Київ, 14 листопада 2001 - Як явище, стереотип не є чимось негативним чи позитивним. Він просто є і все. Власне, стереотип навіть допомагає виживати, оскільки заганяє хаос дійсності в сякі-такі рамки. З іншого боку, стереотип може грати роль гальма у мозках. Ситуація, через яку сприймалася дійсність, давно змінилася, а стереотипи – залишились, заважаючи рухатись вперед.
Саме так, вважає мій колега Павло ВОЛЬВАЧ, сталося із стереотипом національної провідної верстви – еліти.
Раніше, при Радянському Союзі, української еліти як поняття, начеб то й не існувало. Одна її потенційна частина, сумирно посопуючи, дивилась на світ через графин на столах президій та секретаріатів, звучись при цьому “передовим загоном будівників комунізму”. Писала доноси та вірнопіддані твори. Мала, як Віталій Коротич, три, забиті провіантом, холодильники, які він нині на сторінках газети “Бульвар” подає трохи не як символ власної незалежності перед тодішнім режимом. Можна, виявляється, геройствувати не лише з дулею в кишені, а й з курочкою в морозилці – принагідно додамо від себе.
Інша, незрівнянно менша частина, сиділа в таборах суворого режиму та підкидала вугілля в кочегарках на так званій свободі. Палітра їхньої офіційної класифікації була розмаїтішою – від “отщєпєнцев” до “націоналістичного охвістя”... В розмові про українську еліту тодішня республіканська влада в рахунок не береться. Вона була адміністрацією бантустану і цілком справедливо уникала навіть самого прикметника “українська”. Не беруться в рахунок і нечисленні винятки з нетиповими митцями...
Але часи змінилися... Курні українські шляхи й лиснючі асфальтівки ввігнулися від багато сот тисячних колон розбудженого народу у маєві жовто-блакитних прапорів. На чолі тих колон якраз і постали люди, що назвали себе провідниками і елітою. Для цього потрібно було не так і багато – вишиванка, інтелігентне обличчя, а найголовніше – вміння красиво говорити. Байдуже, що дехто з новоспечених провідників говорив прямо протилежне сказаному ним же ще вчора. Така вже природа прапороносців – не важить колір прапора, головне – щоб попереду колони. Правда, дехто з пастви дивився на новоспечених пастирів досить таки примружено. Новітні провідники ставили коло народу вже не просто слово, а виливали на його голову потоки слів. Переважно про “Україноньку”, про єдність, про розбудову. Під цей галас розбудовуючи власний добробут і витворюючи стереотип про свою визначну роль в новітній українській історії.
Найсмішніше, що їм це вдалося. Розгублені маси погодились бачити в них якщо не Мойсея, то, принаймні, Ганнібала. Найтрагічніше, що значна частина людей вірить їм ще й досі, вбачаючи в деяких патентованих пристосуванцях провідників нації. Чому ж спрацьовує стереотип?
Чи, можливо, існування таких категорій, як відповідальність перед власним народом чи, скажімо, совість – це теж задавнений стереотип?
Саме так, вважає мій колега Павло ВОЛЬВАЧ, сталося із стереотипом національної провідної верстви – еліти.
Раніше, при Радянському Союзі, української еліти як поняття, начеб то й не існувало. Одна її потенційна частина, сумирно посопуючи, дивилась на світ через графин на столах президій та секретаріатів, звучись при цьому “передовим загоном будівників комунізму”. Писала доноси та вірнопіддані твори. Мала, як Віталій Коротич, три, забиті провіантом, холодильники, які він нині на сторінках газети “Бульвар” подає трохи не як символ власної незалежності перед тодішнім режимом. Можна, виявляється, геройствувати не лише з дулею в кишені, а й з курочкою в морозилці – принагідно додамо від себе.
Інша, незрівнянно менша частина, сиділа в таборах суворого режиму та підкидала вугілля в кочегарках на так званій свободі. Палітра їхньої офіційної класифікації була розмаїтішою – від “отщєпєнцев” до “націоналістичного охвістя”... В розмові про українську еліту тодішня республіканська влада в рахунок не береться. Вона була адміністрацією бантустану і цілком справедливо уникала навіть самого прикметника “українська”. Не беруться в рахунок і нечисленні винятки з нетиповими митцями...
Але часи змінилися... Курні українські шляхи й лиснючі асфальтівки ввігнулися від багато сот тисячних колон розбудженого народу у маєві жовто-блакитних прапорів. На чолі тих колон якраз і постали люди, що назвали себе провідниками і елітою. Для цього потрібно було не так і багато – вишиванка, інтелігентне обличчя, а найголовніше – вміння красиво говорити. Байдуже, що дехто з новоспечених провідників говорив прямо протилежне сказаному ним же ще вчора. Така вже природа прапороносців – не важить колір прапора, головне – щоб попереду колони. Правда, дехто з пастви дивився на новоспечених пастирів досить таки примружено. Новітні провідники ставили коло народу вже не просто слово, а виливали на його голову потоки слів. Переважно про “Україноньку”, про єдність, про розбудову. Під цей галас розбудовуючи власний добробут і витворюючи стереотип про свою визначну роль в новітній українській історії.
Найсмішніше, що їм це вдалося. Розгублені маси погодились бачити в них якщо не Мойсея, то, принаймні, Ганнібала. Найтрагічніше, що значна частина людей вірить їм ще й досі, вбачаючи в деяких патентованих пристосуванцях провідників нації. Чому ж спрацьовує стереотип?
Чи, можливо, існування таких категорій, як відповідальність перед власним народом чи, скажімо, совість – це теж задавнений стереотип?
