Прага, 10 лютого 2003 – Одним із головних аргументів на користь воєнної акції США в Іраку є усунення від влади режиму Саддама Хусейна і установлення демократичного правління, яке послужило би прикладом для сусідніх режимів регіону. Деякі оглядачі гостро скритикували цю ідею, вважаючи, що воєнна акція не принесе Іракові демократії, а лише дестабілізує становище на Близькому Сході. Серед цих оглядачів коментатор британської газети «Ґардіян» Пітер Престон.
Оглядач газети «Ґардіян» висміює зокрема план, представлений прем’єр-міністром Тоні Блером. Згідно з цим планом, після удару по військових об’єктах Іраку, який мав би тривати до шести тижнів, командуючий акцією генерал Франкс пізніше мав би очолити тимчасову військову адміністрацію. Приблизно через рік, як це сталося у краї Косово, владу перебрав би цивільний адміністратор ООН, який протягом наступних двох-трьох років мав би підготувати загальні вибори, які закладуть основи справжньої демократії в Іраку. І тоді, саркастично зауважує автор, Ірак мав би стати близькосхідною Швейцарією, яка експортуватиме свободу до сусідніх країн. І ніхто поки що, веде далі автор, не розсміявся з цього вголос. Цей сценарій придумано неначебто спеціально для того, щоб викликати скептицизм.
Далі, цитуючи Стенлі Курца з Інституту Гувера, який проводить паралель між можливим розвитком подій в післявоєнному Іраку із ситуацією в післявоєнній Японії, автор підкреслює, що установити демократію протягом однієї ночі там, де вона не мала коріння і традицій, неможливо. Саме такою країною автор вважає Ірак після 35-літнього правління Саддама Хусейна. Ірак не можна також порівнювати з Боснією або краєм Косово, тобто з маленькими територіями і порівняно незначною кількістю населення. Ірак налічує 23 мільйони осіб, країна поділена расовою і релігійною ворожнечею, а також кривавою історією. Це є, за словами автора, країна сепаратизму, міжусобиць, убогості і безмежної скорумпованості. Фінансові й технологічні засоби режим спрямовував на одну мету – власне виживання. Автор сумнівається, щоб будь хто із маси тих, що втекли від режиму, могли би повернутися до Іраку для його відбудови. Ці втікачі об’єдналися поза кордонами Іраку в Іракський національний конгрес, але, веде далі автор, держдепартамент США і ЦРУ вважають за недоцільне повертати цих людей до Іраку.
Далі Престон бере під сумнів можливість провести демократичні загальні вибори в Іраку, де курди і шиїти домагаються автономії, а серед туркоманів та ассирійців теж зростають сепаратистські настрої. За цих умов, як вважає автор, будь яка воєнна акція може відкрити більше проблем, ніж їх є досі.
Оглядач газети «Ґардіян» висміює зокрема план, представлений прем’єр-міністром Тоні Блером. Згідно з цим планом, після удару по військових об’єктах Іраку, який мав би тривати до шести тижнів, командуючий акцією генерал Франкс пізніше мав би очолити тимчасову військову адміністрацію. Приблизно через рік, як це сталося у краї Косово, владу перебрав би цивільний адміністратор ООН, який протягом наступних двох-трьох років мав би підготувати загальні вибори, які закладуть основи справжньої демократії в Іраку. І тоді, саркастично зауважує автор, Ірак мав би стати близькосхідною Швейцарією, яка експортуватиме свободу до сусідніх країн. І ніхто поки що, веде далі автор, не розсміявся з цього вголос. Цей сценарій придумано неначебто спеціально для того, щоб викликати скептицизм.
Далі, цитуючи Стенлі Курца з Інституту Гувера, який проводить паралель між можливим розвитком подій в післявоєнному Іраку із ситуацією в післявоєнній Японії, автор підкреслює, що установити демократію протягом однієї ночі там, де вона не мала коріння і традицій, неможливо. Саме такою країною автор вважає Ірак після 35-літнього правління Саддама Хусейна. Ірак не можна також порівнювати з Боснією або краєм Косово, тобто з маленькими територіями і порівняно незначною кількістю населення. Ірак налічує 23 мільйони осіб, країна поділена расовою і релігійною ворожнечею, а також кривавою історією. Це є, за словами автора, країна сепаратизму, міжусобиць, убогості і безмежної скорумпованості. Фінансові й технологічні засоби режим спрямовував на одну мету – власне виживання. Автор сумнівається, щоб будь хто із маси тих, що втекли від режиму, могли би повернутися до Іраку для його відбудови. Ці втікачі об’єдналися поза кордонами Іраку в Іракський національний конгрес, але, веде далі автор, держдепартамент США і ЦРУ вважають за недоцільне повертати цих людей до Іраку.
Далі Престон бере під сумнів можливість провести демократичні загальні вибори в Іраку, де курди і шиїти домагаються автономії, а серед туркоманів та ассирійців теж зростають сепаратистські настрої. За цих умов, як вважає автор, будь яка воєнна акція може відкрити більше проблем, ніж їх є досі.
