Київ, 3 квітня 2001 – П’ятдесят п’ять років тому знаний німецький філософ Карл Ясперс, узагальнюючи досвід, набутий Європою за часів тоталітарних соціальних експериментів, упровадив у науковий обіг поняття “злочинної держави”. За Ясперсом, однією з головних ознак “злочинної держави” (такої, як нацистська Німеччина чи більшовицький Радянський Союз) є відсутність незалежного суду і використання всієї правоохоронної системи з метою захисту чинної влади від політичних опонентів. Ба більше: кожна людина є потенційним підозрюваним у скоєнні антидержавних злочинів, тому держава має право у будь-який момент із запобіжною метою арештувати будь-кого й утримувати його у в‘язниці невизначений термін.
Якщо ж з‘ясується, що індивід не вчинив антидержавних злочинів, то не влада повинна вибачатися перед ним і компенсувати шкоду – навпаки, індивід мусить радіти, що його вчинки не надто розійшлися з генеральною лінією влади.
Наразі не існує вже ні Третього Райху, ні Радянського Союзу. Проте судова система у низці пострадянських держав, у тому числі й Україні, видається, здебільшого стала незалежною і рівною до інших гілкою влади тільки на папері. Досить порівняти представницькі будинки, де розташовані райдержадміністрації та районні податкові служби – і занедбані помешкання районних судів, щоб реальна роль судової влади в українському житті стала зрозумілою без зайвих коментарів. Власне, самі суди видаються часом непотрібними для здійснення правосуддя по-українськи. За словами народного депутата Василя Онопенка, щороку через слідчі ізолятори проходить до 50 тисяч осіб, тим часом як половину з них утримують за ґратами безпідставно.
Суд визнає людину невинною або обмежується умовним покаранням – але ніхто й не думає вибачитися перед безвинно ув‘язненим чи компенсувати йому шкоду. Держава не може помилитися; кожен громадянин є потенційним підозрюваним у скоєнні найтяжчих злочинів, отож є підстави, щоби він коли-небудь опинився за ґратами, - так писав п‘ятдесят п‘ять років тому Карл Ясперс про “злочинну державу”. Чи й справді минуле минуло?
Якщо ж з‘ясується, що індивід не вчинив антидержавних злочинів, то не влада повинна вибачатися перед ним і компенсувати шкоду – навпаки, індивід мусить радіти, що його вчинки не надто розійшлися з генеральною лінією влади.
Наразі не існує вже ні Третього Райху, ні Радянського Союзу. Проте судова система у низці пострадянських держав, у тому числі й Україні, видається, здебільшого стала незалежною і рівною до інших гілкою влади тільки на папері. Досить порівняти представницькі будинки, де розташовані райдержадміністрації та районні податкові служби – і занедбані помешкання районних судів, щоб реальна роль судової влади в українському житті стала зрозумілою без зайвих коментарів. Власне, самі суди видаються часом непотрібними для здійснення правосуддя по-українськи. За словами народного депутата Василя Онопенка, щороку через слідчі ізолятори проходить до 50 тисяч осіб, тим часом як половину з них утримують за ґратами безпідставно.
Суд визнає людину невинною або обмежується умовним покаранням – але ніхто й не думає вибачитися перед безвинно ув‘язненим чи компенсувати йому шкоду. Держава не може помилитися; кожен громадянин є потенційним підозрюваним у скоєнні найтяжчих злочинів, отож є підстави, щоби він коли-небудь опинився за ґратами, - так писав п‘ятдесят п‘ять років тому Карл Ясперс про “злочинну державу”. Чи й справді минуле минуло?
