Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 15:50

“ГАРАНТ” СКАЗАВ – ПАЦАНИ “ПОДЄЛАЛІ”, або Щось типу відкритого листа Верховному головнокомандувачу, Гаранту Конституції, Батьку нації і Президентові України


“ГАРАНТ” СКАЗАВ – ПАЦАНИ “ПОДЄЛАЛІ”, або Щось типу відкритого листа Верховному головнокомандувачу, Гаранту Конституції, Батьку нації і Президентові України

Київ, 6 серпня 2001 - Товаришу Президенте! Звернутися до Вас мене змусила лиш одна обставина. Ви публічно й гучно, на всю країну, доручили якось підлеглим – товаришам міністрові внутрішніх справ, генеральному прокуророві, голові СБУ - доповісти Вам і всьому суспільству, як просуваються справи в розслідуванні злочинів проти журналістів. А що Ви не уточнили, про які саме злочини треба доповідати, то розповідаю про один такий випадок. Можливо, Ви зрозумієте, чому Вас та Ваших підлеглих не повертається язик називати панами, а тільки товаришами. А також те, як працюють Ваші підлеглі і як живеться простим людям – не журналістам також.

31 липня цього року мені додому надійшов цікавий документ під назвою “Повістка”, в якому – цитую так, як написано – сказано: “Вам треба прибути у військову прокуратуру Київського гарнізону 1.08.2001 р. на 9 год. 30 хв… При собі необхідно мати документ, посвідчуючий особу. ЯВКА ОБОВ‘ЯЗКОВА! (Так у тексті. - В.С.) Роз‘яснюю, що ухилення від явки за викликом свідка, потерпілого, експерта чи обвинуваченого до слідчого прокуратури може потягти за собою привід органами міліції, відповідно до вимог ст.ст. 70, 135, 136 КПК України. Слідчий військової прокуратури Київського гарнізону ст. лейтенант юстиції Артем‘єв О. І. Тел. 295-92-28”.

Суть справи полягає в тому, що проти ночі 27 червня цього року я став жертвою цілком побутового інциденту, ніяк не пов‘язаного з моєю профдіяльністю, - нападу з грабежем. Нападу зазнав іще один мій знайомий, якого я не називаю, бо він мене на це не уповноважував. Але як законослухняний громадянин я звернувся до працівників Старокиївського райуправління міліції Києва. Там у мене взяли пояснення, разом з міліцією ми встановили імена, статус та місця перебування нападників, міліція допитала свідків, одне слово, все просувалось, як і належить, бо справу, мабуть, дізнавшись, що я журналіст, нібито взяв під власний контроль начальник старокиївської міліції товариш Сорока, котрий особисто зустрівся з нами і запевнив, що все буде гаразд.

Я повернувся додому і став чекати на подальше розслідування, не здіймаючи галасу. По-перше, тому, що вчинене проти мене має побутовий характер. Просто не хотілося потрапляти у шлейф справи Георгія Гонгадзе з такими дрібницями, якоюсь мірою спекулювати журналістським статусом під час нормального з‘ясування обставин. Я маю сумний досвід тиску на себе, коли правоохоронці намагаються, м‘яко кажучи, “змікшувати” злочин, надати йому несерйозний вигляд. Для цього вони використовують підконтрольних журналістів. Я не хотів їх підставляти і змушувати за чиїмось наказом чи за гроші світитись у неправді. Бо пам‘ятаю, як у 1996 році, коли на мене напали прямо у квартирі, Ви, товаришу Президенте, теж заявили, що розкрити цей злочин за десять діб – справа честі МВС та СБУ. І сказали це у відповідь на запитання тодішнього шефа корпункту агенції “Ройтерс” у Києві Рона Попеску, а не українських “маяків журналістики”, допущених до тіла. Повідомили про цей випадок тільки Олександр Ткаченко та Сергій Рахманін. А дехто з невідомої подачі писав, що нічого не трапилося. Так само, як писали наші “флагмани” про те, що Гію Гонгадзе бачили в кафе “У Еріка”, що він поїхав до Грузії, що його надибували то у Львові, то в Чехії тощо. Сьогодні ЗМІ - ще підконтрольніші, а тому я розумію, що саме змусять написати їх і про цей інцидент.

По-друге, я розумію, що проти оприлюднення факту злочину може бути доблесний генерал армії Василь Дурдинець, який як особливий “шанувальник” творчості журналіста Олега Ляшка з газети “Свобода” болісно реагує на всі випадки критики щодо власної персони. Річ у тім, що напад здійснили солдати строкової служби, які дислокуються прямо у приміщенні Міністерства надзвичайних ситуацій, яким керує Василь Дурдинець. Ці солдати (прізвища їхні відомі, але їх має оприлюднити суд) самовільно залишили частину, гуляли вночі столицею, від переповнення почуттів напились і здійснили напад і грабіж: у мене зірвали сумку, а в мого знайомого, коли я пробував викликати міліцію, відібрали гроші, ключі від квартири та інший важливий дріб‘язок, наставивши на додачу “ліхтаря” під око. Викрадені гроші спонукали їх на кілька днів дезертирувати з частини. Їх розшукували всі: командири, родичі тощо. Генералові Дурдинцю, звісно, не доповіли про інцидент. Справді, а навіщо? Людина переймається надзвичайними ситуаціями, а тут бійці роти, яка охороняє міністерство, - дезертири. Ще хтось подумає, що таке міністерство не зможе врятувати від катастроф чи від повені в Закарпатті, бо солдати дезертирують із казарм, розташованих прямо під кабінетом міністра. Це ж, Ви розумієте, не так – Дурдинець врятує від чого завгодно. Тільки дайте команду. Коли я спробував з‘ясувати в Дурдинця, як він особисто ставиться до такої “дисципліни” та “боєготовності” підпорядкованих частин, то прес-секретар міністра Ігор Кроль запропонував зробити це… факсом. Я папір витрачати не став, знаючи, як Василь Васильович по-батьківськи та по-господарськи, виконуючи настанови Президента України, дбає про українські-таки ліси.

Місяць я чекав на нормальне розслідування. Але коли побачив “повістку”, то нікуди не пішов і не піду навіть з міліцією. Бо цей самий Артем‘єв, який ніби хоче мене бачити й усе з‘ясувати, насправді робити це хоче не дуже. Він так і сказав: я надішлю вам повістку, щоб мене не “розпікав” начальник-прокурор. Найцікавіше те, що товариш старший лейтенант Артем‘єв хоче взяти в мене пояснення не тому, що йому цікаво чи начальник тисне, щоб з‘ясувати істину у зв‘язку з грізним Вашим, товаришу Президенте, наказом не залишати нерозкритим жоден злочин проти журналістів. Слідчий хоче щось від мене тому, що відповідних пояснень – зафіксованих і задокументованих – він не зміг отримати в Старокиївському райуправлінні міліції. “Там мені сказали, що в ніч з 26 на 27 громадянин Скачко взагалі до міліції не звертався”, - повідомив мене Артем‘єв.

Тієї злощасної ночі я тільки з другого разу зміг знайти допомогу в Старокиївському РУГУ. Спочатку мені на прохання допомогти відповіли: “Приходьте зранку”. А в цей час, як з‘ясувалося, мого знайомого грабували, а мою сумку потрошили.

Та ніч особисто мені запам‘ятається діями міліції. Я тепер нікому не раджу вночі звертатися до міліції – у неї, певно, якісь інші глобальні завдання, а не захист від хуліганів. Сталось ось що. У Старокиївському РУГУ мене вислухали тільки після того, як мені довелось уночі бігти до МВС на Печерськ, турбувати чергового, й уже той, мабуть, розпорядився, щоб мене “прийняли”. А спочатку й у міністерстві, Ви не повірите, мені теж запропонували звернутись уранці. Але Вам, товаришу Президенте, я вдячний: мене все ж таки вислухали, коли сказав, що я журналіст.

У Старокиївському РУГУ мене спершу чомусь повезли на експертизу на предмет сп‘яніння і при цьому півтори години тримали у клітці для затриманих. Разом з одним із затриманих. А коли я просився, м‘яко кажучи, до вітру чи хоча б пояснити, що відбувається, то “люб‘язний” старшина відповідав: “Сиди, бо я тебе кончу”. Така поведінка ментів щодо затриманих схожа на тортури чи, щонайменше, на свідоме приниження людської гідності. Але ж я, повторюю, товаришу Президенте, був потерпілим, а не затриманим! Тому до прокуратури я не піду. Не хочу, щоб мене знову “кончали” в якійсь клітці.

Є в цій справі ще один нюанс. Ми з моїм знайомим справді не хотіли доводити цю справу до суду. По-перше, про це просили офіцери з дурдинцевої роти й родичі солдатів, обіцяючи відшкодувати збитки. По-друге, дезертири - молоді люди, яких по-людськи не варто віддавати до суду, ламаючи їм долю. Все змінилося, коли стало очевидним, що офіцери – і міліцейські, і з МНС Дурдинця – діють за принципом не виносити сміття з хати і навіть не думають про відновлення справедливості щодо потерпілих. До мого знайомого приходив слідчий прокуратури, теж вимагав якісь пояснення і стверджував, що, за його даними, жодного інциденту не було.

Тому з цього приводу є кілька думок, товаришу Президенте. По-перше, люди в погонах, мабуть, “по-офіцерськи” розпустивши соплі корпоративної солідарності і співчуття до цих самих погонів, домовилися знищити мої пояснення в РУГУ і спустити справу на гальмах: нема папірців – нема і справи. По-друге. Якщо немає жодної справи про напад, то звідки товариш Артем‘єв знає, що інцидент трапився саме проти ночі 27 червня? По-третє. До десятої річниці Незалежності оголошено амністію, і саме під неї можуть чи хочуть підвести цю справу. Тоді мушу зазначити: амністувати мають дезертирів, які вночі грабують людей і які в разі амністії, дослужуючи строкову службу в “доблесній” частині Дурдинця, зможуть грабувати надалі. Не думаю, товаришу Верховний головнокомандуваче, що Ви хочете, щоб саме так хтось відзначав День Незалежності.

Якщо навпаки, тоді хоч не говоріть, що Ви зацікавлені в захисті журналістів і гарантуванні прав людей, які у Вашій державі мають спокійно ходити вулицями рідних міст. До того ж, як це не прикро Вам, мабуть, визнавати, але журналісти - теж люди, і мають ті самі права, що й інші.

Коли до Вас із доповідями заглянуть Юрій Смірнов, Михайло Потебенько, Володимир Радченко чи – ото щастя! – Василь Дурдинець, нагадайте їм, що справжні пацани так “не дєлают”, так не підставляють шефа. Мені нічого не треба. Просто нагадую, що я теж маю якісь права, які Ви мені маєте гарантувати. Так ото у Вас вийшло з демократією і з отим президентством: статус, визначений у Конституції, зобов‘язує дбати про всіх, а не тільки про тих, хто вірний і слухняний. І ще – зауважте своїм генералам, що з можливою помстою за цей відкритий лист нехай трохи зачекають. Якщо вони щось “відчубучать” швидко, то дуже вже прозоро і відверто вийде. Вони знову Вас підставлять. Та й мені непереливки може бути.

До речі, товаришу Президенте! Свого Ви вже частково домоглися – на публічну підтримку журналістського корпусу мені розраховувати не варто. Цього разу про інцидент не повідомляють. Навіть відома Вам “Українська правда”, куди я звернувся спочатку, досі мовчить. Мабуть, чекає, доки когось “орли боєвиє” знову “замочать”, а вже тоді, захлинаючись слиною, розповідатиме про “антинародний режим, що знищує журналістів”. І принагідно в очах іноземців статус “борця” вкотре здобути. Разом з грошима. Тож, товаришу Президенте, Ви якось відзначте людей за такі речі. На Вашу ласку в цій країні, схоже, розраховують усі. Навіть ті, хто роздуває щоки в опозиційності.

РУХ-ПРЕС / Радіо Свобода

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG