Київ, 26 липня 2001 - Антоній (мирське ім’я – Антипа) народився 983 року у місті Любечі неподалік Чернігова. Він походив з боярського роду. Юнаком відвідав гору Афон, де в Ефсігменському монастирі постригся у ченці під іменем Антонія. 1013 року він повернувся до Києва, оселився на Берестовій горі у Варязькій печері і, за словами літописця, «почав жити тут, молячи Бога, їсти хліб сухий, і то через день, і в міру води споживати, і печеру копати».
1015 року, остерігаючись князівських міжусобиць після смерті Володимира Великого, Антоній знову їде на Афон, але вже через 2 роки повертається до Києва. Він оселився у печері, викопаній майбутнім київським митрополитом Іларіоном у горі неподалік княжої заміської резиденції Берестова. Ця місцевість над Дніпром трохи нагадувала Антонію Афонську гору.
Згодом до Антонія приєдналися інші подвижники, і 1051 року в печері мешкало дванадцять ченців. Вони розширили печеру, облаштували келії та підземну церкву, поклавши цим початок Києво-Печерського монастиря. Антоній висвятив ченця Варлама на ігумена, а сам переселився на сусідню гору, де заклав так звані Ближні печери. Невдовзі ченці звели над своєю печерою дерев’яну церкву в ім’я Успіння Богородиці, наземні келії та огорожу монастиря.
Вже тоді Печерський монастир набув слави першого у Київській державі осередку аскетичної святості, і його почали відвідувати прочани. Деякі ченці наслідували Антонія і усамітнювалися у келіях, намагаючись пробудити в собі надприродні здатності на кшталт пророчого дару чи зцілення молитвою.
Незабаром конфлікт з київським князем Ізяславом змусив Антонія знову залишити Київ. На запрошення князя Святослава він переселився до Чернігова, спочатку до Єлецького монастиря, а згодом викопав печеру у Болдиних горах. Лише 1072 року Ізяслав помирився з Антонієм і попросив його повернутися до Києва.
Наступного року Антоній заклав у Печерському монастирі кам’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Він помер у своїй келії на дев’яностому році життя 23 липня 1073 року.
1015 року, остерігаючись князівських міжусобиць після смерті Володимира Великого, Антоній знову їде на Афон, але вже через 2 роки повертається до Києва. Він оселився у печері, викопаній майбутнім київським митрополитом Іларіоном у горі неподалік княжої заміської резиденції Берестова. Ця місцевість над Дніпром трохи нагадувала Антонію Афонську гору.
Згодом до Антонія приєдналися інші подвижники, і 1051 року в печері мешкало дванадцять ченців. Вони розширили печеру, облаштували келії та підземну церкву, поклавши цим початок Києво-Печерського монастиря. Антоній висвятив ченця Варлама на ігумена, а сам переселився на сусідню гору, де заклав так звані Ближні печери. Невдовзі ченці звели над своєю печерою дерев’яну церкву в ім’я Успіння Богородиці, наземні келії та огорожу монастиря.
Вже тоді Печерський монастир набув слави першого у Київській державі осередку аскетичної святості, і його почали відвідувати прочани. Деякі ченці наслідували Антонія і усамітнювалися у келіях, намагаючись пробудити в собі надприродні здатності на кшталт пророчого дару чи зцілення молитвою.
Незабаром конфлікт з київським князем Ізяславом змусив Антонія знову залишити Київ. На запрошення князя Святослава він переселився до Чернігова, спочатку до Єлецького монастиря, а згодом викопав печеру у Болдиних горах. Лише 1072 року Ізяслав помирився з Антонієм і попросив його повернутися до Києва.
Наступного року Антоній заклав у Печерському монастирі кам’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Він помер у своїй келії на дев’яностому році життя 23 липня 1073 року.
