Київ, 25 січня 2002 – Доля Олекси Тихого була звичайною для українського дисидента, як і типовим був його шлях до Опору тоталітарній владі. Попри відстань у три десятиліття та радикальні суспільні зміни в Україні, твори Тихого і сьогодні виглядають злободенними.
Як і мільйони мешканців Радянського Союзу, Олекса Тихий мав би призвичаїтися до сумнозвісних «принад соціалізму» і до щоденних принижень з боку влади. Але він став незгодним з нею, а отримана ним філософська освіта, бодай і марксистського ґатунку, надала йому добру зброю для інтелектуального Опору.
Щоб зберегти свою гідність, особистість тоді була просто приречена на спротив державі. Перший конфлікт Тихого з режимом стався, щойно йому виповнився двадцять один рік: він був засуджений військовим трибуналом Сталінської області до 5 років позбавлення волі за критику кандидата в депутати. Відтоді вся його громадська діяльність підпадала під означення «антирадянська аґітація та пропаґанда». Нині вже важко вповні уявити, яким нечуваним зухвальством виглядав 1956 року лист протесту проти радянської інтервенції до Угорщини, надісланий до московського центрального комітету шкільним вчителем Тихим з Донеччини. А 1977 року він був втретє засуджений, зокрема і за так зване «незаконне зберігання» підкинутої «фахівцями у цивільному» ґвинтівки.
Тодішнє протистояння людини та імперії відображає вже сама назва одного з нарисів Тихого – «Ми і ви». А 9 листопада 1976 року ця спільнота «Ми» набула організаційного оформлення, коли Тихий став одним із співзасновників Української групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Вона була найчисельнішою і найактивнішою серед антикомуністичних організацій «соціалістичного табору», так само як українці становили більшість серед політичних в’язнів радянських концтаборів.
Ще однією особливістю українського дисидентства було поєднання захисту прав людини із боротьбою за національне визволення. Вже наприкінці 1977 року з мордовського концтабору на Захід потрапив «Лист українських політв’язнів», підписаний Олексою Тихим та священиком Василем Романюком (майбутнім патріархом Володимиром). У ньому метою дисидентів проголошувалася незалежна демократична Україна.
У листі Тихий та Романюк також визначили можливі форми опору недемократичній владі та захисту українцями своєї культури, які залишаються актуальними і понині. Як-от, наприклад: «Не виторговувати зм’якшення кари шляхом приниження, наговорів на себе або звинувачення інших людей» або «Не віддавати дітей до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання».
І сьогодні позицію української людини неможливо висловити краще, ніж це зробив Олекса Тихий 30 років тому: «Я не хочу асимілюватися».
Як і мільйони мешканців Радянського Союзу, Олекса Тихий мав би призвичаїтися до сумнозвісних «принад соціалізму» і до щоденних принижень з боку влади. Але він став незгодним з нею, а отримана ним філософська освіта, бодай і марксистського ґатунку, надала йому добру зброю для інтелектуального Опору.
Щоб зберегти свою гідність, особистість тоді була просто приречена на спротив державі. Перший конфлікт Тихого з режимом стався, щойно йому виповнився двадцять один рік: він був засуджений військовим трибуналом Сталінської області до 5 років позбавлення волі за критику кандидата в депутати. Відтоді вся його громадська діяльність підпадала під означення «антирадянська аґітація та пропаґанда». Нині вже важко вповні уявити, яким нечуваним зухвальством виглядав 1956 року лист протесту проти радянської інтервенції до Угорщини, надісланий до московського центрального комітету шкільним вчителем Тихим з Донеччини. А 1977 року він був втретє засуджений, зокрема і за так зване «незаконне зберігання» підкинутої «фахівцями у цивільному» ґвинтівки.
Тодішнє протистояння людини та імперії відображає вже сама назва одного з нарисів Тихого – «Ми і ви». А 9 листопада 1976 року ця спільнота «Ми» набула організаційного оформлення, коли Тихий став одним із співзасновників Української групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Вона була найчисельнішою і найактивнішою серед антикомуністичних організацій «соціалістичного табору», так само як українці становили більшість серед політичних в’язнів радянських концтаборів.
Ще однією особливістю українського дисидентства було поєднання захисту прав людини із боротьбою за національне визволення. Вже наприкінці 1977 року з мордовського концтабору на Захід потрапив «Лист українських політв’язнів», підписаний Олексою Тихим та священиком Василем Романюком (майбутнім патріархом Володимиром). У ньому метою дисидентів проголошувалася незалежна демократична Україна.
У листі Тихий та Романюк також визначили можливі форми опору недемократичній владі та захисту українцями своєї культури, які залишаються актуальними і понині. Як-от, наприклад: «Не виторговувати зм’якшення кари шляхом приниження, наговорів на себе або звинувачення інших людей» або «Не віддавати дітей до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання».
І сьогодні позицію української людини неможливо висловити краще, ніж це зробив Олекса Тихий 30 років тому: «Я не хочу асимілюватися».
