Київ, 14 листопада 2001 - Поняття стереотипів дуже давнє. Напевно, таке ж давнє, як і людство. Уявити собі будь-яку цивілізацію без схильності до стереотипів неможливо. Кожна епоха має свої стереотипи – свої догми, стандарти, котрі стають загальновживаними і загальноприйнятими. Одностайне схвалення або засудження суспільством певних рис чи норм можна пояснити тим, що людина за своєю природою загалом схильна до догм і догматизму. Людина, а ширше й людство, завжди перебуває в пошуках якоїсь істини. І вірить у те, що відшукає. Допоки не пересвідчиться в тому, що пошуки були марні. та й починає спочатку…
Ніщо не нове під сонцем, як стверджує Біблія. То, може, й нові українці – це щось забуте старе? І що це таке за плем’я – “нові українці”? Чим вони відрізняються від усіх інших? Де взялися? Куди прямують?
Ось уже десять років , як у світі є нова Україна – вільна, незалежна, самостійна держава. І в ній – вільні, незалежні, самостійні українці. А серед них – нові українці. Виникли вони майже одночасно з незалежністю. Проте не є ні її наслідком, ні причиною. Нові українці чимось схожі до марсіан, яких ніхто не бачив, але всі стверджують, що вони – є. Новими українцями іноді називають олігархів, хоч такий підхід – дуже спрощений. А хто ж ці “нові” – про яких створено вже стільки анекдотів і навіть одну пісню?
З анекдотів, здається, усе й починалося. Мовляв, зніму семикімнатну квартиру, порядок у районі гарантую. З роками витворено так багато гумористичних історій про нових українців, що вони почали з”являтися і окремими брошурами, і цілими книжками, і і навіть веб-сторінками в Інтернеті, оскільки з”ява нових українців і з”ява інтернету відбулися майже одночасно. Що цікаво - майже все те виходить російською мовою, зрідка - українською. Але! Нових українців ніхто не плутає з “новими русскими”. Чим це пояснити? Скажімо, у Грузії, у вірменії чи в Молдові – Нові рускіє, а в Україні – таки нові українці. Це підтверджує той же новітній фольклор себто усна народна творчість: питає Акакій батька: хто наш дядько Зураб? – О, він грузинський вчений. А хто дядько Вахтанг? – о, він – новий руский. Зауважмо, в дужках, - що ніхто й ніколи не сказав “Новий росіянинин”. Але це – тема окрема.
Отже, нові українці. Взялися вони, напевно, в силу тієї ж посттоталітарності, якою ще довго багато чого будемо пояснювати. Особливістю будь-якої тоталітарної держави є намагання контролювати думку, - про це писав ще Ерік Блер (ширше відомий як Джордж Оруелл). При цьому висуваються догми, котрі не підлягають обговоренню. Але вони все одно змінюються , день за днем. З одного боку – державі необхідне абсолютне підкорення підданих, саме тому вона й хоче контролювати їхні думки. З іншого – без певних коректив не обходиться, бо життя вимагає. Так було й за сумних часів тоталітарного режиму, який позначив собою менталітет радянських людей. Отримавши нову назву – “пострадянське суспільство”, аж надто новим це суспільство не стало. В тому числі й українське, виокремлене з-серед собі подібних російського, білоруського чи ще якогось. Разом із колишніми звичками, догмами і так далі в нове суспільство перекочувала й здатність тволрити стереотипи. Так виникли ті ж нові українці. Від нових рускіх вони різняться, так само як різняться український і російський менталітети взагалі. Новий рускій любить горілку, а новий українець – сало. Успадкувавши від свого народу терплячість, господарність, трохи лінощів, трохи підприємливості, вміння мріяти про “ставок і млинок та вишневенький садок” і намагання втілювати свої мрії, нові українці не надто відрізняються від “ненових” українців. Просто вони ще й багаті. А це вже інша пара кальош, як у народі кажуть. Тут уже слід говорити про таке, як рудименти заздрості – мовляв, “у сусіда хата біла, у сусіда жінка мила”…
Зі своєрідним українським гумором говорить народ про нових. Наприклад, у такому усному народному оповіданні: приїжджає новий українець з Києва у рідне село, до родини. Сусіди, захоплено розглядаючи його традиційний мерседес, скаржаться, що життя стає все гіршим. Чи не міг би він із Києва трохи грошей у село прислати, бо невдовзі на картки і хліб даватимуть, коли далі так піде. – Новий українець знічено виймає свою золоту “Візу “ з гаманця й каже: “я ось давно вже на картку живу”.
В Україні, начебто, ніхто й не проти, щоб були багаті та дуже багаті. Ось тільки якби й з іншими ділилися. Це стосується і нових українців, і олігархів, яких часто називають теж новими українцями. Але олігархи – відомо хто. А ось нові українці – невідомо хто. Як у такій короткій історії: В’їжджає ззаду в Мерседес – ні, не Запорожець, як ви подумали, - а КАМАЗ. Виходить із мерседеса новий українець і каже: “Ну, друже, ти – влип”.
-Нема проблем, мовить водій КАМАЗу, - дістає пачку гарних купюр, дає потерпілому.
- Та.. мнеться той – це на ремонт. А ще ж і моральні збитки в мене… - Нема проблем, - дістає з кузова ще одну пачку – а їх там цілий кузов. Ще більше вражений потерпілий вигукує – - Ого! Ти – хто? - Я? Я- новий українець., каже власник КАМАЗа. - Ага. А хто ж тоді – я? – питає власник Мерседеса..
Мабуть, таке феноменальне породження часу і менталітету, як “Новий українець” ще матиме і розвиток, і пояснення. На часі - хоч якась дисертація про це яскраве явище. А то в основному - тільки анекдоти. Хоч, зрештою, гумор – це схована за жартівливістю серйозність.
Ніщо не нове під сонцем, як стверджує Біблія. То, може, й нові українці – це щось забуте старе? І що це таке за плем’я – “нові українці”? Чим вони відрізняються від усіх інших? Де взялися? Куди прямують?
Ось уже десять років , як у світі є нова Україна – вільна, незалежна, самостійна держава. І в ній – вільні, незалежні, самостійні українці. А серед них – нові українці. Виникли вони майже одночасно з незалежністю. Проте не є ні її наслідком, ні причиною. Нові українці чимось схожі до марсіан, яких ніхто не бачив, але всі стверджують, що вони – є. Новими українцями іноді називають олігархів, хоч такий підхід – дуже спрощений. А хто ж ці “нові” – про яких створено вже стільки анекдотів і навіть одну пісню?
З анекдотів, здається, усе й починалося. Мовляв, зніму семикімнатну квартиру, порядок у районі гарантую. З роками витворено так багато гумористичних історій про нових українців, що вони почали з”являтися і окремими брошурами, і цілими книжками, і і навіть веб-сторінками в Інтернеті, оскільки з”ява нових українців і з”ява інтернету відбулися майже одночасно. Що цікаво - майже все те виходить російською мовою, зрідка - українською. Але! Нових українців ніхто не плутає з “новими русскими”. Чим це пояснити? Скажімо, у Грузії, у вірменії чи в Молдові – Нові рускіє, а в Україні – таки нові українці. Це підтверджує той же новітній фольклор себто усна народна творчість: питає Акакій батька: хто наш дядько Зураб? – О, він грузинський вчений. А хто дядько Вахтанг? – о, він – новий руский. Зауважмо, в дужках, - що ніхто й ніколи не сказав “Новий росіянинин”. Але це – тема окрема.
Отже, нові українці. Взялися вони, напевно, в силу тієї ж посттоталітарності, якою ще довго багато чого будемо пояснювати. Особливістю будь-якої тоталітарної держави є намагання контролювати думку, - про це писав ще Ерік Блер (ширше відомий як Джордж Оруелл). При цьому висуваються догми, котрі не підлягають обговоренню. Але вони все одно змінюються , день за днем. З одного боку – державі необхідне абсолютне підкорення підданих, саме тому вона й хоче контролювати їхні думки. З іншого – без певних коректив не обходиться, бо життя вимагає. Так було й за сумних часів тоталітарного режиму, який позначив собою менталітет радянських людей. Отримавши нову назву – “пострадянське суспільство”, аж надто новим це суспільство не стало. В тому числі й українське, виокремлене з-серед собі подібних російського, білоруського чи ще якогось. Разом із колишніми звичками, догмами і так далі в нове суспільство перекочувала й здатність тволрити стереотипи. Так виникли ті ж нові українці. Від нових рускіх вони різняться, так само як різняться український і російський менталітети взагалі. Новий рускій любить горілку, а новий українець – сало. Успадкувавши від свого народу терплячість, господарність, трохи лінощів, трохи підприємливості, вміння мріяти про “ставок і млинок та вишневенький садок” і намагання втілювати свої мрії, нові українці не надто відрізняються від “ненових” українців. Просто вони ще й багаті. А це вже інша пара кальош, як у народі кажуть. Тут уже слід говорити про таке, як рудименти заздрості – мовляв, “у сусіда хата біла, у сусіда жінка мила”…
Зі своєрідним українським гумором говорить народ про нових. Наприклад, у такому усному народному оповіданні: приїжджає новий українець з Києва у рідне село, до родини. Сусіди, захоплено розглядаючи його традиційний мерседес, скаржаться, що життя стає все гіршим. Чи не міг би він із Києва трохи грошей у село прислати, бо невдовзі на картки і хліб даватимуть, коли далі так піде. – Новий українець знічено виймає свою золоту “Візу “ з гаманця й каже: “я ось давно вже на картку живу”.
В Україні, начебто, ніхто й не проти, щоб були багаті та дуже багаті. Ось тільки якби й з іншими ділилися. Це стосується і нових українців, і олігархів, яких часто називають теж новими українцями. Але олігархи – відомо хто. А ось нові українці – невідомо хто. Як у такій короткій історії: В’їжджає ззаду в Мерседес – ні, не Запорожець, як ви подумали, - а КАМАЗ. Виходить із мерседеса новий українець і каже: “Ну, друже, ти – влип”.
-Нема проблем, мовить водій КАМАЗу, - дістає пачку гарних купюр, дає потерпілому.
- Та.. мнеться той – це на ремонт. А ще ж і моральні збитки в мене… - Нема проблем, - дістає з кузова ще одну пачку – а їх там цілий кузов. Ще більше вражений потерпілий вигукує – - Ого! Ти – хто? - Я? Я- новий українець., каже власник КАМАЗа. - Ага. А хто ж тоді – я? – питає власник Мерседеса..
Мабуть, таке феноменальне породження часу і менталітету, як “Новий українець” ще матиме і розвиток, і пояснення. На часі - хоч якась дисертація про це яскраве явище. А то в основному - тільки анекдоти. Хоч, зрештою, гумор – це схована за жартівливістю серйозність.
