Прага, 28 лютого 2002 – Мова є багатство, котре виступає найбільш суттєвою власністю народу, вона яскравий вираз його характеру, пульсуючий зв’язок між цим народом і світовою культурою. Взаємини між мовою і народом наглядно свідчать про рівень його політичною самостійності. Мову, якщо вона на волі, неможливо посадити у клітку і вона сама спонукає народ йти по шляху вільної творчості.
Мова робить нас людьми. Позбавлені її виразності ми були б такими ж, як собаки і мавпи. Володіючи мовою, ми є людьми – чоловіками і жінками і мова ця робить нас згуртованим національним суспільством, вона ж свідчить про рівень творчості всієї нації і її мобільність та послідовний поступ у світовому процесі.
Колись французький письменник Антуан Рівароль зауважив, що мова народу, то своєрідна медаль відчеканена історією. Чи можна говорити про відчеканену українську мову? Без сумнівів, що так, але складність полягає у реакціях тих, хто себе такою медаллю нагороджує. Бо далеко не всі в Україні усвідомлюють вагу цієї нагороди і тому й ситуація виникає майже шекспірівська, пам’ятаєте: мова багатьох людей нагадує розбещеність їх господарів. Одна історична ситуація, коли господарі народу, його верхи, є історично незмінними з початку виникнення його і його мови. Тоді мова завжди вільна і через вільний народ може висміяти рівень розбещеності сильних світу цього. Але цілком інша ситуація, коли верхи народу віками призвичаювалися до завойовника та його чужої мови. Тоді національна мова не лише відображає рівень розбещеності політичних колабораціоністів але й їх зневагу до мови й культури власного народу. Така мова мусить ще й, як це не парадоксально, воювати за достойне місце на своїй історичній території та нагадувати про свою роль народові, котрий приспаний віками насильства і приниження.
До тієї пори, поки народ не зрозуміє якою гострою зброєю є його мова, до того часу буде небезпека невмілого використання цієї зброї та загроза чужого, у тому числі й мовного, ярма. А таке усвідомлення сили національної мови можливо лише при умові, висловленій у Біблії:«Збережи свою рідну мову від зла, а свої губи від висловлювання брехні».
Мова робить нас людьми. Позбавлені її виразності ми були б такими ж, як собаки і мавпи. Володіючи мовою, ми є людьми – чоловіками і жінками і мова ця робить нас згуртованим національним суспільством, вона ж свідчить про рівень творчості всієї нації і її мобільність та послідовний поступ у світовому процесі.
Колись французький письменник Антуан Рівароль зауважив, що мова народу, то своєрідна медаль відчеканена історією. Чи можна говорити про відчеканену українську мову? Без сумнівів, що так, але складність полягає у реакціях тих, хто себе такою медаллю нагороджує. Бо далеко не всі в Україні усвідомлюють вагу цієї нагороди і тому й ситуація виникає майже шекспірівська, пам’ятаєте: мова багатьох людей нагадує розбещеність їх господарів. Одна історична ситуація, коли господарі народу, його верхи, є історично незмінними з початку виникнення його і його мови. Тоді мова завжди вільна і через вільний народ може висміяти рівень розбещеності сильних світу цього. Але цілком інша ситуація, коли верхи народу віками призвичаювалися до завойовника та його чужої мови. Тоді національна мова не лише відображає рівень розбещеності політичних колабораціоністів але й їх зневагу до мови й культури власного народу. Така мова мусить ще й, як це не парадоксально, воювати за достойне місце на своїй історичній території та нагадувати про свою роль народові, котрий приспаний віками насильства і приниження.
До тієї пори, поки народ не зрозуміє якою гострою зброєю є його мова, до того часу буде небезпека невмілого використання цієї зброї та загроза чужого, у тому числі й мовного, ярма. А таке усвідомлення сили національної мови можливо лише при умові, висловленій у Біблії:«Збережи свою рідну мову від зла, а свої губи від висловлювання брехні».
