Прага, 30 липня 2002 – Культ особи, що вже встиг закоренитися за останнє десятиліття у Середньоазійських країнах, місцеві оглядачі вважають частиною національної культури. Проте західні політологи вказують на те, що «батько народу» часто намагається піднятися над народом просто для того, щоб його обібрати. Чи повинен Захід втручатися у розвиток демократії, чи, то пак авторитаризму у Середній Азії?
Потужний лідер може допомогти консолідувати націю, особливо коли йдеться про постколоніальне суспільство, і скерувати його розвиток у певному напрямку. Для іноземних компаній, що приходять на нові, невідомі їм ринки, міцний лідер може бути гарантом стабільності, носієм кінцевої відповідальності. Проте, як зауважують західні оглядачі, нинішні правителі у Середній Азії, створюючи культ власної особи, якраз намагаються уникнути будь-якої критики, не те що відповідальності, і будь-що утримати політичний контроль.
Побіжний погляд на розвиток подій в Середній Азії не залишає сумніву у тому, що там вже фактично сформувалися авторитарні режими з культами їхніх правителів. У злиденному Туркменістані велетенська золота статуя президента Сапармурата Ніязова відблискує променями гарячого середньоазійського сонця. А «геній» батька всіх туркменів, бо саме так перекладається титул туркменського президента, охоплює не лише державне керівництво, але і мистецтво й літературу. Наприклад, нещодавно державне телебачення оголосило конкурс на найкращу музику, яка б могла супроводжувати поетичний твір туркменського президента під назвою «Біла пшениця».
В Узбекистані студенти й школярі мають вивчати книжки місцевого президента Іслама Карімова. А громадські діячі, від парламентарів до викладачів вищої школи, починають свої виступи не інакше, ніж «як сказав наш шановний президент». Навіть у Казахстані, на який на заході покладали великі надії щодо розвитку демократії, президента Нурсултана Назарбаєва деякі послужливі парламентарі намагалися номінувати на Нобелівську премію. А тим часом сам президент намагається обмежити всі політичні прояви опозиції. Нещодавно набрав чинності закон, що суттєво обмежить кількість політичних партій. Оглядачі побоюються, що після примусової перереєстрації, із нинішніх 19 у країні залишаться тільки три партії, і ті пропрезидентські.
Американський політолог, голова дослідницької компанії Eurasia Group, Іан Бреммер, говорить, що рано чи пізно культ особи занепаде у Середній Азії: «Коли ці країни модернізуються економічно, і підтримуватимуть контакт із зовнішнім світом, їм буде важко затримати ці залишки прославляння місцевих лідерів».
Проте інші оглядачі вказують саме на небезпеку самоізоляції тоталітарних правителів. При цьому частину вини за нинішній розвиток подій такі оглядачі, як скажімо, впливовий британський тижневик Економіст, покладають і на Захід та західні компанії. Західні нафтові фірми, які створили милі стосунки з корумпованими місцевими правителями, можуть поплатитися за це, тоді, коли режим зміниться, а антикорупційні протести можуть перетворитися на антизахідні виступи.
Потужний лідер може допомогти консолідувати націю, особливо коли йдеться про постколоніальне суспільство, і скерувати його розвиток у певному напрямку. Для іноземних компаній, що приходять на нові, невідомі їм ринки, міцний лідер може бути гарантом стабільності, носієм кінцевої відповідальності. Проте, як зауважують західні оглядачі, нинішні правителі у Середній Азії, створюючи культ власної особи, якраз намагаються уникнути будь-якої критики, не те що відповідальності, і будь-що утримати політичний контроль.
Побіжний погляд на розвиток подій в Середній Азії не залишає сумніву у тому, що там вже фактично сформувалися авторитарні режими з культами їхніх правителів. У злиденному Туркменістані велетенська золота статуя президента Сапармурата Ніязова відблискує променями гарячого середньоазійського сонця. А «геній» батька всіх туркменів, бо саме так перекладається титул туркменського президента, охоплює не лише державне керівництво, але і мистецтво й літературу. Наприклад, нещодавно державне телебачення оголосило конкурс на найкращу музику, яка б могла супроводжувати поетичний твір туркменського президента під назвою «Біла пшениця».
В Узбекистані студенти й школярі мають вивчати книжки місцевого президента Іслама Карімова. А громадські діячі, від парламентарів до викладачів вищої школи, починають свої виступи не інакше, ніж «як сказав наш шановний президент». Навіть у Казахстані, на який на заході покладали великі надії щодо розвитку демократії, президента Нурсултана Назарбаєва деякі послужливі парламентарі намагалися номінувати на Нобелівську премію. А тим часом сам президент намагається обмежити всі політичні прояви опозиції. Нещодавно набрав чинності закон, що суттєво обмежить кількість політичних партій. Оглядачі побоюються, що після примусової перереєстрації, із нинішніх 19 у країні залишаться тільки три партії, і ті пропрезидентські.
Американський політолог, голова дослідницької компанії Eurasia Group, Іан Бреммер, говорить, що рано чи пізно культ особи занепаде у Середній Азії: «Коли ці країни модернізуються економічно, і підтримуватимуть контакт із зовнішнім світом, їм буде важко затримати ці залишки прославляння місцевих лідерів».
Проте інші оглядачі вказують саме на небезпеку самоізоляції тоталітарних правителів. При цьому частину вини за нинішній розвиток подій такі оглядачі, як скажімо, впливовий британський тижневик Економіст, покладають і на Захід та західні компанії. Західні нафтові фірми, які створили милі стосунки з корумпованими місцевими правителями, можуть поплатитися за це, тоді, коли режим зміниться, а антикорупційні протести можуть перетворитися на антизахідні виступи.
