. Наближені до московського православ’я, говорять про високу релігійність закарпатців, про історичну традицію чернечого життя у краї, про ініціативу, яка йде знизу. Натомість їхні опоненти твердять про форпости «русского мира», які створюються з метою контролю над суспільними процесами, про пункти зомбування населення і промивання мізків у потрібному ідеологічному напрямку. Справді, серед 330 ченців і черниць УПЦ (МП), вочевидь, є різні люди. Більшість є набожними звичайними закарпатцями. Але нема сумніву, що є серед них і агенти впливу «русского мира» чи то з власного фанатизму, чи завербовані в роки навчання у московських релігійних закладах. Закритість монастирського життя дає можливість надійно ховати кінці у воду.

Агенти у рясах

На думку відомого етнолога, професора Ужгородського Національного університету Михайла Тиводара, проект «русинства» нині курується Росією саме через Українську православну церкву (Московського патріархату). Про настоятеля Ужгородського кафедрального собору Дмитра Сидора, свого часу засудженого за сепаратизм («посягання на територіальну цілісність і недоторканість України»), чули в Україні, мабуть, усі. Цей змосковщений піп навіть у 2014 році закликав Росію втручатися в українські справи, бо загальноросійська цивілізація «починається із Закарпаття і тягнеться до Аляски». І що? КерівництвоУПЦ (МП) нагороджує сепаратиста у рясі другим хрестом з прикрасами (виняткова нагорода за особливі заслуги). Такі сидори, але меншого масштабу, є в кожному районі. Серед особливо активних ідеологічних центрів називають, зокрема, і монастирі Московського патріархату. Закарпатцям нав’язують московські заготовки, що вони – не українці, що війна – братовбивча, відомі факти агітації священиків проти мобілізації.

Чомусь Мукачівська та Хустсько-Виноградівська єпархії УПЦ (МП) не розповідають, що російський полковник ФСБ Ігор Гіркін (Стрєлков) (також відомий на псевдо «Стрєлок»), перед війною активно відвідував південні та східні єпархії УПЦ (МП) під патронатом Російської православної церкви, вочевидь, не для покаянних молитов.

Ужгородом ширяться чутки, що в околицях обласного центру вже хочуть будувати Лавру Московського патріархату, для чого просять виділити чимало землі. Ось тільки Лаври тут не вистачало, через паломництво до якої можна налагодити чудові канали для агентури. До слова, нині в Україні є тільки три Лаври Московського патріархату – Києво-Печерська, Почаївська і Святогірська (біля Слов’янська в Донецькій області). Одну Лавру – Унівську – мають греко-католики у Львівській області.

Друкована продукція, яку поширює УПЦ (МП) у краї, майже виключно російськомовна. Було знищено проукраїнське крило цієї конфесії на Закарпатті, яке представляв ректор Ужгородської богословської академії імені Крила і Мефодія Віктор Бедь, де навчалися майбутні православні священики. Все це свідчить про те, що московська церква і надалі залишається ідеологічною установою, чиї наміри далеко не патріотичні.

За останніми соціологічними опитуваннями, на Закарпатті вірниками Київського патріархату назвало себе більше опитаних, ніж московського. За цими показниками область опинилася поміж Вінницькою і Житомирською. Мабуть, це і лякає кураторів із Москви, які створюють в області захисний пояс у вигляді монастирів, аби не дати розгулятися «єресі».

На думку відомого американського політолога Бжезинського, якщо 20% релігійної мережі в країні контролюється ззовні, то її важко назвати незалежною. У нас більше половини православних структур перебувають в юрисдикції Москви. І треба бути дуже наївним, аби не розуміти, що кожна її найменша клітинка (навіть монастирський скит із одним монахом) так чи інакше працює на одну загальну справу – ім’я якій «русский мир», який, за словами попа Сидора, простягається від Закарпаття до Аляски.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Олександр Гаврош

    Народився 1971 року в Ужгороді. Закінчив Львівський факультет журналістики. Має понад дві тисячі публікацій у пресі. Автор понад тридцяти книжок, в тому числі збірників публіцистики «Точка перетину», «Закарпаття під прицілом»,«Блукаючий народ». Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, драматург, сценарист. 

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG