Прага, 23 грудня 2002 – Парадоксально але факт те, що більшовики змушені були визнати на переговорах у Бресті так звану «буржуазно-націоналістичну» владу України, мається на увазі – Центральну Раду і її Генеральний секретаріат. І надалі Москва змушена була трактувати довгий час і більшовицький уряд України, як ніби-то незалежний. Тому роль України у створенні організаційного прикриття московського панування на теренах колишньої Росії, зрозуміло – СРСР, була для Кремля дуже важливою. Хто ж підтримав створення тоталітарної імперії в Україні 80 років тому?
Дійсно, УІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, котрий підтримав створення СРСР, відбувся саме 23 грудня 1922 року. Не можна також забувати, що одного з перших, так би мовити, президентів України, голову робочого органу з’їзду – Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету – Григорія Петровського, не зважаючи на вірну службу Москві і Сталінові, усунули в 1938 році з усіх посад, репресували і оголосили «ворогом народу».
Окрім Григорія Петровського, старого «боротьбиста» з України, в лавах української Компартії і Радах напередодні утворення СРСР переважали так звані, за словами Леніна, «російські бюрократи і шовіністи». Наприклад, у 1922 році на одного члена Компартії України, що розмовляв українською, припадало семеро, котрі говорили лише російською. А в уряді це співвідношення було один до трьох. Тобто, такі кадри врешті-решт полегшили зусилля Москви із створення СРСР. Хоча напередодні все було дуже не просто. Бо навіть такі антиукраїнці, як глава уряду у Києві Християн Раковський або ж російський шовініст Дмитро Лебідь, вкусивши «хліба широкої української автономії», стали вмить анти - центристами і почали торгуватися з Москвою...Оливи у вогонь підлив Сталін свою брутальною пропозицією республікам – об’єднатися у складі «єдиної неподільної Росії» з якоюсь там культурною автономією для інших народів. Це налякало націонал - комуністів і справу мусів рятувати Ленін, котрий запропонував надати кожній республіці право вільного виходу з СРСР. Але це право виходу, за ленінським наполяганням, могло бути здійснене республікою лише з дозволу комуністичної партії, котра лишалася переважно російською і підпорядкованою лише Москві. Ось коло і замкнулося. Неросіян заспокоїли нездійсненним правом виходу і зосередили всю владу СРСР у Москві. Правда, СРСР все ж зафіксував Україну як єдине національне і територіальне ціле, що дозволило досить легко у 1991 році відокремитися від зруйнованого СРСР спільними зусиллями всіх національних республік. Але саме це існування у рамках тоталітарної держави обійшлося Україні, як мінімум, в понад 2 десятки мільйонів жертв і генетичне нищення самого усвідомлення суті незалежності. Ще й сьогодні чимало людей в Україні самі не розуміють, що таке свобода, як нею користуватися і відчувають ностальгію за єдиним союзним простором та сильною сталінською рукою. Недарма добрий знавець східнослов’янської психології, киянин Микола Бердяєв, сказав колись: «Людина стає рабом тому, що воля потребує праці і боротьби, а рабство найпростіша форма існування, подібна до тваринного стану».
Дійсно, УІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, котрий підтримав створення СРСР, відбувся саме 23 грудня 1922 року. Не можна також забувати, що одного з перших, так би мовити, президентів України, голову робочого органу з’їзду – Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету – Григорія Петровського, не зважаючи на вірну службу Москві і Сталінові, усунули в 1938 році з усіх посад, репресували і оголосили «ворогом народу».
Окрім Григорія Петровського, старого «боротьбиста» з України, в лавах української Компартії і Радах напередодні утворення СРСР переважали так звані, за словами Леніна, «російські бюрократи і шовіністи». Наприклад, у 1922 році на одного члена Компартії України, що розмовляв українською, припадало семеро, котрі говорили лише російською. А в уряді це співвідношення було один до трьох. Тобто, такі кадри врешті-решт полегшили зусилля Москви із створення СРСР. Хоча напередодні все було дуже не просто. Бо навіть такі антиукраїнці, як глава уряду у Києві Християн Раковський або ж російський шовініст Дмитро Лебідь, вкусивши «хліба широкої української автономії», стали вмить анти - центристами і почали торгуватися з Москвою...Оливи у вогонь підлив Сталін свою брутальною пропозицією республікам – об’єднатися у складі «єдиної неподільної Росії» з якоюсь там культурною автономією для інших народів. Це налякало націонал - комуністів і справу мусів рятувати Ленін, котрий запропонував надати кожній республіці право вільного виходу з СРСР. Але це право виходу, за ленінським наполяганням, могло бути здійснене республікою лише з дозволу комуністичної партії, котра лишалася переважно російською і підпорядкованою лише Москві. Ось коло і замкнулося. Неросіян заспокоїли нездійсненним правом виходу і зосередили всю владу СРСР у Москві. Правда, СРСР все ж зафіксував Україну як єдине національне і територіальне ціле, що дозволило досить легко у 1991 році відокремитися від зруйнованого СРСР спільними зусиллями всіх національних республік. Але саме це існування у рамках тоталітарної держави обійшлося Україні, як мінімум, в понад 2 десятки мільйонів жертв і генетичне нищення самого усвідомлення суті незалежності. Ще й сьогодні чимало людей в Україні самі не розуміють, що таке свобода, як нею користуватися і відчувають ностальгію за єдиним союзним простором та сильною сталінською рукою. Недарма добрий знавець східнослов’янської психології, киянин Микола Бердяєв, сказав колись: «Людина стає рабом тому, що воля потребує праці і боротьби, а рабство найпростіша форма існування, подібна до тваринного стану».
