Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 07:59

30 хвилин у різних вимірах: 100 років Юрія Яновського


30 хвилин у різних вимірах: 100 років Юрія Яновського

Прага, 31 серпня 2002 - Цей випуск передачі «30 хвилин у різних вимірах» присвячено письменникові Юрієві Яновському. 27 серпня минуло 100 років від його народження. Юрій Яновський – письменник, поет, кіносценарист, колега та друг таких знаменитих письменників як Микола Хвильовий, Аркадій Любченко, Олександр Довженко. Відважний експерименталіст, відданий член ВАПЛІТЕ - Вільної Академії Пролетарської Літератури. Хлопчисько з українського степу, який навіки полюбив море.

Уривок із роману «Майстер корабля».

...Я сиджу на березі моря. Купатися - холодно, та я відчуваю екзальтацію й від морських пахощів. А пахне море, треба сказати, знаменито. По-перше - гнилою морською травою, йодом, гіркою сіллю, холодним етером. Солодка млість останнього особливо п'янить. Тіло застигає в нірвані, ніби отруєне морською диявольщиною. Здається, що тіло не може вже знати болю й нівечіння. Лежу на камінцях, обіймаю всі краї, слухаю, вдихаю в себе берегову гниль.

Як аргонавти ті колись, Покинемо свій дім. Ту-тум, ту-тум! Ту-тум, ту-тум! За руном золотим.

Я співаю, бо я радий. Ніхто мене тут не бачить, як я, утікши з фабрики, роблю скрижалі. Неба не встеляють оболоки, грім не б'є на мій затишний берег, і вся природа тихо допомагає. Я кидаю камінець у воду - він підскакує на воді й тоне. Мене кличе заобрійна синь. Я бачу, як камінець опускається нижче й нижче в глибінь моря. Ніби одразу біля берега море не має дна. Я нахиляюся до води і мов торкаюся рукою до холодного чола нареченої, до її холодної шиї. І як було всім зрозуміти, що в мене одна наречена, наречена з колиски, про яку я думав мабуть і тоді, коли не вмів ще говорити. Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу і за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли передо мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя й честь моєї нареченої. Її коси, як струмені, розлились по землі, її руки, як благословіння, лягли на поля, її серце палає, як серце землі, посилаючи жагучу кров на нові й нові шляхи. Для неї я був сміливий і упертий, ради неї я хотів бути в першій лаві бійців за її розквіт. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що його приймають усі моря світу, і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації- звуть її.

Ірина Халупа

Вищенаведені слова – це думки головного героя роману Юрія Яновського «Майстер корабля». Відомий кіномитець, він усе життя віддав кіномистецтву і на схилі літ, зізнається: упродовж його життя, його єдиною нареченою завжди була культура нації. Ці слова водночас і окреслюють духовий образ самого Юрія Яновського. Культура нації для нього була ідеальною нареченою, він їй віддав весь свій талант і все своє коротке страждальне життя.

У своїх нотатках з 1954-го року про Юрія Яновського, літературознавець Григорій Костюк, наводить два епізоди, які свідчать про велич і силу й вплив письменника:

«Епізод перший. 1939 рік. Таборовий шпиталь воркутського концентраційного табору. Поруч із мною лежить молодий російський композитор Цвєтаєв, що назвав себе сином відомої поетки Марини Цвєтаєвої. Розмова про композитора Прокоф'єва (це був його учитель). Раптом мій співбесідник запитав: - Чи ви Юрія Яновського знаєте? - Знав. - А його «Вершники» читали? - На жаль, ні. Цей роман вийшов тоді, коли мені було вже не до читання,- іронічно зауважую. - Ви багато втратили. А я читав. Він вийшов у російському перекладі десь за рік до мого арешту. Це надзвичайна симфонія про людей і добу, яку ми так тяжко переживаємо. Прочитавши, я відчув, що ця симфонія слів мусить бути озвучена музикою. Так виникла у мене ідея написати оперу «Вершники». Я її відкрив своєму вчителю. Він благословив мій задум. Я зав'язав контакт із Яновським, і він швидко прислав мені проект лібрето опери. Так почалась моя праця над оперою «Вершники». Я ніколи і ні над чим з такою тривогою, із запалом і патосом не працював. Це була не творчість, а шаленство. Якась надлюдська розпука і материнська ніжність, жорстока безглуздість і доцільна мужність відважних, жахна смерть і радість вічного життя на землі. Не від мене виходило це. Було це внутрішнє глибоке звучання твору Яновського. Ну, але, як бачите, мені не пощастило... Сила різноманітних мотивів, етюдів, окремих драматичних частин залишилася десь там...

Мій співбесідник замовк. Я його розумів. Але за хвилину він додав:

-Я української літератури майже не знаю. Не знаю, чи має вона ще когось, хто силою мистецького обдаровання дорівнює Яновському. Але навіть якби вона нікого більше не мала, хто дорівнював би йому, то й тоді ви можете бути горді за неї.

Епізод другий. Замість епіграфа до останнього свого великого роману «Жива вода» Ю. Яновський навів такий факт:

20 жовтня 1944 року на полі бою під містом Ейдтукунен знайдено тіло снайпера-червоноармійця Андрія Ткача. Він лежав коло річки, схилившись на бруствер неглибокого окопу. В його сумці був роман «Вершники» (перше видання), прострелений, як і сам Ткач, трьома кулями з німецького автомата. На шостій сторінці книги записано рукою снайпера 27 знищених ним ворогів. Хай буде легка йому земля».

Ірина Халупа

Столітніх письменників в Україні все більше й більше. Невмолимий час не втомлюється насипати свіжі могили тим, хто розпрощався з білим світом та відлетів у незнаний вирій. Той же час присипає то зів’ялим листям, то піском перемін імена давні й недавні, залишаючи для вічності лише декотрі з них.

Ім’я Юрія Яновського ще не присипало тепле осіннє листя, не витер вітер перетурбацій, хоч вулиця його імені з карти столиці України уже зникла. Ця вулиця існувала ще до пам’ятних 80-х років минулого століття – доєднана до вулиці Струтинського. Сьогодні в Києві немає вулиці імені Яновського, письменника й драматурга, який мешкав тут з 1939 до 1954-го - року своєї смерті в будинку по вулиці, яка тепер – імені Богдана Хмельницького, а тоді була – імені Леніна.

Юрій Яновський, як і більшість письменників його епохи, прожив непросте і доволі коротке, всього 52 роки, життя. На його долю випали буремні часи, сповнені борінь, зламів, притлумлень людської гідності та інших болісних перемін, котрими увійшла в історію перша половина двадцятого століття.

Сьогодні творчість Юрія Яновського вивчається в українських школах дуже коротко. А на вступних іспитах до вищих навчальних закладів програми пропонують пригадати його “біографічні відомості” та романтичний характер творчості. Абітурієнти мають знати про художнє новаторство романів “Майстер корабля” і “Чотири шаблі”, “Вершники”. Також мають розповісти екзаменаторам про “жанрову своєрідність, особливості сюжету, композиції, ідейний зміст” тощо творів письменника. Про розмаїтість його стилів і жанрів....

За цими сухими означеннями - складна доля, понівечена подіями, котрі складаються в життя. Яким це життя письменника бачиться з далини першого століття від дня його народження? Чим залишаються його твори для новітніх українців? Чи стер час тільки назву тієї вулиці, котра була його імені, чи стирає саме ім’я? Чи – ніколи його не зітре? Про це – в роздумі про письменника моєї колеги Надії Степули.

Надія Степула

26 лютого 1954 року Олександр Довженко записав у своєму щоденнику: “ Помер Яновський Юрій .Тільки що одержав телеграму з Києва... Нещасливий мій друг. Скільки й пам’ятаю я, весь час він мучився, страждав фізично й душевно. Усе життя його було скорботне. Навіть писати перед смертю почав по-руськи, очевидно, з огиди до обвинувачень у націоналізмі, з огиди до дурнів безсердечних, злих гайдуків і кар’єристів. Чоловік талановитий, чесний, тонкий, ображений до краю життям. Вічна пам’ять і земля пером, друже й письменнику нещасливий “. Далі Довженко продовжує свій запис у формі звертання до самого Яновського: “Хто ж сьогодні заробить на Вашому сумному некролозі? Хто перелічить ваші недоліки, хиби, Ваші “злісні намагання” повалити державу робітників і селян, яких Ви так любили? Хто покладе собі за це гроші в кишеню? І.Л. Чи якась інша графоманська потвора, жорстокосердна, безжалісна й темна? Нарешті, Ви перестали бути винуватим, перестали заважати комусь і загрожувати хорошими п’єсами. Шаную Вашу любов до народу й чесність.”

У цьому короткому щоденниковому записі Олександра Довженка сказано про долю Яновського майже вичерпно.

Те, що в минулому столітті називалося “націоналістичним ухилом”, не раз ставило письменника під обстріл нищівної критики. Особливо в останні роки життя, у Києві. А незадовго до Другої Світової війни Яновський, як і Євген Маланюк та Олександр Олесь, Богдан Лепкий і інші представники цвіту української інтелігенції, перебрався до Кракова, що йому теж не раз пригадувалося згодом – як участь у середовищі, де гуртувалися “буржуазні українські націоналісти”.

В одному з неповторних містечок Київщини – Ірпені – ще від радянських часів існує Будинок відпочинку письменників. Серед кількох старих особнячків у зарослях бузку, калини й бузини та прадавніх дерев є й той “корпус”, у якому Яновський писав свої прекрасні книги. Мансарда ще пам’ятає стомлені кроки передчасно постарілого молодого письменника. Пам’ятає його й бібліотека політехнічного інституту столиці, де письменник навчався. Пам’ятають тихі скверики і сонні околиці, де він бував. Ірпінські трави і дерева.

Непросте життя і непроста літературна спадщина Юрія Яновського посприяли тому, що ім’я його протягом десятиліть промовлялося то голосно, то пошепки, то знов голосно. І нарешті, настав час, коли вже нічого не впливає на прочитання його творів. Вони існують, вони є в золотих запасниках української літератури, їх можна відшукати – і в п’яти томах, і в окремих виданнях. І не має значення, що до сторічного ювілею письменника навряд чи котресь із численних уже видавництв видасть чи перевидасть спадщину письменника. Тому, що спадщина його якісно від цього не зміниться. Його книги чекають тих, хто схоче познайомитися з легкою й рвійною,як літній вітер, сув’яззю слів неповторного українського новеліста, - на ветхих полицях малолюдних українських бібліотек. Існує, навіть, літературна премія його імені.

Юрій Яновський похований на знаменитому Байківському цвинтарі в Києві. На його могилі давно не було свіжих квітів. Та його стомлена життям і людьми душа втішається птахами, котрі прилітають сюди з ранньої весни до пізньої осені. Птахи приносять у дзьобиках то краплю роси, то стеблину з житнього поля, то сонячний промінь із людського світу. Того світу, який так любив Юрій Яновський - нерозділеною любов’ю.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG