Прага, 2 грудня 2002 - Про долю двох українців із північноафганського міста Кундуза розповів на вихідні британський щоденник Таймз. Близько 15 тисяч військових із тодішнього Радянського Союзу загинули в Афганістані в перебігу радянського вторгнення. Сотні їх там і залишилися в кам’янистих могилах у далеких міжгір’ях. Але є й такі, що і досі, через 13 років після відступу військ СРСР, живуть в Афганістані. Серед них - і українці…
Наїк Мухаммад, худий і бородатий, вільно говорить мовою дарі й ходить у традиційних афганських шароварах, щирий мусульманин і одружений із афганкою. Зраджують його блакитні очі, руде волосся й слов’янські риси, пише кореспондент Таймз. Бо справжнє ім’я Мухаммада - Генадій, прізвище газета подає як Цевма, і сам він українець. Минулого тижня, через два десятиліття по тому, як його оголосили зниклим безвісти, Генадій - чи тепер уже Мухаммад - розповів журналістові свою історію, історію 19-літнього призовника радянської армії з-під Києва, якого послали до Афганістану й який уже не повернувся.
Мухаммад, тоді ще Генадій, ненавидів армію. Дідівщина, знущання й побиття з боку і інших солдатів, і офіцерів, жодної медичної допомоги, коли він пошкодив собі ногу… - однієї ночі він зрозумів, що з нього досить, і втік із частини. І, за його словами, добровільно перейшов до афганських моджахедів. Щоб зберегти собі життя, він перейняв іслам. Але з часом, признається Мухаммад, ця релігія стала йому рідною.
«Моджахеди ставилися до мене краще, ніж в армії, – сказав він британському журналістові. – Мене годували, доглядали, навчили ісламові й вилікували ногу. А потім дали й працю - водія в одного з їхніх командирів».
Коли 1989 року радянські війська полишили Афганістан, Мухаммад-Генадій не міг повернутися додому - його судили б як дезертира. Тож він залишився. Через рік одружився. 1992 року йому влаштували на афгансько-таджицькому кордоні зустріч із батьком - перед тим Мухаммад зумів передати про себе вістку. Попросився додому до України, отримав запевнення, що всіх «дезертирів» в Україні амністовано - але знову зник.
І аж у березні цього року Генадій-Мухаммад зустрівся з керівником місії ООН у Кундузі Сергієм Іларіоновим - теж українцем. Той воскресив думку про повернення.
А кореспондентові щоденника Таймз Іларіонов розповів, що спершу Мухаммад його боявся: все думав, що то КДБ підіслало до нього Іларіонова - все згадував, як було за радянських часів. Та за якийсь час сказав, що хоче додому…
У червні українська влада влаштувала забутому солдатові повернення - разом із дружиною-афганкою й трьома дітьми. На нього чекала в Україні повна амністія, трикімнатна квартира й праця. Але вже в Кабулі, на летовищі, раптом передумала дружина - не захотіла сідати до літака. А без своєї родини не захотів летіти й Мухаммад - але він і далі все мріє про Україну…
І знову він у Кундузі, де має ще одну ниточку з батьківщиною: ще одного дезертира, Ахмада, який насправді Олександр Левенець.
Той утік із гауптвахти з радянської бази в Кундузі, приєднався до моджахедів і воював проти радянського війська, в якому колись служив. Тепер Ахмад-Олександр, одружений із дочкою командира моджахедів, уже й не думає про повернення - адже вдома, каже він, «я злочинець».
Ось такі дві долі, про які розповів британський щоденник Таймз. І додав, що доля ще 72 таких самих українців, які не повернулися з Афганістану разом із радянськими військами, досі не відома…
Наїк Мухаммад, худий і бородатий, вільно говорить мовою дарі й ходить у традиційних афганських шароварах, щирий мусульманин і одружений із афганкою. Зраджують його блакитні очі, руде волосся й слов’янські риси, пише кореспондент Таймз. Бо справжнє ім’я Мухаммада - Генадій, прізвище газета подає як Цевма, і сам він українець. Минулого тижня, через два десятиліття по тому, як його оголосили зниклим безвісти, Генадій - чи тепер уже Мухаммад - розповів журналістові свою історію, історію 19-літнього призовника радянської армії з-під Києва, якого послали до Афганістану й який уже не повернувся.
Мухаммад, тоді ще Генадій, ненавидів армію. Дідівщина, знущання й побиття з боку і інших солдатів, і офіцерів, жодної медичної допомоги, коли він пошкодив собі ногу… - однієї ночі він зрозумів, що з нього досить, і втік із частини. І, за його словами, добровільно перейшов до афганських моджахедів. Щоб зберегти собі життя, він перейняв іслам. Але з часом, признається Мухаммад, ця релігія стала йому рідною.
«Моджахеди ставилися до мене краще, ніж в армії, – сказав він британському журналістові. – Мене годували, доглядали, навчили ісламові й вилікували ногу. А потім дали й працю - водія в одного з їхніх командирів».
Коли 1989 року радянські війська полишили Афганістан, Мухаммад-Генадій не міг повернутися додому - його судили б як дезертира. Тож він залишився. Через рік одружився. 1992 року йому влаштували на афгансько-таджицькому кордоні зустріч із батьком - перед тим Мухаммад зумів передати про себе вістку. Попросився додому до України, отримав запевнення, що всіх «дезертирів» в Україні амністовано - але знову зник.
І аж у березні цього року Генадій-Мухаммад зустрівся з керівником місії ООН у Кундузі Сергієм Іларіоновим - теж українцем. Той воскресив думку про повернення.
А кореспондентові щоденника Таймз Іларіонов розповів, що спершу Мухаммад його боявся: все думав, що то КДБ підіслало до нього Іларіонова - все згадував, як було за радянських часів. Та за якийсь час сказав, що хоче додому…
У червні українська влада влаштувала забутому солдатові повернення - разом із дружиною-афганкою й трьома дітьми. На нього чекала в Україні повна амністія, трикімнатна квартира й праця. Але вже в Кабулі, на летовищі, раптом передумала дружина - не захотіла сідати до літака. А без своєї родини не захотів летіти й Мухаммад - але він і далі все мріє про Україну…
І знову він у Кундузі, де має ще одну ниточку з батьківщиною: ще одного дезертира, Ахмада, який насправді Олександр Левенець.
Той утік із гауптвахти з радянської бази в Кундузі, приєднався до моджахедів і воював проти радянського війська, в якому колись служив. Тепер Ахмад-Олександр, одружений із дочкою командира моджахедів, уже й не думає про повернення - адже вдома, каже він, «я злочинець».
Ось такі дві долі, про які розповів британський щоденник Таймз. І додав, що доля ще 72 таких самих українців, які не повернулися з Афганістану разом із радянськими військами, досі не відома…
