Варшава, 7 січня 2002 – Саме час на те, щоб Україна використала фактор своїх дуже добрих відносин з Росією для справи активізації взаємин із західними сусідами, а зокрема, з Польщею, яка до речі вже найближчим часом може залишитися єдиною державою по західний бік з відкритими для України кордонами. Польща повторює, що візи для українців буде запроваджено в останню чергу – вже перед самим вступом її до Євросоюзу. Отже, проблему активізації відносин з Польщею і повернення рівноваги, яка була порушена через те, що Росія зблизилася з Заходом, можна було б умовно поділити на дві частини.
Що конкретно міг би і повинен би зробити Київ, щоб повернути собі нині майже втрачене місце в контексті відносин зі своїм стратегічним партнером – Польщею? Перше. Треба було б використати факт економічної кризи в Польщі і зважитися на підписання двосторонньої угоди про лібералізацію торгівлі. Щоправда з одного боку, Україна опинилася б при цьому під значним тиском польських товарів, але з тим вона дала б раду. З другого боку, тим самим підтримала б Польщу, яка тепер не може виборсатися з труднощів, а з третього – увійшла б зі своїми товарами в Польщу. Більше такого шансу може не бути. А позиції України тут сильніші від польських. Якщо поляки можуть пропонувати Україні здебільшого продукти харчування, одяг, взуття, то Україна Польщі – літаки, сталь, космічні технології. Угоду про лібералізацію торгівлі з Польщею Україна вставила б ногу «у шпарку дверей», через котрі можна було б пустити свої товари на західний ринок. Друга складова проблеми лежить в політичній площині. При активній політиці польсько-російського діалогу (вже згадували про те, що Путін прибуде до Варшави 16 січня) Україна відсунута на другий план. І це треба собі відверто сказати. Маючи чудові відносини з Москвою, офіційний Київ міг би зараз за таких умов стати ініціатором цілком нових формул, які допомогли б і Польщі, яка є свого роду речником американської політики в реґіоні центральної Європи, також у напрямі російському.
Словом, Україна, не чекаючи знаку з Кремля, мала б нині зважитися на потрібний їй зараз політичний жест і подати заявку до НАТО. За нинішніх дуже добрих, повторюю, відносин Києва і Москви це не зашкодило б. Москва ж бо і Варшаві, нарешті, забула і пробачила рішучий крок до НАТО. З польського досвіду видно, що арґументи на кшталт «де взяти гроші на модернізацію армії?» при цьому виглядають не поважно. Польська армія, котра є в НАТО, супроти української виглядає як дрібний і слабо оснащений підрозділ, і українська армія легше і швидше достосувалася б до стандартів НАТО.
Отож, є два ходи, які могли б ще порятувати українські позиції в політиці щодо реґіону центральної Європи. Якщо Київ не зважиться на рішучі кроки, Україна займе місце поряд з Білоруссю. І які б не були декларації, в тім числі й польських партнерів, реально до неї будуть ставитися як до партнера -надцятого. Неспроста польський прем’єр Міллер поїде до Києва відразу після візиту до Варшави російського президента Путіна. Польща дивиться на Україну із запитанням – чи ж би не хотів, мовляв, Київ свідомо і добровільно відходити на третій план?
Що конкретно міг би і повинен би зробити Київ, щоб повернути собі нині майже втрачене місце в контексті відносин зі своїм стратегічним партнером – Польщею? Перше. Треба було б використати факт економічної кризи в Польщі і зважитися на підписання двосторонньої угоди про лібералізацію торгівлі. Щоправда з одного боку, Україна опинилася б при цьому під значним тиском польських товарів, але з тим вона дала б раду. З другого боку, тим самим підтримала б Польщу, яка тепер не може виборсатися з труднощів, а з третього – увійшла б зі своїми товарами в Польщу. Більше такого шансу може не бути. А позиції України тут сильніші від польських. Якщо поляки можуть пропонувати Україні здебільшого продукти харчування, одяг, взуття, то Україна Польщі – літаки, сталь, космічні технології. Угоду про лібералізацію торгівлі з Польщею Україна вставила б ногу «у шпарку дверей», через котрі можна було б пустити свої товари на західний ринок. Друга складова проблеми лежить в політичній площині. При активній політиці польсько-російського діалогу (вже згадували про те, що Путін прибуде до Варшави 16 січня) Україна відсунута на другий план. І це треба собі відверто сказати. Маючи чудові відносини з Москвою, офіційний Київ міг би зараз за таких умов стати ініціатором цілком нових формул, які допомогли б і Польщі, яка є свого роду речником американської політики в реґіоні центральної Європи, також у напрямі російському.
Словом, Україна, не чекаючи знаку з Кремля, мала б нині зважитися на потрібний їй зараз політичний жест і подати заявку до НАТО. За нинішніх дуже добрих, повторюю, відносин Києва і Москви це не зашкодило б. Москва ж бо і Варшаві, нарешті, забула і пробачила рішучий крок до НАТО. З польського досвіду видно, що арґументи на кшталт «де взяти гроші на модернізацію армії?» при цьому виглядають не поважно. Польська армія, котра є в НАТО, супроти української виглядає як дрібний і слабо оснащений підрозділ, і українська армія легше і швидше достосувалася б до стандартів НАТО.
Отож, є два ходи, які могли б ще порятувати українські позиції в політиці щодо реґіону центральної Європи. Якщо Київ не зважиться на рішучі кроки, Україна займе місце поряд з Білоруссю. І які б не були декларації, в тім числі й польських партнерів, реально до неї будуть ставитися як до партнера -надцятого. Неспроста польський прем’єр Міллер поїде до Києва відразу після візиту до Варшави російського президента Путіна. Польща дивиться на Україну із запитанням – чи ж би не хотів, мовляв, Київ свідомо і добровільно відходити на третій план?
