Прага, 23 квітня 2001 – Хто сказав, що з плином трьох століть все змінилося? Щось може й так, але й до сьогодні зловісний дух московської імперії ще нависає над Україною. Ще й до нині існує в Росії, й в Україні, суворий режим паспортної приписки та інших кріпацьких обмежень, що створені були за часів російського наступу на козацьку республіку, котрий розпочався 250 років тому. А зловісні прогнози нинішніх московських політиків про “недовгу незалежність хохолів” – чи це не релікти катерининсько – рум”янцівської риторики переддня знищення символу української незалежності.
Й сьогодні будують, і не де-небудь, а саме на території України – пам”ятники Катерині Другій, Рум”янцеву, Суворову і кричать на збіговиськах імперських шовіністів, що “Днепр все равно вспять покатіт”…А на місці Запорізької Січі ще хлюпоче в жабуринні, запліснявіле і тхнуче, імперське Каховське море. Ще лише пробуджується з-під руїн брутально мордована понад три сотні літ незалежницька свідомість українців, “хахлів”, “малоросів”. І чи виросте вона в горду, незалежну державу, яку будували козацькі предки часів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького? Багато залежить від того, чи пам”ятають нащадки звідки прийшла тяжка неволя і генетичне нищення нації.
А все починалося з поступової ліквідації козацьких вольностей в Україні. Малоросійська колегія Петра Першого стає “оком государєвим”над непокірними малоросами, запроваджується заборона пересування по Україні,“видачі пашпортов запорожцам за граніцу”, в 1730-і роки на Лівобережжі поступово запроваджуєься кріпосне право. А з 1750-х Запоріжжя було вже оточено кільцем російських укріплень. Недарма у 1755 році писар війська Запорізького Романовський писав: “ уже військо до лантуха взято, лише не знайшли способу, як того лантуха зав”язати”. Зростаюча російська імперія боялася збройної козацької сили і впливу Запорізької республіки на сусідні регіони, у катерининському “Маніфесті про зруйнування Січі” недарма сказано, що перейшло на Запоріжжя 50 тисяч селян. А в цьому вбачалася загроза залежності Запоріжжя від Росії і прагнення створити незалежну область.
У 30-50 роки ХУІІІ століття Запоріжжя було ще потрібне Російській імперії як міцний бар”єр, що захищав її від нападів з боку Туреччини. Війна з Портою 1768-1774 років змінила ці обставини. Понад 7 тисяч запорожців хоробро билися в авангардах російських військ під Очаковом, Кінбурном, Хаджібеєм. Запорізька флотилія вдало діяла на Дунаї. Катерина Друга змушена була визнати заслуги козацтва у розгромі Туреччини. Калнишевський отримав золоту медаль з діамантами, 1 тисяча козаків дістали срібні медалі. У своєму рескрипті імператриця обіцяла “усугубіть мілость “. І “усугубіла”….
На початку 1775 року командувач 1-ї російської армії, яка верталася з турецького фронту, генерал Текелі, дістав наказ зруйнувати Січ і виарештувати її старшину, 4 червня, на Зелені Свята, російські війська оточили Січ. Перевага росіян була безперечна, і запорожці здалися без бою. Архів, регалії, коштовні ікони та інші цінності вивезено до Петербурга. Майно старшини та заможних козаків конфісковано. Калнишевського ув”язнено на Соловках, Головатого і Глобу заслано на Сибір. Частину старшини вимордували у катівнях, а частина втекла за Дунай. Запоріжжя розділили між Азовською та Новоросійською губерніями. І лише 3 серпня 1775 року видано “Маніфест про зруйнуваня Січі”, у якому нелогічно й протирічливо пояснювалося “всьому світові”, чому знищили незалежну республіку. Цей документ говорить сам за себе: з одного боку Запоріжжя називається “гнездом разбойніков, грабітелей, гнуснейших п”яніц, котриє не імєлі нічєго за душой”, а з другого “ как большая область, з собственним хозяйством і стремлєнієм к отдєлєнію”.
Ще древні греки вірили, що душі людей героїв після смерті блукають 300 літ підземними лабіринтами і потім повертаються знову на світ Божий. Можливо й нині повертається покоління нових Хмельницьких, нових Калнишевських. Хочеться вірити, бо Москва повниться новими Суворовими і Путьомкінами. Плануються нові з’їзди «слов’янської єдності» під еґідою Кремля.
Й сьогодні будують, і не де-небудь, а саме на території України – пам”ятники Катерині Другій, Рум”янцеву, Суворову і кричать на збіговиськах імперських шовіністів, що “Днепр все равно вспять покатіт”…А на місці Запорізької Січі ще хлюпоче в жабуринні, запліснявіле і тхнуче, імперське Каховське море. Ще лише пробуджується з-під руїн брутально мордована понад три сотні літ незалежницька свідомість українців, “хахлів”, “малоросів”. І чи виросте вона в горду, незалежну державу, яку будували козацькі предки часів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького? Багато залежить від того, чи пам”ятають нащадки звідки прийшла тяжка неволя і генетичне нищення нації.
А все починалося з поступової ліквідації козацьких вольностей в Україні. Малоросійська колегія Петра Першого стає “оком государєвим”над непокірними малоросами, запроваджується заборона пересування по Україні,“видачі пашпортов запорожцам за граніцу”, в 1730-і роки на Лівобережжі поступово запроваджуєься кріпосне право. А з 1750-х Запоріжжя було вже оточено кільцем російських укріплень. Недарма у 1755 році писар війська Запорізького Романовський писав: “ уже військо до лантуха взято, лише не знайшли способу, як того лантуха зав”язати”. Зростаюча російська імперія боялася збройної козацької сили і впливу Запорізької республіки на сусідні регіони, у катерининському “Маніфесті про зруйнування Січі” недарма сказано, що перейшло на Запоріжжя 50 тисяч селян. А в цьому вбачалася загроза залежності Запоріжжя від Росії і прагнення створити незалежну область.
У 30-50 роки ХУІІІ століття Запоріжжя було ще потрібне Російській імперії як міцний бар”єр, що захищав її від нападів з боку Туреччини. Війна з Портою 1768-1774 років змінила ці обставини. Понад 7 тисяч запорожців хоробро билися в авангардах російських військ під Очаковом, Кінбурном, Хаджібеєм. Запорізька флотилія вдало діяла на Дунаї. Катерина Друга змушена була визнати заслуги козацтва у розгромі Туреччини. Калнишевський отримав золоту медаль з діамантами, 1 тисяча козаків дістали срібні медалі. У своєму рескрипті імператриця обіцяла “усугубіть мілость “. І “усугубіла”….
На початку 1775 року командувач 1-ї російської армії, яка верталася з турецького фронту, генерал Текелі, дістав наказ зруйнувати Січ і виарештувати її старшину, 4 червня, на Зелені Свята, російські війська оточили Січ. Перевага росіян була безперечна, і запорожці здалися без бою. Архів, регалії, коштовні ікони та інші цінності вивезено до Петербурга. Майно старшини та заможних козаків конфісковано. Калнишевського ув”язнено на Соловках, Головатого і Глобу заслано на Сибір. Частину старшини вимордували у катівнях, а частина втекла за Дунай. Запоріжжя розділили між Азовською та Новоросійською губерніями. І лише 3 серпня 1775 року видано “Маніфест про зруйнуваня Січі”, у якому нелогічно й протирічливо пояснювалося “всьому світові”, чому знищили незалежну республіку. Цей документ говорить сам за себе: з одного боку Запоріжжя називається “гнездом разбойніков, грабітелей, гнуснейших п”яніц, котриє не імєлі нічєго за душой”, а з другого “ как большая область, з собственним хозяйством і стремлєнієм к отдєлєнію”.
Ще древні греки вірили, що душі людей героїв після смерті блукають 300 літ підземними лабіринтами і потім повертаються знову на світ Божий. Можливо й нині повертається покоління нових Хмельницьких, нових Калнишевських. Хочеться вірити, бо Москва повниться новими Суворовими і Путьомкінами. Плануються нові з’їзди «слов’янської єдності» під еґідою Кремля.
