Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:13

Абсолютний пан форми


Абсолютний пан форми

Прага, 14 травня 2001 – У новелі Василя Стефаника«Сини» йдеться про трагедію українських визвольних змагань і словами одного з персонажів пояснюється, за яку Україну йшли воювати її сини: «він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут – і справив шаблев у груди – отут її кров, землю нашу ідеме від ворога відбирати». З тих пір Україна та її кров так і не з’єдналися в одне ціле, а від цієї єдності , мабуть, залежить її історична доля. І через 130 років після народження українського майстра психологічної прози.

З 1902 по 1916 Василь Стефаник не написав жодного рядка, бо, як сам він признався, боявся мук від власного написаного слова…Настільки велику силу мають його психологічні новели і це визнавали не лише українські критики й читачі…Ось, наприклад, рядки з його твору всього у кільканадцять рядків: «Але верби, став, земля конче хотіли весни та й рада стала така, що весна має бути. Вже була весна, вже земля лагодиться до шлюбу, а файний хлопчик вибіг у долинку та й ляг на травичку та й уснув. Прийшла весна та й пустила йому їди в кров, прийшла земля та й сказала: Я тебе ззім. Вбила весна хопчика, а земля його з’їла. Його ховали на весну на могилі. То було давно». Чи ще хто-небудь відчував так властивість рідної землі, що поїдала мільйони своїх синів, як це відчував всім своїм єством Василь Стефаник. Так глибоко відчував, що аж боявся перетворювати це у слова і композиції власних творів.

У Русові на Покутті, сучасна Івано-Франківщина, народився 14 травня 1871 року і в рідному ж Русові 7 грудня, одного з найтяжчих для України років – 1937 – помер Василь Семенович Стефаник. Вчився у гімназіях Коломиї та Дрогобича, де подружився з іще одним майстром слова - Лесем Мартовичем…Про початок свого юнацького життя він сам писав: «Я пішов від мами в білій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися, кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як біленький кіт. Я чув свою подлість за тихий хід і кров моя діточа з серця капала». Так капає потім кров із рядків творів Василя Стефаника.

Відчув він всім єством і трагедію радянської України, в 1928 році Стефаник відмовляється їхати до Києва, бо вже бачить звіриний оскал більшовизму. А в 1933 році відмовляється від досмертної пенсії Народного Комісаріату Освіти, бо вже знав про масове винищення мільйонів людей, але листа закінчує: «А прихильником Великої України я все був і буду».

Гаслом творчості Василя Стефаника можуть бути його ж слова: «Все, що я писав мене боліло. Щоби дати піваркушу друку, мушу написати тисячу аркушів….» Він глибоко переживав за своїх героїв і зливався з ними до такої міри, що писав не про них, а про себе. «Перетоплював це мужицьке слово, яке мав біля себе, аж пальці мені викручувались з болю і я гриз їх, аж мене це моє сиве волосся коштувало» -, казав він. Недарма Іван Франко назвав його «абсолютним паном форми».

Пам’ятаєте слова з Івана Богослова про ключову таїну слова: « Споконвіку було Слово, і з БОГОМ було Слово, і Слово було БОГ», чи не з цим Словом народився й Василь Стефаник. Він же ж сказав, немов звертаючись до майбутнього свого народу: « А як грім трісне, то я здоймаю чоло вгору наново».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG