Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 01:59

СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО: 28 липня – день пам’яті рівноапостольного князя Володимира Святославовича – визначного державного діяча й хрестителя Русі


СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО: 28 липня – день пам’яті рівноапостольного князя Володимира Святославовича – визначного державного діяча й хрестителя Русі

Прага, 27 липня 2002

Юрій Маєрник

Сам церковний календар велить, щоб у сьогоднішній передачі зупинитися, що ми й зробимо, на епохальній події в історії України. 28 липня – день пам’яті рівноапостольного князя Володимира Святославовича – визначного державного діяча й хрестителя Русі. 14 серпня, за офіційною церковною традицією – свято Хрещення Київської Русі.

Тисячоліття християнства, це й тисячоліття віддзеркалення цього феномену в літературі. Релігія, Бог, Біблія у творчості Ольги Кобилянської. Про це також піде мова сьогодні та ще – чергова бесіда професора Волинського університету в Луцьку Анатолія Свідзинського про самоорганізацію й культуру. Передачу озвучимо уривками з Молебню до святого Володимира, з аудіокасети, яку п’ятнадцять років тому видано в Римі з ініціативи ченця Чину святого Василія Великого отця, а нині єпископа-ординарія Івано-Франківської єпархії Української греко-католицької церкви владики Софрона Мудрого. Його молитвою до святого рівноапостольного князя Володимира ми завершимо сьогоднішню передачу ’’Споконвіку було Слово’’...

Отже, завтра – день пам’яті рівноапостольного князя Володимира Святославовича –визначного державного діяча і хрестителя Русі. Коли історію того чи іншого європейського народу прагнуть викласти на одному лише аркуші паперу, на ньому завжди знаходиться місце для дати входження цього народу до хрестильної купелі і для особи, яка привела свій народ до хрещення. Дискусії навколо цих осіб тривають і триватимуть, а історики знов і знов повертатимуться до того дня, коли, за словами літописця, “просвіті благодать Божія серце князеві Володимиру, сину Святославлю, онуку Ігореву й уз'любивий человеколюбивий Бог”. Учені завжди ламатимуть списи з приводу того, чому саме запровадив учорашній затятий язичник релігію Ісуса у своїх володіннях, і який з чинників виявився тут вирішальним. Тему продовжить Віктор Єленський.

Віктор Єленський

Поза сумнівом, Русь другої половини Х століття виросла з язичницького пантеону. На відміну від деяких інших країн, де старі релігії більш або менш успішно реформувалися під нові суспільні відносини, Київська Русь піднялася на той рівень розвитку, де не лише відносини між людьми, але й весь світ набував чіткої, впорядкованої ієрархії. Політичні, економічні, дипломатичні чинники, династичні й естетичні, зрештою, міркування заплелися 988 року в історичний вузол навколо ріки Почайни, куди входили кияни, аби не впасти в князівську немилість. Позаду лишалися старі, випробувані, але виснажені поганські боги, на виднокраї – блиск Візантії, яка кидала проміння і на новий європейський монарший престол. До речі, сучасні нагінки на Володимира з приводу того, що не звідти, мовляв, він прийняв християнство, цілковито ігнорують принцип історизму. У 10 сторіччі тодішня Західна Європа зовсім не була тим взірцем розвитку продуктивних сил і культурних досягнень, які зробили її такою привабливою пізніше. Піренеї було завойовано арабами, Англія ще не оговталася від норманських набігів, Італія була спустошена століттями війн та варварських нашесть, а першій брукованій вулиці Парижа ще тільки належало з’явитися через сто років. Між тим, розкішний Царгород засліплював пишністю й багатством; “грецька віра” вводила русичів у клуб, як би ми зараз сказали, європейської еліти, а шлюб князя з принцесою Анною дозволяв йому породичатися із самим імператором. Звісно, фахівці майже напевно виправлять мене – на Русі і до Володимирового хрещення було чимало християн, бабка князя – сувора Ольга була далеко не єдиною послідовницею Ісуса в Києві. І альтернатива христовій вірі для Русі існувала можливо лише в знаменитій літописній оповіді – або, як знов-таки зауважив прискіпливий історик – літописній фальсифікації про вибір віри і про відкинуті перебірливим князем іслам та іудаїзм. Але ж як красиво оповідали княжі посланці про бачене ними в Царгороді: “І не знали ми, чи на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища та краси такої, не вміємо ми і сказати про се. Увік не забудемо краси тієї!” Чи могла ця краса неземна привести до Христа цілу державу? Так! – вважають літургісти, відомий американський історик Біллінгтон і десятки тисяч західноєвропейців, які колись потрапили до православних храмів, щоби назавжди залишитися у Православ’ї. Ні! – говорять вчені, схильні радше до соціологізації, ніж до романтизації історії. Могла, стверджують, богослови, якщо в красі побачили люди відблиск Божої правди. Саме цей відблиск, наполягають вони, зробив учорашнього жорстокого воїтеля Володимира щедрим жертводавцем, захисником нужденних і стражденних, перемінив його перед Господом. От уже дві тисячі років щодня до Христа приходять люди і кожне навернення по-своєму унікальне, як неповторна кожна людина і її діалог із Богом, як унікальною була і зустріч із Ним Володимира.

Юрій Маєрник

Коли йде мова про хрещення князя Володимира в контексті процесу християнізації Київської Русі, то треба пам’ятати, що це був багатоступінчастий процес, якому покійний український історик Михайло Брайчевський виділяє три основні етапи: Аскольдове хрещення 60-их років дев’ятого століття. Другий етап, це хрещення княгині Ольги – не пізніше 957 року, що стало своєрідною кульмінацією у боротьбі християнства проти язичництва протягом 882-988 років. Михайло Брайчевський звертає увагу на те, що з тексту Договору між Візантією та Руссю з 874 року однозначно випливає, що остання вже трактувалася ’’як чисто християнська держава’’. І вкінці - хрещення за князя Володимира 988 року, яке знаменувало остаточну перемогу нової віри. Така схема відповідає загальному розгортанню подій понад тисячолітньої давності, хоча її перебіг був, звісно, набагато складнішим.

В науковій літератури вже раніше висловлено, свого роду здивування, чому про хрещення 988 року в тогочасних іноземних джерелах панувала якась ’’змова мовчання’’, навіть у візантійських. А хрещення Володимира було, власне, справою Константинопольської патріархії. Відсутність в іноземних джерелах відомостей про Володимирове хрещення Русі пояснюється тим, писав Михайло Брайчевський, що вперше офіційний акт запровадження християнства у Київській державі відбувся у 860 році, за Аскольда. І хоча після вбивства останнього у 882 році християнство втратило значення державної релігії, в очах Ойкумени Русь залишалася християнською країною. Тимчасова втрата новою вірою своїх позицій не могла розхитати загальноприйняте уявлення, а навернення Володимира остаточно вирішило суперечку між двома релігійними системами на користь християнства.

Прийняття, якщо хочете – запровадження і утвердження нової релігії в Київській Русі знайшло своє віддзеркалення і в літературі – не лише староруського періоду, а й пізніше. Українське літературознавство лише в останні роки почало серйозно займатися вивченням релігійних мотивів у творчості українських письменників. Зокрема, буковинські фахівці чи не першими дослідили цю тему у творчості своєї землячки, української письменниці Ольги Кобилянської.

Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі розмову на цю тему, яку провела наша чернівецька кореспондентка Марія Вишневська з асистентом кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Федьковича, кандидатом філологічних наук Світланою Кирилюк.

Марія Вишневська

Пані Світлано, перш ніж розпочати нашу розмову про релігійні мотиви у творчості Ольги Кобилянської, про що варто сказати насамперед?

Світлана Кирилюк

Перш ніж говорити про мотиви у творчості Ольги Кобилянської на теми Біблії і, в цілому, на релігійні мотиви, слід сказати про її ставлення до релігії. Ставлення до релігії Ольги Кобилянської, як, до речі, і багатьох письменників того часу кінця ХІХ початку ХХ століття, було недвозначне. Ольга Кобилянська була глибоко віруючою людиною. Вона казала про релігію: «Мені дуже подобається і я знаходжу в ній далеко більше перел, чим у будь-якій літературі». Це вона писала у листі до Осипа Маковея.

Але вона мала своє бачення релігії і витворила, можна так сказати, своєрідну релігійну філософію. Чому? Будучи глибоко віруючою людиною, Ольга Кобилянська вважала, щодо себе великим фарисейством пересуджувати цілі переповіді у церкві. Навіть якщо ми співставимо ці думки з думками, які дуже часто сьогодні висловлюють сучасні митці, письменники, художники, то вони не співпадають. Тобто, це є ознакою такого власного ставлення Кобилянської до релігії і, зокрема, до Біблії.

Марія Вишневська

Але, як відомо з щоденників письменниці, Біблія - це окрема сторінка у її творчості?

Світлана Кирилюк

До Біблії Ольга Кобилянська ставилася, так скажемо, навіть пієтетно. Коли у 1929 році журнал « Світ» провів опитування серед українських письменників, своєрідне таке анкетування, в тому анкетуванні було запитання, які б три книги ви взяли із собою, коли б вам довелося сидіти обмежений час у в’язниці, чи, наприклад, у самоті. Перша книга, яку назвала Ольга Кобилянська, було Євангеліє.

Не випадково у її щоденниках, у її творах ми знаходимо багато таких думок про ці книги: про Біблію, про апостолів і, зокрема, навіть імена євангельських персонажів.

Марія Вишневська

Чи можна, виходячи з цього, вести мову про використання Ольгою Кобилянською Біблійних персонажів?

Світлана Кирилюк

Можна виділити навіть два підходи у висвітленні Біблійної тематики. Перший підхід - це медитативні роздуми про любов до ближнього, про співчуття, тобто про такі категорії християнського світобачення, про ті постулати, які лягли в основу Біблії.

З іншого боку, другий підхід виявляється не лише на рівні таких медитативних роздумів, а і на рівні сюжету та образів. Зокрема, це в таких творах як «Мати Божа», «Іуда», «Апостол черні». Я б тут хотіла виділити такий твір як «Земля», тому що абсолютно не має згадки про те, що накладається Біблійна колізія на цей твір. Але те, що відчувають герої, дуже добре співвідноситься з Біблійною легендою про Каїна та Авеля, із біблійним сюжетом, із колізією про Каїна та Авеля.

Про це у радянський час були лише поодинокі висловлювання. Дмитро Павличко вів про це мову. Ще набагато раніше Гнат Хуткевич висловлювався, називаючи Саву, головного героя повісті Кобилянської «Земля», Каїном. Уже сучасні літературознавці про це говорили - і Соломія Павличко, і Тамара Гундорова, і інші дослідники.

А що стосується її твору «Іуда», то тут уже в самому заголовку якраз така проекція відбита. Ольга Кобилянська представляла реальну ситуацію у такий трагічний період для українського народу як Перша Світова війна, яка має таке вселюдське значення, тому що викликає асоціацію з Євангелієвським образом Іуди. Головний герой не випадково закінчив життя самогубством, тому що відчув у собі такі поведінкові, мотиваційні основи цього вчинку і вирішив покінчити життя самогубством.

Марія Вишневська

Підсумовуючи нашу розмову, чи можна говорити про художню систему у творчості Ольги Кобилянської стосовно релігійної тематики?

Світлана Кирилюк

Можна також виділити такі своєрідні три рівні в художній системі Ольги Кобилянської, у яких з’являється образ Бога. Це вже цілком інший підхід до творчості Ольги Кобилянської.

Ми можемо розглядати в одній площині, чи є образи Біблійні у її творах і як вона до них ставиться, а вони є, починаючи від щоденників молодої письменниці і закінчуючи її найбільшим романом, останнім твором «Апостол черні».

Розглядаючи у художній площині творчість Кобилянської, можна виділити три рівні. Перший рівень - чи є Бог. Це Кобилянська, молода письменниця, з’ясовує для себе у щоденниках, у тих творах ранніх, у листах до колег по перу.

Другий рівень - Кобилянська з’ясовує, що є Бог для неї і для її сучасників. Це такий значно ширший пласт її творчості, її художньої системи. Отже, тут є три таких моменти: Бог-природа, тому що природа для неї, справді, була наділена Божественною сутністю. Ми сьогодні з погляду немалого відтинку часу можемо казати, що так і є. Далі Бог для Кобилянської є старозавітним. Це ми маємо в тій же ж «Землі» Кобилянської, «Колізії» та «Про Каїна та Авеля». І зразу ж тут з’являється Бог новозавітний, тобто, навіть Іванінко після смерті свого улюбленого сина Михайла стає схожий на Христа. Про це каже Ольга Кобилянська у своєму творі, у повісті «Земля»:«Його голова похилилася, немов під тернову корону». І ще можна виділяти третій рівень. Як би не дивно звучало, це, можливо, викличе досить суперечливі думки, суперечливу оцінку, але у творчості Ольги Кобилянської реалізувався і третій рівень її художньої системи у ставленні до Бога як до вищої сутності - смерть Бога. Це засвідчує, що творчість Кобилянської розвивалася в річищі європейської літератури, тому що такий підхід, така оцінка у творчості багатьох європейських письменників дуже часто побутувала. Отже смерть Бога зреалізувалася у новелі «Під голим небом». Кобилянська дуже високо цінувала цей твір. На жаль, радянське літературознавство якось залишало поза увагою, поза аналізом цей твір, якщо його і розглядали, то як якусь колізію, буденну ситуацію, яка трапилася у житті одного подружжя. В цілому, якщо казати про творчість Кобилянської, ми знаємо, що Біблію завершують Новий Завіт, дії апостолів, то останнім великим етичним полотном став роман Кобилянської «Апостол черні», тобто мотив апостольства так само з’являється у неї. У цьому плані творчість Кобилянської багатогранна, і, напевно, приверне увагу ще багатьох дослідників.

Юрій Маєрник

А тепер, шановні слухачі, до вашої уваги чергова бесіда професора Волинського університету в Луцьку Анатолія Свідзинського на тему: самоорганізація й культура.

Анатолій Свідзинський

Наша планета за фізико-хімічними характеристиками виявилася унікальною в Сонячній системі, а можливо, і в значно більшому просторі Всесвіту, тому саме тут стався великий самоорганізаційний стрибок - виникнення живих організмів (3,9 млрд. років тому). Нині визнається, що прості механізми відбору випадково утворюваних варіантів не забезпечують належного темпу розвитку, для цього потребувався б час, незрівнянно більший за час існування Всесвіту. Отже, спрацьовує не цей механізм, а процеси цілеспрямованої самоорганізації, визначені Творцем.

Виникнення життя й формування біоценозів - складних рослинних і тваринних спільнот, в яких дивовижно стійко й гармонійно поєднані окремі види, є вражаючим тріумфом самоорганізації. Цей особливий шар буття був названий біосферою. Біосфера ґрунтовно змінила і саму геосферу і підготувала ґрунт для подальшого розвитку.

Поява людини, істоти з унікальним мозком, здатним до пізнавальної (когнітивної) діяльності, творчості, поєднання в сутності людини біологічного й духовного первнів, означали створення системи найвищої відомої складності. Дані про кількість нейронів та дендритів у людини достатньо відомі, аби їх треба було нагадувати. Хочу відзначити інше: завдяки соціальній природі людини ці потужні когнітивні системи в певний спосіб поєдналися у цілісність, яку назвали ноосферою, тобто сферою розуму (noos - розум). За вченням Володимира Вернадського, ноосфера є новим, вищим шаром буття. Поява ноосфери означала розгортання явищ самоорганізації на цьому новому рівні.

В роботі, опублікованій у 1992 р. українським часописом "Сучасність", я визначив поняття культури як процес самоорганізації ноосфери. Звідси одразу випливають деякі важливі наслідки щодо природи й механізмів культури.

1. Культура є, передусім, процес, тобто вона знаходиться в динаміці, зазнає злетів і спадів.

2. Культура намагається зафіксувати свої духовні надбання в тривких формах, а тому творить артефакти та стійкі моделі поведінки.

3. Культура потребує розвинених засобів комунікації. З них універсальним є мова, тому розвиток культури (як і занепад) іде в парі з мовою.

4. За допомогою артефактів, зокрема, соціальних інституцій, вироблених поведінкових зразків, культура прагне зорганізувати, скріпити суспільство, регламентувати діяльність кожного індивідуума. Для цього вона виробляє й пропонує суспільству ієрархічно побудовану систему цінностей.

5. Як процес самоорганізації, що його джерелом є Бог, культура намагається відчути Бога, пізнати Його волю, подати це пізнання у формі символів та ритуалів, які стали б важливими для членів суспільства. Саме тому в усіх життєздатних спільнотах релігія виступала як найважливіший компонент культури, а відхід від релігії призводив до моральної деградації й розпаду.

6. Процесам самоорганізації притаманна одна універсальна риса: вони витворюють ціле розмаїття нових форм. Це стосується і культури. Переплітаючись із процесами самоорганізації антропосфери, етногенезом, культура витворює множинність етнічних форм, реалізується у формі самобутніх і неповторних етнічних (національних) культур.

7. В суспільстві, як і у всякій самоорганізованій системі, діють сукупності негативних і позитивних зворотних зв’язків. Негативні стабілізують систему, але ховають у собі загрозу стагнації, позитивні роблять систему лабільною, але їх перевага здатна довести до катастрофи. Завданням культури є вироблення оптимальної системи позитивних і негативних зв’язків. Для цього вона має витворити розумний ідеал свободи, яка давала б простір для самореалізації особистостей, особливо схильних до інновацій, заразом шляхом мудрого самообмеження не перетворювалася на вседозволеність і гарантувала б достатню стабільність для консервативної більшості.

Нині систему таких побудованих на культурі оптимальних розв’язків називають цивілізацією. Але це тема наступної розповіді.

Юрій Маєрник

Завершимо сьогоднішню передачу напередодні церковного свята хрестителя Русі – України, рівноапостольного князя Володимира молитвою, яку читає владика УГКЦ Софрон Мудрий з Івано-Франківська:

«О, Святий наш Володимире, великий князю землі української, котрий світло Христової науки на землі українській між народом нашим засвітив, молимо тебе твої покірні діти, просвіти наше серце і ум наш, і своєю святою силою вчини, щоби знову славою укрилася земля українська, твоя держава. Через те, де увесь наш український народ сподобився світла божественного Євангелія, споглянь нині, Заступнику наш, з небесних висот на твій престольний город Київ і на всі українські міста й села, на нашу церкву та її дітей, на увесь наш народ, на нашу молодь і старших, на терплячих і поневолених, на духовних і світських, єпископів, священиків і всіх вірних, що в Україні і розсіяні перебувають. Донеси, о святий Володимире, наші щирі молитви перед престолом усевишнього Бога і вблагай його своїм благанням, щоби дав нам свято берегти ласку Хрещення, щоб ми були правдивим християнським народом, вірним Христовим заповідям. Щоби народові твоєму Господь давню славу і силу вернув, і щоб усі ми одно і разом були як за славних днів князювання твого. Благословляй, княже наш Володимире, українську молодь і поклич з її рядів великих апостолів, священників, монахів, монахинь, готових на жертву і, навіть, на смерть за справи церкви й народу. Вимолив Бог для українського народу добрих провідників, а для всіх нас правдиву ревність, про божу славу і про дочасне й вічне добро наших ближніх. Родинам нашим вимолив взірцевих батьків і матерей, школам добрих учителів, юнакам умілих виховників. Святий і рівноапостольний Володимире, з усіма угодниками української землі моли за нас заступницю християн Пресвяту Богородицю, щоби донесла до Бога оці наші благання, та щоб ми сподобилися як діти Божі в вільній Україні прославляти пресвяте і величне ім’я Отця й Сина і Святого Духа на віки вічні. Амінь.

Помилуй нас, Боже, по великій милості твоєї, молимо тебе, вислухай і помилуй. Господи помилуй.»

Юрій Маєрник

Це була щотижнева передача ’’Споконвіку було Слово’’, яку для вас, шановні слухачі, підготував і вів Юрій Маєрник.

До зустрічі в ефірі на хвилях радіо СВОБОДА за тиждень у той самий час.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG