Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 06:52

Микола Вороний – 130 років від дня народження


Микола Вороний – 130 років від дня народження

Київ, 5 грудня 2001 - Шостого грудня цього року минуло 130 років від дня народження славного українського поета і критика, історика і актора, режисера українського театру в Тернополі і знавця світової драматургії, перекладача з французької, японської, болгарської та інших мов. Поет, який заклав основи нового естетичного мислення в українській літературі і, як вважає сучасний літературознавець, професор Юрій Ковалів, спромігся вивести українську літературу “з глухого кута” . Один із перших модерністів, а водночас – і символіст, твори якого – то символи-натяки, позначені ще й неповторним українським менталітетом – кращому розумінні цього слова.

Микола Вороний, незважаючи на те, що від дня його народження вже минуло сто тридцять літ, залишається сучасним і для нинішньої української літератури.

У поета Миколи Вороного немає послідовників. – Із середини дев’ятнадцятого віку до початку двадцять першого так і не знайшлося когось, хто б намагався наслідувати самобутнього поета. Який, між іншим, сам засвоїв був кращі риси естетичної поезії Івана Франка, певна річ, залишаючись неповторним Вороним.

Чи є ненаслідувальність показником великого творчого таланту? – МАбуть, є. Адже ненаслідувальних поетів надто мало – всі вони безперечно талановиті. Наприклад, Павло Тичина.

Ще одним свідченням оригінальності таланту Миколи Вороного є те, що розуміння його творчості зовсім не змінилося з часу, коли він писав – і до нині. Ліричні поезії Миколи Вороного вийшли у 1911

році, в 1913 - друга збірка віршів під назвою “В сяйві мрій”. Згодом були інші збірки, було вибране, критики зазначили час від часу, що це висока поезія. Але – жодного разу ніхто не вдався до глибокого аналізу його творів. Хоч такого тонкого відчуття слова, такої версифікації і такої поетики до Вороного мало хто з українських поетів виявляв. Його твори не були виховавчо-формувальними, але й до світового рівня символізму критики їх не відносили. Чому? – Тому, що європейські зразки такого символізму мали свої канони, а твори Миколи Вороного виходили поза ці канони. Вони були іншими.

Наді мною скрипки плачуть, Скрипки плачуть наді мною уночі; Наді мною круки крячуть, Круки крячуть і регочуться сичі. Скрипки плачуть: “Необачний! Необачний, нащо ти згубив свій рай? Ситий щастям, ти, невдячний, Ти, невдячний, чи беріг його – згадай?” Круки крячуть: “Кари-чари, Кари-чари підуть скрізь, де підеш ти: В гори, в ліс і на базари – На базари світової суєти…” “Може, вернеш знов до неї, знов до неї?” – так сичі кричать мені. І що є снаги моєї Я гукаю: “Ні!”.

- Поль Верлен так не написав би. Бо написав би інакше – не гірше й не ліпше, тільки інакше. Тому немає сенсу порівнювати Миколу Вороного з ним або з іншими світовими модерністами.

Неповторний український поет, актор і режисер, перекладач, критик Микола Вороний прожив складне життя і не відомо точно, коли саме це життя обірвалося. У виданій у Києві в 1989 році книзі творів названо датою смерті 1940 рік. Поет кілька років був під наглядом російської поліції. Приїхав у 1926 році на Східну Україну, в Харкові працював – викладав на кафедрі художнього читання в музично-драматичному інституті. Перекладав з різних мов, писав лібрето. Вийшов на пенсію, відсвяткував 60-ліття. У березні 1934 року його заарештували, заслали на три роки на Вороніжчину. Влітку 1937 року поїхав на Кіровоградщину і працював у місцевій газеті коректором. Там його теж тримали під наглядом. У квітні 1938 року – новий арешт – у справі підготовки повстання проти радянської влади. 7 червня того ж року Миколу Вороного разом з тринадцятьма іншими “повстанцями” було розстріляно.

Так і кортить відразу ж сказати “Але творчість його – жива”. Проте це , напевно, не відповідало б істині. Архів Миколи Вороного зберігається в Інституті імені Шевченка Національної Академії України. Мало хто знає, що саме там зберігається. Поет жив або навчався, або працював у Харкові, Одесі, Ростові, Варшаві, Відні, Львові, Чернігові, Києві – мало де збереглися хоч якісь сліди. Мало де про це сьогодні пам”ятають. І, підхоплюючи славетне “За Україну! За її долю! За честь і волю! За народ!” – мало хто пригадає, що це слова Миколи Вороного, з вірша 1917 року.

На деяких уже старовинних фасадах будинків, у яких жили відомі за часів радянської України люди, ще зберігаються барельєфи тих, хто називав творчість Вороного “буржуазно-естетською, або націоналістичною”, хто писав на нього доноси, перешкоджав виходу в світ його книг і труїв йому життя, за наклепом розстріляне.

У книзі Буття все це вже записане. Як і його неповторна і вже несмертна поетична душа.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG