Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 11:28

Передача “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Сьогодні у випуску: “Конгрес російських українців”, “Світова філософія й Україна”, “Доля греко-католицької Церкви Закарпаття”


Передача “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Сьогодні у випуску: “Конгрес російських українців”, “Світова філософія й Україна”, “Доля греко-католицької Церкви Закарпаття”

Київ, 2 травня 2002 -

Олекса Боярко:

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном у празькій студії Олекса Боярко.

Сьогодні у випуску: “Конгрес російських українців”, “Світова філософія й Україна”, “Доля греко-католицької Церкви Закарпаття”.

Згідно з даними перепису населення 89-го року, у Росії мешкає понад 4 з половиною мільйони українців. Забезпечення духовних та культурних потреб однієї з найбільших національних меншин Росії вимагає уваги на державному рівні. На цьому наполягав 3-й Конгрес українців Росії, який працював у Москві 19 та 20 квітня.

Розповідає наша колега Юлія Жмакіна:

За день до відкриття 3-го Конгресу українців Росії Володимир Путін виголосив щорічне послання до Федеральних Зборів або ж (інакше кажучи) програму дій: як жити і куди розвиватися країні наступного року.

Слід зазначити, що національним меншинам (яких у Росії налічується понад 200) російський президент жодного слова не присвятив. Очевидно, адміністративна реформа й зменшення державного тиску на бізнес, якомога скоріший вступ до ВТО і стратегічне партнерство із країнами СНД – завдання першочергові. Але урегулювання настроїв національних меншин – є питанням національної безпеки Росії. Таку думку обстоює голова Об’єднання українців Росії Олександр Руденко-Десняк:

“Про те, що федеральний закон про національно-культурну автономію виконується вкрай незадовільно, неодноразово говорилося і в Держдумі. Національне питання у Росії, країні майже двохсот національностей, є питанням національної безпеки. Але, на жаль, за останні десять років національне питання так і не потрапило до пріоритетів внутрішньої політики Росії. Російський парламент, за активної участі і уряду, вже котрий рік ніяк не наважиться внести до державного бюджету витрати на реалізацію концепції державної програми, а підтримку діяльності національно-культурних автономій. Оскільки мова йде про мізерні суми, із точки зору державного бюджету, то можна тільки констатувати: це певна політика”.

Учасники Конгресу зазначали, що федеральний закон “Про національно-культурні меншини”, який би мав допомогти функціонуванню осередків нацменшин, виконується вкрай незадовільно. Більше того – у перебігу його ухвалення Державною Думою визначення “національна меншина” змінилася на “національну спільноту”. Тож чим росіяни у Росії не національна спільнота? Тоді, що ж має регулювати цей закон? Російські українці звертаються до законодавців із проханням привести його до відповідності.

Багато говорили на 3-му Конгресі українців Росії і про те, що хибною є поширена думка: мовляв, справа нацменшин – це справа громадськості. Ситуація у пострадянських країнах розвивається так (і Росія якраз являє яскравий приклад), що опікуватися функціонуванням національно-культурних осередків має держава.

Депутат Держдуми, заступник голови комітету у справах СНД та зв’язках із співвітчизниками, голова громадської ради Українсько-Російського співробітництва В’ячеслав Ігрунов вважає, що російська влада майже не звертає уваги на проблеми української меншини.

В'ячеслав Ігрунов:

“Абсолютно неприпустимо, щоб у Росії не було постійно діючих українських шкіл. У нас є місця, в яких проживає достатня кількість українців, які могли б навчатися українською мовою. В нас були спроби створити українські школи, що не мали успіху через те, що батьки-українці надавали перевагу тому, щоб їхні діти навчалися по-російські, оскільки це відкриває для них набагато більші перспективи у Росії. Це проблема, на це треба дивитися інакше. Знання громадянина Росії української мови має надавати йому більші можливості, і чим більше буде стверджуватися національна незалежність України, тим більшу роль відіграватиме українська мова”.

Таке пояснення: чому ж у Росії немає українських шкіл, театрів ЗМІ, або чому, наприклад, не виконується стаття 15 Закону “Про національно–культурну автономію”, якою теле- та радіокомпанії зобов’язуються надавати безкоштовно час для програм національних меншин – більше схоже на уникнення від проблеми.

Президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський, який прилетів зі США на 3-й Конгрес українців Росії, обстоює думку, що байдужості російської влади сприяє влада України. Адже на міждержавному рівні ініціюються розмови лише про російську меншину в Україні.

Аскольд Лозинський:

“В першу чергу є проблема психологічна з двох сторін: одна зі сторони росіян чи російської влади, яка поки що психологію утримує “старшого брата”, але і наша не дитинна психологія наших людей, що ми є малороси. Це якоюсь мірою збереглося, і проти цього треба боротися. Воно появляється, в першу чергу, у духовній сфері, у мовній і культурній. Я буду торкатися також питання релігії. В нашому досвіді на Заході українська церква виховує українську людину і в мовній площині, і в духовній, і в культурній”.

Учасники Конгресу відзначали, що позитивні кроки у задоволенні культурних і духовних потреб російських українців стали можливі хіба що на регіональному та місцевому рівнях. Наприклад, у Башкортостані розроблено державну програму з підтримки культури й освіти української меншини. Про це на Конгресі розповів голова товариства українців в Уфі Василь Бабенко.

3-й Конгрес українців привітали обидва президенти – Кучма і Путін. Зачитуванням формальних адрес і виступами віце-прем’єр-міністрів весь офіціоз і обмежився. Конгрес російських українців суттєво відрізнявся від минулорічного з’їзду вихідців з України, яких особисто приймав президент Росії, і одним із важливих результатів якого стало створення міжнародного клубу вихідців з Одеси.

Вихідці з України покладають надії на зближення Росії та України. Російські ж українці прагнуть вибороти як у російської, так і в української влади підстави для гідного існування своєї національної меншини у незалежній Росії.

Олекса Боярко:

Сучасна Україна потребує ознайомлення з новим словом вітчизняної та закордонної філософії. Як це робить видавництво “Дух і літера”, розповідає його головний редактор Леонід Фінберг, розмову з яким записала Богдана Костюк.

Леонід Фінберг:

Видавництву вже десять років, але серйозний розвиток видавництва – це останні чотири роки. Назва видавництва – назва журналу. Спочатку були книжки, а потім ми зрозуміли, що час братися і за журнал. Видавництво спеціалізується на “високих текстах”, філософських, історичних, соціологічних. Журнал виходить раз на квартал.

Кожна книжка – це велике відкриття, це не видання українською мовою того, що люди вже прочитали російською.

Богдана Костюк:

Які найважливіші книжки, на Вашу думку, видані “Духом і літерою” за останні роки?

Леонід Фінберг:

Я б назвав енциклопедію політичної думки за редакцією Міллера, декілька книжок Поля Ріккера – це геніальний французький сучасник, може, філософ номер один у сьогоднішній Європі. І, безумовно, в цьому ж ряду ім'я Сергія Авєрінцева.

Це може невеличка наша перемога – перемога української інтелігенції, що цей російський інтелігент видається саме в Києві і російською, і українською мовами. Росіяни звертаються до нас і просять його книжки. Можна ще називати, але хотів би сказати про нас часопис, який є концентратом видань, що ми друкуємо. Тільки частина цього часопису – це тексти, але може найкращі тексти з тих книжок, а інше – це тексти сучасників, а також переклади, мені здається, теж на тому рівні, який я проголосив.

Богдана Костюк:

Які цікавинки очікують на читачів?

Леонід Фінберг:

Плани такі: тримати рівень, бо він високий і його важко тримати. Найближчим часом повинні вийти книжки, які мені здається, мають стати ключовими для української інтелігенції. Це книжки філософа, історика, на працях яких навчається вся Європа, Ханна Арендт.

Ми найближчим часом друкуємо її книгу “Джерела тоталітаризму”, де мислителька відслідковує це божевілля людства, яке призвело до Другої світової війни. Вона відслідковує це від кінця 19-го, навіть середини 19-го століття. Мені здається, що жоден мислитель так послідовно, так глибоко не проаналізував це.

Олекса Боярко:

Караїмська громада Криму вкрай стривожена нашестям скарбошукачів, діяльність яких загрожує знищенням священного кладовища караїмів Балта-Тиймез біля Бахчисарая. Розповідає Володимир Притула:

Місяць тому засоби масової інформації досить широко повідомляли про знахідку неподалік стародавнього печерного міста Чуфут-Кале під Бахчисараєм багатого на золоті і срібні монети скарбу. Нагадаю, що тоді горщик із монетами, які, на думку фахівців, належали місцевому купцю, знайшли кримські археологи під час планових розкопок і передали історичні цінності до симферопольського музею. І після цієї звістки до древнього кладовища караїмів Балта-Тиймез, яке розташоване поруч, ринулися десятки скарбошукачів, які нищать старовинні могили, значна частина надгробків котрих датовані ще 13-14, а деякі – навіть 2-3 століттям нашої ери.

Балта-Тиймез у перекладі на українську означає “не торкнеться сокира”. Це родове кладовище розташоване в урочищі багатовікових дубів, яким караїми поклоняються як священним протягом багатьох століть. Щороку тут проходять релігійні служби, в яких беруть участь кілька сотень осіб – майже усі представники цього древнього і не чисельного народу. Нагадаю, що за неофіційними даними, в Україні, переважно, у Криму мешкає близько тисячі караїмів. До 19 століття їхнім культурним, релігійним та економічним центром було стародавнє місто Джуфт-Кале неподалік Бахчисарая. Поза межами Кримського півострова караїми мешкали в українських містах Галич і Луцьк, а також у Польщі та Литві. У литовському Друскінінкаї і досі зберігся єдиний у світі діючий караїмський храм – кенаса.

А в Криму лідери караїмської громади закликали мас-медіа поширити інформацію про те, що за похоронними обрядами, караїми ховали покійних без будь-яких прикрас чи домашнього начиння. Тож пошуки скарбів на стародавньому кладовищі Балта-Тиймез призведуть тільки до його плюндрування, що завдасть додатковим моральних страждань представникам народу, який перебуває на межі зникнення.

Олекса Боярко:

24 квітня виповнилося 356 від укладення в Ужгороді унії Мукачівської православної єпархії з Римською церквою. Перед мікрофоном ведучий рубрики “Сторінки Національної історії” Віталій Пономарьов:

На початку Сімнадцятого століття рух за об’єднання церков поширився і на Закарпаття. 1614 року у містечку Красному Броді була здійснена перша, хоча і невдала, спроба укласти унію з Римською церквою. 1642 року православний єпископ Мукачівський Василь Тарасевич перейшов у католицтво. А незабаром ченці-василіани на чолі з Петром Партенієм виступили ініціаторами нової спроби укладення унії.

24 квітня 1646 року у замковій каплиці Другешів в Ужгороді 63 учасники собору православної церкви Закарпаття проголосили унію з Римом і виголосили визнання католицької віри. Засади Ужгородської унії були подібними до умов унії Берестейської: збереження східного обряду, виборність єпископа, зрівняння уніатських священиків у правах із католицьким духовенством.

Через два з половиною роки унію затвердив синод угорських католицьких єпископів у Тирнаві. Проте офіційний протокол Ужгородської унії був складений лише 15 січня 1652 року. Ще через три роки папа Александр Сьомий підтвердив обрання першим уніатським єпископом Закарпаття Петра Партенія. А вже 1664 року до унії приєдналася половина православних приходів Закарпаття. Повністю ж Мукачівська єпархія стала уніатською 1721 року.

1774 року австрійська імператриця Марія-Тереза затвердила за уніатською церквою Закарпаття назву «греко-католицька». Наступного року центр Мукачівської єпархії було перенесено до Ужгорода, і невдовзі там відкрилися свої семінарія та вища богословська школа.

Після приєднання Закарпаття до Радянського Союзу комуністична влада вдалася до переслідування там греко-католицької Церкви. 1947 року радянські агенти вбили єпископа Теодора Ромжу, а за 2 роки було знищено саму Мукачівську єпархію. Греко-католицька Церква Закарпаття перебувала у підпіллі чотири десятиліття і набула офіційного статусу тільки у грудні 1989 року.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG