Прага, 10 серпня 2002 - Сьогодні ми пропонуємо вам матеріали на тему: про потребу реабілітації страху як важливої чесноти. Християнська традиція про ставлення людини до навколишнього середовища. Поетеса Наталка Білоцерківець про віру, мораль, потойбічне життя й поезію. Продовжує свій цикл бесід про синергетику і культуру професор Анатолій Свідзинський з Луцька.
Трагічні події, що сталися два тижні тому у Львові під час авіашоу, а кілька днів пізніше у Донецьку, де вкотре за останні десять років загинули шахтар, приневолюють нас знов і знов замислитися над цим, якщо можна так висловитися, ланцюгом нещасть в Україні. Звісно, після таких трагедій домінує біль, розпач чи, навіть, гнів. Та чи не варто звернути увагу і на таку категорію етики як страх? Страх, як фактор запобігання нещастю.
Суть проблеми проста. Поставмо себе подумки на місці сімей загиблих, і ми збагнемо масштаби болю. Нас пройме жах! Є ще і таке поняття, як «страх Божий», із яким конфронтована кожна правдиво віруюча людина. У зв’язку з цим маленька пригадка:
Старші віком слухачі, напевно, пам’ятають, як підчас навчання в радянській школі вчителі розповідали учням про причини виникнення релігії. Пояснювали це страхом первісної людини перед явищами природи, наприклад, перед блискавкою і громом або перед вибухом вулкану тощо. Може на зорі зародження мислення воно частково так і було. Відомі ж різні форми жертвоприношення первісних племінних суспільств із метою приборкання сил природи чи пак - гніву богів.
Якщо б причиною виникнення релігії був лише страх, то пояснити шедеври церковної архітектури, наявність у храмах чудесних розписів , іконописне мистецтво було б неможливо. Хіба ж храм святої Софії у Києві, «Нерушима стіна» з Орантою, вимощена мозаїкою, є продуктом страху? Ні, це вияв благоговіння перед Творцем і Спасителем, визнання його Господом Вседержителем. Це свідоцтво надії людини на милість Бога.
Натомість, продуктом недовір’я, ненависті і страху, щоправда, страху параноїдального, невротичного є такі горезвісні пам’ятки як архіпелаг Ґулаґ, Освєнцім, Треблінка та інші «монументи» морального нігілізму комуністичного та нацистського режимів.
Спробуймо разом міркувати про той страх, що є формою відповідальності. Хто відчуває страх, особливо страх за ближнього, діє морально, діє відповідально. Німецько-американський філософ Ганс Йонас у книжці «Принцип відповідальності» вважає страх чи не найважливішим фактором збереження для людства майбутнього. Він пише:
«Страх стає найпершим, попереднім обов’язком етики історичної відповідальності... Ми маємо на увазі обґрунтований страх – а не полохливість: йдеться, можливо, навіть про жах, а не про боягузтво та нерішучість».
На думку філософа, якщо раніше почуття страху тлумачилося як слабкість чи боягузтво, то тепер страх має бути піднесеним до щабля найважливіших чеснот, а його плекання має стати етичним обов’язком. Виникає запитання: чому? Йонас відповідає: а тому що « чого ми не хочемо, ми знаємо ліпше, ніж чого хочемо. Тому філософія моралі мусить спершу просити поради у наших страхів, а не наших бажань, аби знати, що ми, справді, цінуємо».
Треба отже навчитися радитися з нашим страхом, коли йдеться про те, що можна очікувати від нашої діяльності, нашого способу життя.
В ширшому контексті мова йде про нову етику відповідальності в технологічних цивілізаціях, в яких виникло провалля між нашими прогнозами, спрямованими на задоволення бажань та силою наслідків наших високотехнологічних проектів, практиками та відповідними способами життя, наприклад, наше відношення до навколишнього середовища, тобто наша екологічна культура. Зрештою, наше ставлення до довкілля свідчить, наскільки у нас розвинене почуття відповідальності перед прийдешніми поколіннями.
Мабуть, кожна доросла людина у своєму житті хоча б один раз була конфронтована із ситуацією, коли легковажна поведінка може призвести до зла. Чи не стосується це і львівської та донецької трагедій й інших повторних нещасть на шахтах України, в результаті яких загинуло вже сотні людей?
В цьому контексті кілька слів про поняття «страх Божий». Священик, запрошуючи віруючих до святого причастя, оголошує: «із страхом Божим і з вірою приступите». Нагадуючи про «страх Божий», священик має на увазі відповідальність віруючого перед Богом, перед ближнім на тлі Євангельського вчення. Віруючий повинен відчувати страх Божий, тобто мати загострене почуття відповідальності за свої вчинки, з яких він висповідався і водночас приходити з вірою, що Бог, як остання інстанція справедливості, буде до нього милостивим, не відкине прагнення й спроби віруючого стати, справді, дитиною Божою.
Мудрі філософи кажуть, що почуття сорому, його прояв, це ніщо інше як заклик до самовдосконалення. Страх, /прошу не плутати з боягузтвом чи нерішучістю/, це, власне, загострене почуття відповідальності перед невідомими наслідками нашої діяльності. Обґрунтовуючи потребу реабілітації страху як етичної категорії Ганс Йонас закликає:
«Слід заново навчитися благоговінню та тремтінню, щоб ми змогли захистити себе від примарного шляху нашої могутності». І додам від себе – нашої легковажності, в результаті якої гинуть люди.
Природні й техногенні катастрофи знов і знов спонукають християнських богословів, церковних діячів і мислителів до роздумів над таїною Божого Творіння і практичних дій на його захист. Святе Письмо і християнська традиція не лякає людину, а звертається до її совісті, до витоків її пам’яті, яка мусить утримувати у своїх найзаповітніших глибинах заповідь відповідальності за стан довкілля. Адже статус вінця природи, яким наділив людину Творець, означає не безоглядне панування в її храмі, а постійне піклування долею кожної рослини й кожної тварини, в яких уособлено риси Божественної мудрості. Про розуміння проблеми захисту довкілля християнською традицією докладніше йдеться в матеріалі Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Християнство виступило на захист довкілля задовго до того, як екологічна криза стала реальністю, зрозумілою кожному мешканцеві планети. Якщо хочете, то першими «зеленими» були старозавітні пророки, апостол Павло і святий Іван Золотоустий, який нагадував християнам, що вони не господарі, а лише домоправителі, яким довірено багатства Землі. Християнське усвідомлення катастрофи, що насувається на людство, незмірно більш раннє, аніж прогнозування цієї катастрофи з боку вчених і громадських діячів. Бо це усвідомлення виросло не з приголомшуючих цифр, які унаочнюють занепащення нашого спільного дому, а з осягнення гріховності душі людини, яка припускається такого занепащення і втрачає священне тремтіння перед справжнім Господарем цього дому, а, значить, - і відповідальність перед своїми сусідами і прийдешніми поколіннями. Коли ще ніхто не знав, що таке «екологічне мислення», апостоли попереджали християн про безальтернативність, як би ми зараз сказали, молитовного ставлення до природи та про святий обов’язок полегшити «муки землі». Тобто християнське ставлення до довкілля – це щось набагато більше й серйозніше за простий тверезий розрахунок, який підказує, що винищене дерево вже ніколи не дасть плоду. Християнство – це релігія Любові, а любов не може бути обмеженою ставленням до людини, вона простягається на все Творіння. «Щогодинно приносить молитву за безмовних», - повчав ставленню до рослин і тварин святий Ісаак Сирін. При цьому варто нагадати, що богословське обґрунтування обов’язку християнина плекати Боже Творіння не просто глибоке й всебічне, але й кличе до дії, до очищення совісті й пам'яті, до самоорганізації й прориву з кола усталених мисленевих форм. Знаний теолог і філософ, директор Центру глобальної етики професор Леонард Швідлер вважає, що людству треба знов засвоїти єдність племінної свідомості – розглядати людство як єдине плем'я. Він пророкує, що свідомість ХХІ століття буде глобальною з двох точок зору. По-перше, з горизонтальної, тобто всі релігії і культури зійдуться на поверхні землі, у творчій зустрічі продукуючи єдину колективну свідомість. По-друге, це буде вертикальна єдність, тобто культури й релігії мають заглибитися в землю, щоби забезпечити майбутній розвиток. Ця нова глобальна свідомість зобов’язана бути послідовно екологічною, якщо людство прагне вижити, підкреслює Швідлер.
У багатьох країнах зорганізовані церквами рухи за збереження лісів, рік, чистого повітря виявлялися дуже дієвими, а демонстративні відмови священиків від надлишків споживання продуктів сучасної цивілізації справили-таки враження на громадську думку цього безмежно гріховного, але гідного спасіння світу.
Юрій Маєрник
Яким чином пов’язані віра, мораль і поезія? Чому українські інтелектуали генерації сімдесятих років у своїй переважній більшості начебто позбавлені релігійної нетерпимості? Про це веде розмову мій київський колега Віталій Пономарьов з поетесою Наталкою Білоцерківець.
Віталій Пономарьов
Пані Наталко, світогляд нашої з Вами генерації формувався у часи войовничого безбожництва, і опір йому починався з догадки скептика, що за цим світом речей щось ще існує, що у цьому світі мінливих форм існує якась стала основа.
Наталка Білоцерківець
Це було трошки пов’язане з вивченням в університеті філософії - основ філософії, класичної філософії і з моїм інтересом до цього. Я пригадую, що мені дуже сподобалися слова Канта, відомий його «Моральний імператив» про те, що є зоряне небо над головою і моральний закон у мені. Наше покоління і середнє покоління українських інтелігентів уже не могли вірити так, як вірили наші прадіди у Бога, який сидить десь на хмарі і керує звідти Землею. Ми уявляли собі Бога як якесь вище начало, якусь ідею, що існує розлита у Всесвіті. І ця ідея дуже пов’язувалася із словами Канта про зоряне небо і про моральний закон.
Віталій Пономарьов
Це також віра у моральні норми, які рухають окремі особистості й суспільство в цілому. Хоча б в ідеалі мають рухати.
Наталка Білоцерківець
Так, і, очевидно, ці норми існують в нас і існують розлиті в космосі як якась загальна ідея, і знаходять відгук не тільки в моїй конкретній душі, але, мабуть, і в душах усього людства незалежно від конфесій і віросповідань.
Віталій Пономарьов
І оскільки ми дотримуємось цих норм, то вони поширюються на це суспільство.
Наталка Білоцерківець
Думаю, так. І коли рік тому приїжджав Папа до України, мені дуже сподобалося у його зверненні до віруючих, коли він говорив про різні конфесії, християнські й нехристиянські церкви і закінчив тим, що коли людина дивиться в небо, тобто він звертався, навіть, до тих, кого ми називаємо атеїстами, вона тим самим також є близька до інших віруючих людей. Коли вона передчуває, що існує ще щось поза нею самою, то вона наближається до віри і стає ніби нашим братом чи сестрою. Це дуже сильні слова, особливо в цей час, коли відбувається певна спекуляція на протиставленні культур, релігій.
Віталій Пономарьов
Але, мені здається, що наша з Вами генерація якось захищена від цих спекуляцій, хоча б тим паломництвом на Схід, спільним для всіх конфесій, яке є поза церквами, поза конкретними віросповіданнями. Це якась ідеальна основа.
Наталка Білоцерківець
Думаю, що моральний закон близький для будь-якої конфесії. Коли після відомих подій 11 вересня говорять, що іслам - відстала релігія, а християнство - передова релігія, то це не витримує жодної критики. Тим більше, що ці релігії також пов’язані між собою. І в Корані, який я читала після тих подій і намагалася знайти їм пояснення, я не знайшла жодного слова про ненависть до представників інших релігій.
Віталій Пономарьов
Нетерпимість - це якість не віри, а якість земна.
Наталка Білоцерківець
Справді віруюча людина буде шанувати віру іншої людини.
Віталій Пономарьов
Одна з рис Вашої поезії - це дуже суб’єктивне переживання віри. Ви до співрозмовника звертаєтесь на Ти:
І слух, що чує лиш слова Твої Як мушля чує корабельний слід.
Наталка Білоцерківець
Це універсальний Ти , і це в кількох моїх віршах є. Навіть, у тому вірші «Троянда», де постає такий східний образ подорожі. Не простої подорожі, а зміни життя - одного етапу життя на інший чи життя на смерть. Моя лірична героїня, жінка, говорить про те, що її може зустріти коханець або ж Бог. Це в кількох моїх віршах є, справді, такий універсальний Ти.
Віталій Пономарьов
Мотив звільнення з в’язниці, збиратися пора, мотив виліту з гнізда, мотив збирання валізи - це якось пов’язане з Вашими уявленнями про те, що існує поза життям?
Наталка Білоцерківець
Чим старше стає людина, тим вона більше задумується над такими речами. Навіть, коли ми переконані, що життя після смерті немає, але нікому з нас не хочеться в це вірити. Колись я запитала свою доньку, їй було тоді років 12, і вона читала гарний роман про філософію «Світ Софії». Там є момент, чи існує Бог. Я спитала її:«Як ти думаєш, існує Бог чи ні?» І дуже цікаво, що дитина, яка на той момент не читала багато філософських праць, відповіла подібно до К’єркеґора, який на таке ж запитання сказав, що Бог існує для того, хто в нього вірить, а хто в нього не вірить, для того Бог не існує. Тобто питання існування Бога - це питання внутрішнього вибору самої людини.
Віталій Пономарьов
Це так само, як розуміння або нерозуміння поезії. Якщо людина не сприймає поезію, то і не варто їй, навіть, розтлумачувати. Те саме і з вірою?
Наталка Білоцерківець
Так, але це пов’язано з віком. Чим старше стає митець, філософ, навіть, вчений, тим він більше замислюється над питаннями, чи існує життя після смерті, в яких формах воно може існувати. Це дуже складні питання, дуже сумні, але ми всі ними переймаємося. Очевидно, щоб знайти відповідь на це питання, мимоволі постає ідея Бога. Інакше, як говорив Достоєвський, все дозволено, і можна робити будь-які злочини. Оскільки, все-одно, буде смерть.
Віталій Пономарьов
Оцей рядок Ваш:«Велика течія візьме поток дрібний», це закінчення чи початок?
Наталка Білоцерківець
Можна й так, і так подивитися. Я розумію по-людськи, що це мала втіха, знати, що з тебе виросте кущ троянди чи який-небудь бур’янець. Чи, за східними віруваннями, що ти перевтілишся у пташку, квітку чи рослину. Але якась філософська, символічна втіха є.
Віталій Пономарьов
Є надія.
Наталка Білоцерківець
Так, є надія.
Юрій Маєрник
А тепер, шановні слухачі, до вашої уваги чергова бесіда професора Волинського університету в Луцьку Анатолія Свідзинського про самоорганізацію й культуру:
В основі сумного стану західної цивілізації лежить дедалі більший її відхід від Бога. Посилаються на науку, яка нібито створює переконливу картину світу, в якій Бог зайвий. Чорний гумор ситуації полягає в тому, що, насправді, саме розвиток науки останньої третини ХХ століття приніс найвагоміші за всю історію людства аргументи присутності Бога. Це, звичайно, усвідомлюють видатні представники наукової еліти, однак трудність полягає в тому, що згадані аргументи зовсім нетривіальні і малоприступні для пересічної людини. Багато з тих, кому належало б ці аргументи зрозуміти: богослови, філософи, інтелектуали - надто ізольовані, заглиблені у вузькоспеціальні проблеми чи знаходяться в полоні життєвої суєти.
Перш за все, слід усвідомити той факт, що докази існування Бога (чи навпаки, його неіснування), які будувалися з визначення самого поняття Бог із залученням законів логік, не мають ніякого відношення до суті проблеми. Справді, логічні умовиводи мають на меті довести якусь тезу із ширшого засновку. Але Бог - найширший засновок, і вивести знання про нього просто нема з чого.
Хочу підкреслити й другу обставину: значно глибше розуміння природи людського пізнання, досягнуте в ХХ столітті, досі не стало надбанням ширшого загалу. Нині структура теорії виглядає так. Вихідною при її побудові є система постулатів, яка виникає в розумі людини вельми складним шляхом, але не на основі індукції, як думали в старовину, коли робилися перші кроки й індуктивний підхід іноді виявлявся корисним. З постулатів дедуктивним шляхом будуються висновки, які порівнюються з експериментом, але, як зауважив ще Ейнштейн, ситуація зовсім не є простою, бо мова, якою замислюється й тлумачиться експеримент, система понять, в яких він описується, належать теорії, отже, розділення теорії та експерименту неоднозначне і, строго кажучи, неможливе.
Отже, так зване пояснення природи з неї самої є ілюзією. Далі. Теорія, яка ніколи не буває всеосяжною й абсолютно істинною, приймається консенсусом найвидатніших фахівців на основі багатьох критеріїв, часто доволі різноякісних і, крім раціональних, також суб’єктивних. В основі остаточно присуду щодо теорії лежить, зрештою, віра. Тому правий Дьюї, який заявив: «знання є обґрунтована віра». Твердження про існування Бога не має статусу теореми, воно, скоріше, є постулатом, а віра в Бога, якщо перефразувати Дьюї, обґрунтовується й підкріплюється знанням. Усе, що знає сьогодні наука про світ, не тільки не суперечить релігійному переконанню про існування Бога, а робить це твердження цілком прийнятним для людини зі здоровим глуздом і науковим мисленням.
Я вже говорив про кардинальну зміну наших уявлень про світ, його виникнення та динаміку, а також про специфічний план, якому було підпорядковано його творення. Те, що було щойно сказане про характер людського знання, є аргументацією епістемологічного характеру, яка, звичайно, може бути розгорнена докладніше.
В науці нічого не може бути остаточно доведене. Будь-яке доведення засноване на постулатах, які приймаються без доведення. Постулативна база щоразу переглядається, стає загальнішою з кожним великим кроком на шляху людського пізнання. В кінці цього шляху - найзагальніший постулат, що міститься у свідомості Бога. Але "кінець" - слово зовсім умовне. Справа якраз і полягає в тому, що кінця немає. Бог у трансцендентній безмежності. Саме ж поняття безмежності ще з часів Галілея та Ньютона є абсолютно необхідним елементом для побудови будь-якої змістовної теорії. Ми переконані, що зможемо рано чи пізно описати кожний конкретний випадок самоорганізації. Це переконання ґрунтується на наявності такого опису в багатьох простих випадках. Але ми завжди засновуємо такий опис на принципах, обґрунтування яких поведе нас далі і далі в трансцендентну нескінченність божественного. Такою є структура людського пізнання, вона сумісна з визнанням Бога і лише за цієї умови є внутрішньо узгодженою.
Самоорганізація як така - є Бог, вона ж є добро, яке йде від Бога. Дезорганізація є зло, вона не має джерела і породжується спонтанно як відсутність добра. Хоча фундаментальні засади теорії зла були закладені ще св. Августином, величезна кількість людей примудряється просто не знати його ідей, перебуваючи в полоні маніхейського блуду. В наступній передачі я зупинюся на проблемі зла в синергетичній картині світу.
Юрій Маєрник
Завершимо передачу розповіддю про унікальний дитячий хор. З давніх давен дитячий хоровий спів лунав у храмах майже повсюдно. В українському живописі часів Гетьманщини часто зустрічаються зображення дітей, що співають у церкві по нотах. Зрозуміло, що за радянських часів це було абсолютно немислиме, і як не дивно, і досі в Україні є величезною рідкістю. Про справжній церковний дитячий хор із Ніжин у матеріалі Євгена Зелінського.
Євген Зелінський
Люди, що знаються на цьому, кажуть, що це єдиний дитячий хор на всій лівобережній Україні, якій здатен правильно співати православну літургію українською мовою. Створений на базі Ніжинської дитячої музичної школи хор «Сяйво», як і інші колективи, що досягли достатньо високого рівня, і раніше мав у своєму репертуарі твори старини української духовної музики, виконували їх і в концертах, і на конкурсах. Сталося так, що їхній керівник, заслужений діяч мистецтв України Сергій Голуб, водночас виконував обов’язки регента хору «Воскресіння», що співав у Всесвятській церкві. Більше ніж 2 роки тому він звернувся до настоятеля храму з пропозицією про участь дитячого колективу у реальному богослужінні.
Говорить протоієрей Сергій Чечен:
Для мене також було несподіванкою, коли Сергій Олександрович запропонував нам у церкві провести богослужіння за участю дитячого хору, але, зрозуміло, що відмовити в його проханнях ми не могли. Це було цікаво і для нас. На початку ми проводили неповні богослужіння, а зараз дітки можуть співати вже повністю Божественну літургію. Ми проводили з Сергієм Олександровичем Пасхальне богослужіння, 2 роки підряд вони співали Пасхальне богослужіння разом із нашим хором кафедрального собору «Воскресіння», звучав так званий антифоний спів. Думаю, що і надалі ми будемо співпрацювати. Мені дуже приємно, що у нас, в Ніжині, є такий хор. Впевнений в тому, що участь діток у цьому живому богослужінні торкається їхніх душ, наші дітки щось з цього візьмуть, передадуть наступним поколінням.
Євген Зелінський
В активі хору призові місця й лауреатства на обласних і всеукраїнських конкурсах. Доводилось їм виступати й у патріаршому Володимирському соборі міста Києва. До речі, спів хору «Сяйво» так сподобався кільком представникам діаспори, які гостювали в Ніжині, що вони не повернули єдиний унікальний диск із якісним записом цього хору, який їм дали послухати. Тому мусимо скористатися записом, зробленим на звичайному двокасетнику, але хто має вуха, той почує.
Фрагмент молитви у виконанні дитячого хору «Сяйво»
Юрій Маєрник
На цьому ми завершуємо сьогоднішню передачу СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО, присвячену питанням релігії і культурної пам’яті. Дякую за увагу, бажаю вам гарних вихідних і до зустрічі в ефірі на хвилях РАДІО СВОБОДА через тиждень у той самий час.
Трагічні події, що сталися два тижні тому у Львові під час авіашоу, а кілька днів пізніше у Донецьку, де вкотре за останні десять років загинули шахтар, приневолюють нас знов і знов замислитися над цим, якщо можна так висловитися, ланцюгом нещасть в Україні. Звісно, після таких трагедій домінує біль, розпач чи, навіть, гнів. Та чи не варто звернути увагу і на таку категорію етики як страх? Страх, як фактор запобігання нещастю.
Суть проблеми проста. Поставмо себе подумки на місці сімей загиблих, і ми збагнемо масштаби болю. Нас пройме жах! Є ще і таке поняття, як «страх Божий», із яким конфронтована кожна правдиво віруюча людина. У зв’язку з цим маленька пригадка:
Старші віком слухачі, напевно, пам’ятають, як підчас навчання в радянській школі вчителі розповідали учням про причини виникнення релігії. Пояснювали це страхом первісної людини перед явищами природи, наприклад, перед блискавкою і громом або перед вибухом вулкану тощо. Може на зорі зародження мислення воно частково так і було. Відомі ж різні форми жертвоприношення первісних племінних суспільств із метою приборкання сил природи чи пак - гніву богів.
Якщо б причиною виникнення релігії був лише страх, то пояснити шедеври церковної архітектури, наявність у храмах чудесних розписів , іконописне мистецтво було б неможливо. Хіба ж храм святої Софії у Києві, «Нерушима стіна» з Орантою, вимощена мозаїкою, є продуктом страху? Ні, це вияв благоговіння перед Творцем і Спасителем, визнання його Господом Вседержителем. Це свідоцтво надії людини на милість Бога.
Натомість, продуктом недовір’я, ненависті і страху, щоправда, страху параноїдального, невротичного є такі горезвісні пам’ятки як архіпелаг Ґулаґ, Освєнцім, Треблінка та інші «монументи» морального нігілізму комуністичного та нацистського режимів.
Спробуймо разом міркувати про той страх, що є формою відповідальності. Хто відчуває страх, особливо страх за ближнього, діє морально, діє відповідально. Німецько-американський філософ Ганс Йонас у книжці «Принцип відповідальності» вважає страх чи не найважливішим фактором збереження для людства майбутнього. Він пише:
«Страх стає найпершим, попереднім обов’язком етики історичної відповідальності... Ми маємо на увазі обґрунтований страх – а не полохливість: йдеться, можливо, навіть про жах, а не про боягузтво та нерішучість».
На думку філософа, якщо раніше почуття страху тлумачилося як слабкість чи боягузтво, то тепер страх має бути піднесеним до щабля найважливіших чеснот, а його плекання має стати етичним обов’язком. Виникає запитання: чому? Йонас відповідає: а тому що « чого ми не хочемо, ми знаємо ліпше, ніж чого хочемо. Тому філософія моралі мусить спершу просити поради у наших страхів, а не наших бажань, аби знати, що ми, справді, цінуємо».
Треба отже навчитися радитися з нашим страхом, коли йдеться про те, що можна очікувати від нашої діяльності, нашого способу життя.
В ширшому контексті мова йде про нову етику відповідальності в технологічних цивілізаціях, в яких виникло провалля між нашими прогнозами, спрямованими на задоволення бажань та силою наслідків наших високотехнологічних проектів, практиками та відповідними способами життя, наприклад, наше відношення до навколишнього середовища, тобто наша екологічна культура. Зрештою, наше ставлення до довкілля свідчить, наскільки у нас розвинене почуття відповідальності перед прийдешніми поколіннями.
Мабуть, кожна доросла людина у своєму житті хоча б один раз була конфронтована із ситуацією, коли легковажна поведінка може призвести до зла. Чи не стосується це і львівської та донецької трагедій й інших повторних нещасть на шахтах України, в результаті яких загинуло вже сотні людей?
В цьому контексті кілька слів про поняття «страх Божий». Священик, запрошуючи віруючих до святого причастя, оголошує: «із страхом Божим і з вірою приступите». Нагадуючи про «страх Божий», священик має на увазі відповідальність віруючого перед Богом, перед ближнім на тлі Євангельського вчення. Віруючий повинен відчувати страх Божий, тобто мати загострене почуття відповідальності за свої вчинки, з яких він висповідався і водночас приходити з вірою, що Бог, як остання інстанція справедливості, буде до нього милостивим, не відкине прагнення й спроби віруючого стати, справді, дитиною Божою.
Мудрі філософи кажуть, що почуття сорому, його прояв, це ніщо інше як заклик до самовдосконалення. Страх, /прошу не плутати з боягузтвом чи нерішучістю/, це, власне, загострене почуття відповідальності перед невідомими наслідками нашої діяльності. Обґрунтовуючи потребу реабілітації страху як етичної категорії Ганс Йонас закликає:
«Слід заново навчитися благоговінню та тремтінню, щоб ми змогли захистити себе від примарного шляху нашої могутності». І додам від себе – нашої легковажності, в результаті якої гинуть люди.
Природні й техногенні катастрофи знов і знов спонукають християнських богословів, церковних діячів і мислителів до роздумів над таїною Божого Творіння і практичних дій на його захист. Святе Письмо і християнська традиція не лякає людину, а звертається до її совісті, до витоків її пам’яті, яка мусить утримувати у своїх найзаповітніших глибинах заповідь відповідальності за стан довкілля. Адже статус вінця природи, яким наділив людину Творець, означає не безоглядне панування в її храмі, а постійне піклування долею кожної рослини й кожної тварини, в яких уособлено риси Божественної мудрості. Про розуміння проблеми захисту довкілля християнською традицією докладніше йдеться в матеріалі Віктора Єленського.
Віктор Єленський
Християнство виступило на захист довкілля задовго до того, як екологічна криза стала реальністю, зрозумілою кожному мешканцеві планети. Якщо хочете, то першими «зеленими» були старозавітні пророки, апостол Павло і святий Іван Золотоустий, який нагадував християнам, що вони не господарі, а лише домоправителі, яким довірено багатства Землі. Християнське усвідомлення катастрофи, що насувається на людство, незмірно більш раннє, аніж прогнозування цієї катастрофи з боку вчених і громадських діячів. Бо це усвідомлення виросло не з приголомшуючих цифр, які унаочнюють занепащення нашого спільного дому, а з осягнення гріховності душі людини, яка припускається такого занепащення і втрачає священне тремтіння перед справжнім Господарем цього дому, а, значить, - і відповідальність перед своїми сусідами і прийдешніми поколіннями. Коли ще ніхто не знав, що таке «екологічне мислення», апостоли попереджали християн про безальтернативність, як би ми зараз сказали, молитовного ставлення до природи та про святий обов’язок полегшити «муки землі». Тобто християнське ставлення до довкілля – це щось набагато більше й серйозніше за простий тверезий розрахунок, який підказує, що винищене дерево вже ніколи не дасть плоду. Християнство – це релігія Любові, а любов не може бути обмеженою ставленням до людини, вона простягається на все Творіння. «Щогодинно приносить молитву за безмовних», - повчав ставленню до рослин і тварин святий Ісаак Сирін. При цьому варто нагадати, що богословське обґрунтування обов’язку християнина плекати Боже Творіння не просто глибоке й всебічне, але й кличе до дії, до очищення совісті й пам'яті, до самоорганізації й прориву з кола усталених мисленевих форм. Знаний теолог і філософ, директор Центру глобальної етики професор Леонард Швідлер вважає, що людству треба знов засвоїти єдність племінної свідомості – розглядати людство як єдине плем'я. Він пророкує, що свідомість ХХІ століття буде глобальною з двох точок зору. По-перше, з горизонтальної, тобто всі релігії і культури зійдуться на поверхні землі, у творчій зустрічі продукуючи єдину колективну свідомість. По-друге, це буде вертикальна єдність, тобто культури й релігії мають заглибитися в землю, щоби забезпечити майбутній розвиток. Ця нова глобальна свідомість зобов’язана бути послідовно екологічною, якщо людство прагне вижити, підкреслює Швідлер.
У багатьох країнах зорганізовані церквами рухи за збереження лісів, рік, чистого повітря виявлялися дуже дієвими, а демонстративні відмови священиків від надлишків споживання продуктів сучасної цивілізації справили-таки враження на громадську думку цього безмежно гріховного, але гідного спасіння світу.
Юрій Маєрник
Яким чином пов’язані віра, мораль і поезія? Чому українські інтелектуали генерації сімдесятих років у своїй переважній більшості начебто позбавлені релігійної нетерпимості? Про це веде розмову мій київський колега Віталій Пономарьов з поетесою Наталкою Білоцерківець.
Віталій Пономарьов
Пані Наталко, світогляд нашої з Вами генерації формувався у часи войовничого безбожництва, і опір йому починався з догадки скептика, що за цим світом речей щось ще існує, що у цьому світі мінливих форм існує якась стала основа.
Наталка Білоцерківець
Це було трошки пов’язане з вивченням в університеті філософії - основ філософії, класичної філософії і з моїм інтересом до цього. Я пригадую, що мені дуже сподобалися слова Канта, відомий його «Моральний імператив» про те, що є зоряне небо над головою і моральний закон у мені. Наше покоління і середнє покоління українських інтелігентів уже не могли вірити так, як вірили наші прадіди у Бога, який сидить десь на хмарі і керує звідти Землею. Ми уявляли собі Бога як якесь вище начало, якусь ідею, що існує розлита у Всесвіті. І ця ідея дуже пов’язувалася із словами Канта про зоряне небо і про моральний закон.
Віталій Пономарьов
Це також віра у моральні норми, які рухають окремі особистості й суспільство в цілому. Хоча б в ідеалі мають рухати.
Наталка Білоцерківець
Так, і, очевидно, ці норми існують в нас і існують розлиті в космосі як якась загальна ідея, і знаходять відгук не тільки в моїй конкретній душі, але, мабуть, і в душах усього людства незалежно від конфесій і віросповідань.
Віталій Пономарьов
І оскільки ми дотримуємось цих норм, то вони поширюються на це суспільство.
Наталка Білоцерківець
Думаю, так. І коли рік тому приїжджав Папа до України, мені дуже сподобалося у його зверненні до віруючих, коли він говорив про різні конфесії, християнські й нехристиянські церкви і закінчив тим, що коли людина дивиться в небо, тобто він звертався, навіть, до тих, кого ми називаємо атеїстами, вона тим самим також є близька до інших віруючих людей. Коли вона передчуває, що існує ще щось поза нею самою, то вона наближається до віри і стає ніби нашим братом чи сестрою. Це дуже сильні слова, особливо в цей час, коли відбувається певна спекуляція на протиставленні культур, релігій.
Віталій Пономарьов
Але, мені здається, що наша з Вами генерація якось захищена від цих спекуляцій, хоча б тим паломництвом на Схід, спільним для всіх конфесій, яке є поза церквами, поза конкретними віросповіданнями. Це якась ідеальна основа.
Наталка Білоцерківець
Думаю, що моральний закон близький для будь-якої конфесії. Коли після відомих подій 11 вересня говорять, що іслам - відстала релігія, а християнство - передова релігія, то це не витримує жодної критики. Тим більше, що ці релігії також пов’язані між собою. І в Корані, який я читала після тих подій і намагалася знайти їм пояснення, я не знайшла жодного слова про ненависть до представників інших релігій.
Віталій Пономарьов
Нетерпимість - це якість не віри, а якість земна.
Наталка Білоцерківець
Справді віруюча людина буде шанувати віру іншої людини.
Віталій Пономарьов
Одна з рис Вашої поезії - це дуже суб’єктивне переживання віри. Ви до співрозмовника звертаєтесь на Ти:
І слух, що чує лиш слова Твої Як мушля чує корабельний слід.
Наталка Білоцерківець
Це універсальний Ти , і це в кількох моїх віршах є. Навіть, у тому вірші «Троянда», де постає такий східний образ подорожі. Не простої подорожі, а зміни життя - одного етапу життя на інший чи життя на смерть. Моя лірична героїня, жінка, говорить про те, що її може зустріти коханець або ж Бог. Це в кількох моїх віршах є, справді, такий універсальний Ти.
Віталій Пономарьов
Мотив звільнення з в’язниці, збиратися пора, мотив виліту з гнізда, мотив збирання валізи - це якось пов’язане з Вашими уявленнями про те, що існує поза життям?
Наталка Білоцерківець
Чим старше стає людина, тим вона більше задумується над такими речами. Навіть, коли ми переконані, що життя після смерті немає, але нікому з нас не хочеться в це вірити. Колись я запитала свою доньку, їй було тоді років 12, і вона читала гарний роман про філософію «Світ Софії». Там є момент, чи існує Бог. Я спитала її:«Як ти думаєш, існує Бог чи ні?» І дуже цікаво, що дитина, яка на той момент не читала багато філософських праць, відповіла подібно до К’єркеґора, який на таке ж запитання сказав, що Бог існує для того, хто в нього вірить, а хто в нього не вірить, для того Бог не існує. Тобто питання існування Бога - це питання внутрішнього вибору самої людини.
Віталій Пономарьов
Це так само, як розуміння або нерозуміння поезії. Якщо людина не сприймає поезію, то і не варто їй, навіть, розтлумачувати. Те саме і з вірою?
Наталка Білоцерківець
Так, але це пов’язано з віком. Чим старше стає митець, філософ, навіть, вчений, тим він більше замислюється над питаннями, чи існує життя після смерті, в яких формах воно може існувати. Це дуже складні питання, дуже сумні, але ми всі ними переймаємося. Очевидно, щоб знайти відповідь на це питання, мимоволі постає ідея Бога. Інакше, як говорив Достоєвський, все дозволено, і можна робити будь-які злочини. Оскільки, все-одно, буде смерть.
Віталій Пономарьов
Оцей рядок Ваш:«Велика течія візьме поток дрібний», це закінчення чи початок?
Наталка Білоцерківець
Можна й так, і так подивитися. Я розумію по-людськи, що це мала втіха, знати, що з тебе виросте кущ троянди чи який-небудь бур’янець. Чи, за східними віруваннями, що ти перевтілишся у пташку, квітку чи рослину. Але якась філософська, символічна втіха є.
Віталій Пономарьов
Є надія.
Наталка Білоцерківець
Так, є надія.
Юрій Маєрник
А тепер, шановні слухачі, до вашої уваги чергова бесіда професора Волинського університету в Луцьку Анатолія Свідзинського про самоорганізацію й культуру:
В основі сумного стану західної цивілізації лежить дедалі більший її відхід від Бога. Посилаються на науку, яка нібито створює переконливу картину світу, в якій Бог зайвий. Чорний гумор ситуації полягає в тому, що, насправді, саме розвиток науки останньої третини ХХ століття приніс найвагоміші за всю історію людства аргументи присутності Бога. Це, звичайно, усвідомлюють видатні представники наукової еліти, однак трудність полягає в тому, що згадані аргументи зовсім нетривіальні і малоприступні для пересічної людини. Багато з тих, кому належало б ці аргументи зрозуміти: богослови, філософи, інтелектуали - надто ізольовані, заглиблені у вузькоспеціальні проблеми чи знаходяться в полоні життєвої суєти.
Перш за все, слід усвідомити той факт, що докази існування Бога (чи навпаки, його неіснування), які будувалися з визначення самого поняття Бог із залученням законів логік, не мають ніякого відношення до суті проблеми. Справді, логічні умовиводи мають на меті довести якусь тезу із ширшого засновку. Але Бог - найширший засновок, і вивести знання про нього просто нема з чого.
Хочу підкреслити й другу обставину: значно глибше розуміння природи людського пізнання, досягнуте в ХХ столітті, досі не стало надбанням ширшого загалу. Нині структура теорії виглядає так. Вихідною при її побудові є система постулатів, яка виникає в розумі людини вельми складним шляхом, але не на основі індукції, як думали в старовину, коли робилися перші кроки й індуктивний підхід іноді виявлявся корисним. З постулатів дедуктивним шляхом будуються висновки, які порівнюються з експериментом, але, як зауважив ще Ейнштейн, ситуація зовсім не є простою, бо мова, якою замислюється й тлумачиться експеримент, система понять, в яких він описується, належать теорії, отже, розділення теорії та експерименту неоднозначне і, строго кажучи, неможливе.
Отже, так зване пояснення природи з неї самої є ілюзією. Далі. Теорія, яка ніколи не буває всеосяжною й абсолютно істинною, приймається консенсусом найвидатніших фахівців на основі багатьох критеріїв, часто доволі різноякісних і, крім раціональних, також суб’єктивних. В основі остаточно присуду щодо теорії лежить, зрештою, віра. Тому правий Дьюї, який заявив: «знання є обґрунтована віра». Твердження про існування Бога не має статусу теореми, воно, скоріше, є постулатом, а віра в Бога, якщо перефразувати Дьюї, обґрунтовується й підкріплюється знанням. Усе, що знає сьогодні наука про світ, не тільки не суперечить релігійному переконанню про існування Бога, а робить це твердження цілком прийнятним для людини зі здоровим глуздом і науковим мисленням.
Я вже говорив про кардинальну зміну наших уявлень про світ, його виникнення та динаміку, а також про специфічний план, якому було підпорядковано його творення. Те, що було щойно сказане про характер людського знання, є аргументацією епістемологічного характеру, яка, звичайно, може бути розгорнена докладніше.
В науці нічого не може бути остаточно доведене. Будь-яке доведення засноване на постулатах, які приймаються без доведення. Постулативна база щоразу переглядається, стає загальнішою з кожним великим кроком на шляху людського пізнання. В кінці цього шляху - найзагальніший постулат, що міститься у свідомості Бога. Але "кінець" - слово зовсім умовне. Справа якраз і полягає в тому, що кінця немає. Бог у трансцендентній безмежності. Саме ж поняття безмежності ще з часів Галілея та Ньютона є абсолютно необхідним елементом для побудови будь-якої змістовної теорії. Ми переконані, що зможемо рано чи пізно описати кожний конкретний випадок самоорганізації. Це переконання ґрунтується на наявності такого опису в багатьох простих випадках. Але ми завжди засновуємо такий опис на принципах, обґрунтування яких поведе нас далі і далі в трансцендентну нескінченність божественного. Такою є структура людського пізнання, вона сумісна з визнанням Бога і лише за цієї умови є внутрішньо узгодженою.
Самоорганізація як така - є Бог, вона ж є добро, яке йде від Бога. Дезорганізація є зло, вона не має джерела і породжується спонтанно як відсутність добра. Хоча фундаментальні засади теорії зла були закладені ще св. Августином, величезна кількість людей примудряється просто не знати його ідей, перебуваючи в полоні маніхейського блуду. В наступній передачі я зупинюся на проблемі зла в синергетичній картині світу.
Юрій Маєрник
Завершимо передачу розповіддю про унікальний дитячий хор. З давніх давен дитячий хоровий спів лунав у храмах майже повсюдно. В українському живописі часів Гетьманщини часто зустрічаються зображення дітей, що співають у церкві по нотах. Зрозуміло, що за радянських часів це було абсолютно немислиме, і як не дивно, і досі в Україні є величезною рідкістю. Про справжній церковний дитячий хор із Ніжин у матеріалі Євгена Зелінського.
Євген Зелінський
Люди, що знаються на цьому, кажуть, що це єдиний дитячий хор на всій лівобережній Україні, якій здатен правильно співати православну літургію українською мовою. Створений на базі Ніжинської дитячої музичної школи хор «Сяйво», як і інші колективи, що досягли достатньо високого рівня, і раніше мав у своєму репертуарі твори старини української духовної музики, виконували їх і в концертах, і на конкурсах. Сталося так, що їхній керівник, заслужений діяч мистецтв України Сергій Голуб, водночас виконував обов’язки регента хору «Воскресіння», що співав у Всесвятській церкві. Більше ніж 2 роки тому він звернувся до настоятеля храму з пропозицією про участь дитячого колективу у реальному богослужінні.
Говорить протоієрей Сергій Чечен:
Для мене також було несподіванкою, коли Сергій Олександрович запропонував нам у церкві провести богослужіння за участю дитячого хору, але, зрозуміло, що відмовити в його проханнях ми не могли. Це було цікаво і для нас. На початку ми проводили неповні богослужіння, а зараз дітки можуть співати вже повністю Божественну літургію. Ми проводили з Сергієм Олександровичем Пасхальне богослужіння, 2 роки підряд вони співали Пасхальне богослужіння разом із нашим хором кафедрального собору «Воскресіння», звучав так званий антифоний спів. Думаю, що і надалі ми будемо співпрацювати. Мені дуже приємно, що у нас, в Ніжині, є такий хор. Впевнений в тому, що участь діток у цьому живому богослужінні торкається їхніх душ, наші дітки щось з цього візьмуть, передадуть наступним поколінням.
Євген Зелінський
В активі хору призові місця й лауреатства на обласних і всеукраїнських конкурсах. Доводилось їм виступати й у патріаршому Володимирському соборі міста Києва. До речі, спів хору «Сяйво» так сподобався кільком представникам діаспори, які гостювали в Ніжині, що вони не повернули єдиний унікальний диск із якісним записом цього хору, який їм дали послухати. Тому мусимо скористатися записом, зробленим на звичайному двокасетнику, але хто має вуха, той почує.
Фрагмент молитви у виконанні дитячого хору «Сяйво»
Юрій Маєрник
На цьому ми завершуємо сьогоднішню передачу СПОКОНВІКУ БУЛО СЛОВО, присвячену питанням релігії і культурної пам’яті. Дякую за увагу, бажаю вам гарних вихідних і до зустрічі в ефірі на хвилях РАДІО СВОБОДА через тиждень у той самий час.
