Київ, 27 липня 2001 - Круглі дати однозначно вимагають виголошувати похвальні промови на адресу ювілянта, наголошувати на тому, якою цінною для суспільства є ця людина, піднімати келихи за здоров"я, зичити довголіття. Все це відбувається сьогодні і в зв"язку з сімдесятиліттям Івана Дзюби. У черговому числі "Літературної України (26.07.01) Іван Драч тепло і щиро написав про Івана Дзюбу. А розпочав своє вітальне слово в такому ювілейному дусі: "Він мав би бути Президентом, але був лише півтора року міністром культури, і то не дуже успішним, в епоху безкультур"я і безгрошів"я".
Можливо, шановний поет Іван Драч справді щиро вірить, що Іван Дзюба "мав би бути Президентом", проте цю тезу багато хто міг би заперечити. Навіть при тому, що в Україні взагалі прийнято вважати, ніби президентом може бути мало не кожен. Принаймні, з людей, у суспільстві якось вирізнених. А Іван Дзюба вирізнений.|
Своєю складною біографією, суперечливим минулим, глибиною свого сучасного буття. Жаль, що до ювілеїв, менших від століття, в Україні майже не прийнято видавати мемуари про ювілянта. Мемуари починають писати тоді, коли вже і ювілянта часом немає... Та про Івана Дзюбу, напевно, ще вийдуть книги. Просто надто глибоко його доля зав"язана в долі України, в долі кількох поколінь українців, котрі пройшли разом з Україною складний шлях до становлення її як незалежної Держави.
Івана Дзюбу, як літературного критика, борця за незалежність України і міністра культури вже в часи благословенної Незалежності знають і шанують різні покоління українців. Написана ним книжка "Інтернаціоналізм чи русифікація?" багатьох, хто її читав, вивела на шлях спротиву тоталітарному режимові, іноді - пасивного спротиву, іноді - активного. Багатьох студентів за читання цієї книги було просто вигнано з університетів чи інститутів. Терпіли навіть ті, хто цієї книги в очі не бачив, хіба що чув про неї. У червні 1979 року Богдан Ребрик писав з концтабору "Сосновка" відкритого листа до пана Деніса Мільнера у Великобританію, де перелічував кілька ї пунктів, за якими його звинувачено в наклепах на радянську владу. Цитую: "Другий пункт: ознайомив двох друзів з книжкою Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". (Це вигадка КДБ. Якби ця книжка в мене була, я не обмежився б двома приятелями)."
Іванові Дзюбі ніщо людське не чуже. Можливо, цим пояснюються деякі його зриви: як відоме колишнє каяття за ґратами того ж КДБ, звідки Івана Дзюбу випустили. Йому це каяття і ставили на карб, і ставлять. У згаданому вже 1979 році кілька членів української громадської групи “Гельсинки" писали у "До всіх матерів світу - борімось за свободу Олеся Бердника” про те, як чинився тиск на дружину Бердника. Вона питала слідчого, чи засудять її чоловіка. А слідчий глузливо відповів: "Ну навіщо такі мрачні думки? Може, все скінчиться так, як з Іваном Дзюбою?". Далі в дужках зазначено, цитую: (Іван Дзюба публічно розкаявся у гріхах).
Можливо, не всі колишні соратники та й просто шанувальники Івана Дзюби вибачили йому те давнє каяття. Кидаючи погляд на той прикрий і справді факт з висоти прожитих десятиліть, оцінюючи прожите на засадах мудрості, інші не просто вибачили Іванові Дзюбі, а й спробували виправдати той його вчинок.
Та попри іноді протилежні судження та оцінки, попри замішані на недосконалій людській психології висновки, Іван Дзюба вартує бути пошанованим Україною. Він зробив для неї багато.
Майже чверть століття тому Юрій Литвин писав у статті "Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи": "Шістдесяті роки - найбільш плідні в Україні напівофіційним інакодумством з його гуманізмом і жадобою до соціяльно-політичної свободи.
Плеяда так званих "шістдесятників" у літературі (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Олесь Бердник, Валентин Мороз, Вячеслав Чорновіл та багато інших) сприяла розвитку інакодумства на Україні. Скінчилося це судовими процесами, політичними, закритими".
Минув час. Ті судові процеси та названа Юрієм Литвином "плеяда" спричинилися своїм життям до постання незалежності України, десятиліття якої скоро будемо відзначати. Доля Івана Дзюби переплетена з долею інших його соратників, а також із долею набагато молодших від нього читачів знаменитої книги "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Переплетена з долею України, якій він, за великим рахунком, не зрадив.
Постать Івана Дзюби в українській історії справді примітна. А час ще дає йому змогу поглибити цю примітність. Бо сімдесят - це високий зеніт, коли ще багато чого можна встигнути. Навіть написати нову книгу: "Інтернаціоналізм чи русифікація " на основі сумних реалій українського життя за десять років незалежності, коли переважна більшість книг, газет, теле і радіопередач виходить чужою мовою, а понад сорок відсотків населення України вважає російську мову своєю рідною...
А щодо ювілейних слів, то їх чомусь таки хочеться промовляти. Наприклад, "з роси й води вам, Іване Михайловичу"; "Многая літа". І дай Боже, щоб іще не раз такі слова промовлялися і в майбутньому.
Можливо, шановний поет Іван Драч справді щиро вірить, що Іван Дзюба "мав би бути Президентом", проте цю тезу багато хто міг би заперечити. Навіть при тому, що в Україні взагалі прийнято вважати, ніби президентом може бути мало не кожен. Принаймні, з людей, у суспільстві якось вирізнених. А Іван Дзюба вирізнений.|
Своєю складною біографією, суперечливим минулим, глибиною свого сучасного буття. Жаль, що до ювілеїв, менших від століття, в Україні майже не прийнято видавати мемуари про ювілянта. Мемуари починають писати тоді, коли вже і ювілянта часом немає... Та про Івана Дзюбу, напевно, ще вийдуть книги. Просто надто глибоко його доля зав"язана в долі України, в долі кількох поколінь українців, котрі пройшли разом з Україною складний шлях до становлення її як незалежної Держави.
Івана Дзюбу, як літературного критика, борця за незалежність України і міністра культури вже в часи благословенної Незалежності знають і шанують різні покоління українців. Написана ним книжка "Інтернаціоналізм чи русифікація?" багатьох, хто її читав, вивела на шлях спротиву тоталітарному режимові, іноді - пасивного спротиву, іноді - активного. Багатьох студентів за читання цієї книги було просто вигнано з університетів чи інститутів. Терпіли навіть ті, хто цієї книги в очі не бачив, хіба що чув про неї. У червні 1979 року Богдан Ребрик писав з концтабору "Сосновка" відкритого листа до пана Деніса Мільнера у Великобританію, де перелічував кілька ї пунктів, за якими його звинувачено в наклепах на радянську владу. Цитую: "Другий пункт: ознайомив двох друзів з книжкою Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". (Це вигадка КДБ. Якби ця книжка в мене була, я не обмежився б двома приятелями)."
Іванові Дзюбі ніщо людське не чуже. Можливо, цим пояснюються деякі його зриви: як відоме колишнє каяття за ґратами того ж КДБ, звідки Івана Дзюбу випустили. Йому це каяття і ставили на карб, і ставлять. У згаданому вже 1979 році кілька членів української громадської групи “Гельсинки" писали у "До всіх матерів світу - борімось за свободу Олеся Бердника” про те, як чинився тиск на дружину Бердника. Вона питала слідчого, чи засудять її чоловіка. А слідчий глузливо відповів: "Ну навіщо такі мрачні думки? Може, все скінчиться так, як з Іваном Дзюбою?". Далі в дужках зазначено, цитую: (Іван Дзюба публічно розкаявся у гріхах).
Можливо, не всі колишні соратники та й просто шанувальники Івана Дзюби вибачили йому те давнє каяття. Кидаючи погляд на той прикрий і справді факт з висоти прожитих десятиліть, оцінюючи прожите на засадах мудрості, інші не просто вибачили Іванові Дзюбі, а й спробували виправдати той його вчинок.
Та попри іноді протилежні судження та оцінки, попри замішані на недосконалій людській психології висновки, Іван Дзюба вартує бути пошанованим Україною. Він зробив для неї багато.
Майже чверть століття тому Юрій Литвин писав у статті "Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи": "Шістдесяті роки - найбільш плідні в Україні напівофіційним інакодумством з його гуманізмом і жадобою до соціяльно-політичної свободи.
Плеяда так званих "шістдесятників" у літературі (Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Олесь Бердник, Валентин Мороз, Вячеслав Чорновіл та багато інших) сприяла розвитку інакодумства на Україні. Скінчилося це судовими процесами, політичними, закритими".
Минув час. Ті судові процеси та названа Юрієм Литвином "плеяда" спричинилися своїм життям до постання незалежності України, десятиліття якої скоро будемо відзначати. Доля Івана Дзюби переплетена з долею інших його соратників, а також із долею набагато молодших від нього читачів знаменитої книги "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Переплетена з долею України, якій він, за великим рахунком, не зрадив.
Постать Івана Дзюби в українській історії справді примітна. А час ще дає йому змогу поглибити цю примітність. Бо сімдесят - це високий зеніт, коли ще багато чого можна встигнути. Навіть написати нову книгу: "Інтернаціоналізм чи русифікація " на основі сумних реалій українського життя за десять років незалежності, коли переважна більшість книг, газет, теле і радіопередач виходить чужою мовою, а понад сорок відсотків населення України вважає російську мову своєю рідною...
А щодо ювілейних слів, то їх чомусь таки хочеться промовляти. Наприклад, "з роси й води вам, Іване Михайловичу"; "Многая літа". І дай Боже, щоб іще не раз такі слова промовлялися і в майбутньому.
