Прага, 26 квітня 2003 року.
Зиновій Фрис
Вітаю вас, дорогі слухачі! Наша передача «Листи на Свободу» вперше виходить у суботу, 26 квітня , у Великодню суботу і повториться у понеділок, 28 квітня, другого дня Великодніх свят. І, звичайно ж, насамперед, користуючись чудовою нагодою, я хочу привітати всіх, хто нас слухає, з цим найсвітлішим, найбільшим християнським святом- святом Христового Воскресіння. Щастя вам, здоров’я і нехай Господь береже вас сьогодні і по всяк час.
Наш слухач Петро Дмитраш з німецького міста Вупперталь пише: "Сьогодні по всій нашій Україні лунають Великодні Божі піснеспіви. Для українського народу це свято має особливе значення. Віра в неминучу прийдешність воскресіння завжди наповнювала серця справжніх патріотів на всіх континентах, куди б не закидала доля наших братів і сестер. Радіймо і веселімося у цей день, бо Христос Воскрес і подав нам добро, любов і радість, єднання і мир. Христос Воскрес! Воскресла Україна!"
Зиновій Фрис
У нашій передачі сьогодні бере участь народна артистка України, народний депутат Верховної Ради, професор Оксана Білозір. За кілька днів до виходу в ефір цієї передачі я зателефонував до пані Оксани і попросив її відповісти на дуже просте запитання: «Що для Вас є Великдень?». У відповідь я почув таке, що, не сумніваюся, схвилює і Вас. Оксана Білозір, крім всього, як з’ясувалося, наша дуже давня слухачка.
Оксана Білозір
Вітаю Вас, пане Зіновію. Боже, яке запитання Ви мені задали. Що для мене є Великдень? Для мене у моєму житті, особливо, коли я була ще маленькою дівчинкою, було дві казки - це Різдво і це Великдень. Якщо Різдво - це така домашня казка про народження дитинки і це таке сімейне було свято, то Великдень завжди у моїй уяві ввижалося як велике загальне українське свято. Раніше для мене була лише одна Україна, це для мене був пуп усієї землі і для мене більше нікого не існувало. А сьогодні мені здається, коли Великдень, я собі уявляю, як святять паску, як сідають за святковий Великодній стіл усі українці, які живуть на всіх континентах на нашій великій планеті Земля.
Великдень- дуже веселе свято. Я, до речі, коли росла, то пам’ятаю, як батько мені розповідав, що коли він був малесенький, а проживали вони з дідом і з бабцею в Тернопільській області, Зборовський район, село Тустоголове. Таке село дуже старовинне. Там стоїть великий хрест і похоронено 100 козаків.Тому село так і називається: «Ту, сто голів!» - Тустоголове. Так от, мій тато ще з 10-12 рочків завжди їздив до Зборова на службу Божу в неділю і служив у, так званій, тихій службі Божій. Тобто, коли священик приходить на ранкову недільну службу, то спочатку йде тиха служба Божа, яка без хору і без дяка. А вже після 10, йде співана служба Божа. Тато мені завжди розповідав, що він приїжджав ранесенько з того села до Зборова, щоб в тій службі Божій послужити тиху службу Божу. Ïх було два маленьких хлопчики:він і ще його друг, я вже не пам’ятаю, правда, його ім’я.
Але чому я про це сказала, тому що такою цілою історичною подією у житті мого батька був Великдень. Завжди на Великдень дід мій Йосип із бабцею Марією брали мого тата маленького, його старшого брата і вони в п’ятницю сідали на воза, брали з собою їжу і з Тернопольської області цього села Тустоголове їхали возом аж до Львова. Рано, коли сходить сонце, вони вже були в церкві Юра. І все життя я себе маленькою пам’ятаю, як батько мені розповідав, як він їхав на службу Божу до церкви Юра на Великдень до Львова, щоб побути на службі митрополита Шептицького. Він фактично виріс з цим митрополитом. Він його пам’ятає ще з часів війни. Тоді батькові було 10-12 років. Батько мій з 1930 року. І останні раз батько був на його службі у 1945 році і ще пам’ятає його на колясочці. Тому у мене це така казка, про яку я почала говорити, має цілу велику історію і в моїй сім’ї.
Я пам’ятаю як маленькою росла з своєю сестрою Мирославою, а росли ми в місті Яворові Львівська область. Таке маленьке містечко, дуже гарне, дуже затишне, всі у ньому були як одна сім’я і це містечко є прямо на кордоні між Україною і Польщею. Так от, на другий день Великодня ми завжди збиралися коло старої церкви. Там було дві нових церкви... Це були 60-70-ті роки. Там були церкви і люди ходили до церкви. Але була така одна стара церква, дерев’яна, стояла на горбочку на краю Яворова і ми на другий день свят - на Світлий понеділок, у нас ще називають його Обливний понеділок, на цей понеділок і вівторок, ми ходили до тої церкви, водили хороводи. А ми колись називали - виводили ягілки.
Боже, яке то було свято. Тут збиралися всі діти. Які різні ігри. І ми співали там і про качура, і про писара, водили там струмочок, співали різні ягілки, обов’язково були гойдалки і обов’язково було вогнище, була ватра. Тобто, це було таке велике-велике свято. І я собі думаю, що мені не дає сьогодні спокою: де все це поділося? Чому наші діти, навіть мої діти цим не переймаються, хоча ми завжди їздимо до моїх батьків додому і збирається моя родина, мого чоловіка Романа, і ми намагаємося цей обряд, ці звичаї, ці традиції обов’язково зберігати і стараємося співати і ці пісні. Але це ж має бути масово, воно має бути загальноукраїнське. І мені не дає спокою, де воно все це поділося? Воно ще тримається в нашій пам’яті, пам’яті наших батьків і я свято вірю в те, що прийде такий час, коли, дійсно, це буде велике дійство, не побоюся цього слова сказати, але не лише духовне, не лише релігійне, не лише людське, але і державне свято- Великдень.
Мені зараз на думку припало кілька пісеньок. Є дуже гарна ягілочка, причому, в різних регіонах нашої України її по інакшому співають. Ось тут в Києві Ніна Матвієнко, я чула, також її співала, але вона трішечки по- інакшому співає. На Слобожанщині там ще по -інакшому співають. А от у нас у Львові на Галичині вона звучить так :« Ягіл-ягілочка, Ягілова дочка. Устала ранесенько, вмилася білесенько...» І там ще дуже багато є куплетів. Є ще така пісня про писара. У мене десь куплетів з 20 є. Я її всю співати не буду, але звучить вона приблизно так (співає): «Ой, на ставі, на ставі писар гусей зганяє. Гей, гей, уха-ха, писар гусей зганяє»... Там дуже і дуже багато є куплетів і оце зараз я співаю і згадую той Яворів: як ми його водили ті ягілки біля старої церкви, а батьки наші і, зокрема, мій тато стояв на брамі. Тому що була така вказівка від влади, що стояли люди і не дозволяли дітям водити ці хороводи. Не дозволяли, щоб ця традиція взагалі відроджувалася. Мій тато стояв на брамі і тільки міліція йшла, відразу батьки гукали: «Діти, діти, втікайте!» Ми всі втікаємо десь там десь сідаємо, ніби ми не водимо ягілки, ніби не співаємо, ніби не бавимося. Це було на моїй пам’яті, це було на пам’яті мого батька і ця картина спливла і мені стало з того смішно.
Оце я ягілочку заспівала. Я хочу перейти на таку тему: тему сонця. Взагалі, що таке Великдень? Це є таке наслоєння дохристиянської релігії на християнську релігію. Це є глибина всіх наших традицій, звичаїв, обрядів, які мають тисячолітню культуру і тисячолітню історію, які перейшли у християнство і доповнюють його. Тому я глибоко переконана, що ніякий народ, ніяка інша культура не має таких свят, не має таких обрядів саме на релігійні свята: що на Різдво ми знаємо Вертеп, що на Великдень - це виводити ягілки. Було колись ще пам’ятаю в Яворові дуже важливо побачити, як на Великдень сходить сонце. Вважалося, якщо ти схід сонця побачиш, особливо дівчинка, то обов’язково будеш красивою. Якщо ти будеш показувати на то сонечко гроші - то ти обов’язково будеш багатою. У цій ягілочці про це і співається, що ця Ягілочка, Ягілова дочка ранесенько умилася і глянула на сонечко, щоб бути гарною.
Що стосується домашнього родинного столу на Великдень, мені найбільше запам’яталося з дитячих спогадів і, до речі, воно зараз є в нашій сім’ї, це як закон. По-перша, встає батько, він молиться, просить, щоб щасливо дожити до наступного Великодня, після того бере яєчко чистить його, або, ми взагалі несемо святити кошичок з пасочкою і там яєчко вже почищене, і те яєчко тато розрізає на 4 або 5 частин, щоб кожному було по кусочку того яєчка і ми спочатку їмо те яєчко. А потім починається забава. Беремо ці писанки і починаємо стукати, щоб знайти найміцніше яйце. І найміцніше яєчко кладемо на стіл і воно як символ багатства, міцності духу, сімейного достатку, сімейної злагоди, миру і любові у сім’ї.
Зиновій Фрис
Інтерв’ю з Оксаною Білозір ми продовжимо трішечки пізніше, а зараз ось про що.
Родини 448 українських військово службовців, які перебувають з гуманітарної місією в Кувейті, цього року святкуватимуть Великдень без своїх чоловіків та синів. А вояки традиційно не скуштують паски, спеченої їхніми матерями, чи дружинами.
26 квітня у майора Вадима Швидченка ще й уродини. Його дружина пані Ніна зазначила в розмові з нашою львівською кореспонденткою Галиною Терещук, що вона неодмінно у неділю зателефонує чоловікові в Кувейт і привітає його з Великодніми святами і днем народження.
Ніна Швидченко
Я тільки молю Бога, щоб все було добре, щоб вони всі повернулися на рідну землю, тому що кожна сім’я чекає. Звичайно, трішечки боляче, що на Великдень не будемо разом, але я сподіваюся на Божу ласку.
Галина Терещук
Як Ви будете святкувати цей Великдень, коли чоловік так далеко. Ви з дітьми святкуватиме?
Ніна Швидченко Так, у нас є син 10 років. Ми живемо з мамою, братом. Ми завжди, як справжні християни у суботу святимо паску і святкуємо вдома. Тому що чоловікова родина на Полтавщині. Тут у нас дуже мало родини.
Галина Терещук
Є у вас якась особлива традиція святкувати Великдень, коли Ви всі разом з чоловіком?
Ніна Швидченко
Ви знаєте, у нас так виходить, що 26 квітня у нього день народження або перед Великоднем, або після Великодня. Тому у нас завжди це свято пов’язане з його днем народження. Тому у нас завжди друзі, близькі люди. 26 квітня у нього день народження і я буду обов’язково телефонувати, незалежно від того, скільки це буде коштувати.
Зиновій Фрис
А зараз я хочу продовжити Великоднє інтерв’ю з нашою слухачкою, народною артисткою України, народним депутатом України Оксаною Білозір.
Оксана Білозір
От такі мої спогади дитячі і такий завжди Великдень у нас є.
Пане Зіновій, Ви мене запитуєте, де я святкую Великдень. Звичайно, завжди, де б я не була, у якій стороні, чи нашої країни, чи за кордоном я намагаюся бути тільки дома. І батьки мої, слава Богу, вони ще живі і я знаю, що кожен рік в нашій сім’ї, це вже йде як за три для наших батьків, і тому на кожне таке свято ми намагаємося бути вдома, намагаємося поцілувати... А християнський поцілунок: тричі поцілувати одне одного - це як ритуал. Хоча це ми робимо кожен день, але в цей день - це є особливий ритуал. В цей день поцілунок особливий: єдності духу, єдності нації, єдності нашого народу.
Ви запитуєте мене, пане Зіновію, що означає для мене бути україночкою? Важко мені, чесно кажучи, на це питання відповісти і знаєте чому? Тому що я вважаю себе боржницею цього народу. Сьогодні я можу назватися: і те у мене є, і те здобула, і сьогодні я маю певний статус у державі. Я маю все це лише тому, що у мене є своя держава, тому що у мене є свій народ, якому я служу. І цей народ постійно давав мені аванси, давав кредити своєї довіри, любові, утримував мене, давав мені силу підніматися, підніматися і підніматися. Тому сьогодні я його боржниця, я відпрацьовую те, що я здобула впродовж цих років. Тобто, для мене бути українкою - це мати велику відповідальність на своїх плечах за майбутнє і за ту справу, яку сьогодні я можу робити.
Зиновій Фрис
До інтерв’ю з Оксаною Білозір ми ще повернемося. А зараз таке повідомлення.
У 1947 році Віру Франко, доньку наймолодшого сина Івана Франка - Петра, більшовики відправили на заслання в Сибір. Там народилася і правнучка Івана Франка - Надія. Нині пані Надія Франко -заступник директора Львівського державного історичного архіву. Наша львівська колега Галина Терещук розмовляє з пані Надією про те, як родина Франків святкувала Великдень далеко від Батьківщини - на засланні і у Львові після звільнення.
Галина Терещук Із покоління в покоління була традиція у Франків, що завжди пекли на Великдень паски. І Ваша бабуся Ольга Франко написала багато рецептів, справді галицьких рецептів, видала книжки. Скажіть, будь ласка, що Ви пам’ятаєте, якою була ця паска для Вас в дитинстві?
Надія Франко
У дитинстві мені тяжко згадати, тому що я народилася у Воркуті. Ми у 1953 році приїхали до Львова. З року в рік ми готувалися до Великодня, як до чогось такого - то було для нас святе свято, що Великдень, що Різдво.
Християнських свят ми дотримувалися ,незалежно від тих всіх режимів, які і мама пережила. Ми, діти, правда того не відчували. Ми чекали свята. Ми чекали солодкого, паски, тортів, які завжди традиційно пеклися незалежно від умов. Але традиція завжди у нас домінувала. Мама готувала тісто. Кухню готувала. Кухня повинна була бути ідеально чиста. Грілася кухня до відповідної температури, щоб тісто нормально росло. Мала бути тиша ідеальна. Двері мали бути зачинені. Ніяких протягів, нічого. Навіть пошепки говорилося, тому що росло тісто.
Галина Терещук
Є така традиція, що, скажімо, мама пекла паску і пригощала рідних.
Надія Франко
Мама успадкувала від своєї мами - Ольги Франко любов до кулінарії і до кухні. Коли ж мама пекла паску, то традиція була в тому, що обов’язково потрібно було піти до баби нашої Ольги Франко і щоб баба покуштувала ту паску, і мама чекала похвали. Всі рецепти, які баба дотримувалася в своїх книгах, в своїх записах, мама хотіла дотримуватися, хоча не завжди були умови до того. Тому що, наприклад, по рецептах баби, паска пеклася лише на жовтках, а білки залишалися традиційно у нас на Великдень. А на солодке пеклися торти на рецептах, де більше вживалися білки.
Галина Терещук
Ти не пам’ятаєш, як на Воркуті Великдень святкувався, а можливо мама розповідала, як туди приходила паска, адже там не було умов її спекти?
Надія Франко
До 1953 року ми вже були, те що я вже пам’ятаю, ми жили не в Воркуті, а на поселенні в Устькані. Паску в Воркуті ми не пекли і не пекли на поселеннях, тому що не було умов, не було тих продуктів.
Присилали паску. Дід Тарас, це мамин вуйко, син Івана Франка, який маму дуже любив і посилав дуже часто посилки, які часом доходили, часом ні. А якщо навіть приходила та паска у тих роках, зрозуміло, не за рецептами моєї баби, то коли мама отримувала ту паску, то на поселеннях жило дуже багато родин українців і та паска йшла по шматочку по всіх тих хатах, де жили українці: потрошечки, хай символічно, хай того сухарика засушеного, але вона була з України. Мені тяжко про це говорити, але, дійсно це було для них... Дай Боже, ми то вже не переживемо, тому я не дивуюся, що мама про це не говорила.
Зиновій Фрис
І знову в «Листах на Свободу» наша слухачка, народна артистка України, народний депутат Верховної Ради Оксана Білозір. Я звертаюся до неї з запитанням: «Чого, пані Оксано, Ви бажаєте слухачам, всім українцям у цей великий день, у це велике свято - Христового Воскресіння?»
Оксана Білозір
В першу чергу - це запалити серця від вогню Великодної свічки. Це цей момент єдності, момент істини, усвідомлення, що в цей момент ми нікому, крім себе, не потрібні. В цей момент ми повинні думати про те, що ми повинні зберегти те, що ми маємо і вогонь цієї свічки мати можливість передати своїм дітям. Хочеться сказати всім Вам: Христос Воскрес! Воістину воскрес.
І нехай утвердиться добро і мир у нашому домі. Щастям і радістю нехай повниться наша віра. Жити, творити во славу Господа, на прощення і на славу України. І, як завжди, я кажу:« Хай буде віра, надія і любов поміж нами». Чому віра? Тому що треба вірити у свої сили. Ми повинні вірити, що ми здатні змінити своє життя і ми обов’язково його змінимо в ім’я майбутнього наших дітей.
Надія. Те, що ми мусимо надіятися на те, що все ми зробимо правильно. Головне чути голос свого серця, головне, відчувати плече один одного, відчувати і іти на зустріч один до одного, брат до брата, родина до родини.
Любові. Що таке любов? Це означає для мене полюбити себе в Україні і Україну в собі. Полюбити Україну такою, якою вона є: пошарпаною, пригніченою, зневіреною, роз’єднаною для того, щоб дуже захотіти її зробити кращою, зробити її достойною серед держав, багатою для нас, з великим майбутнім для наших дітей. Христос воскрес! Воістину воскрес.
Зиновій Фрис
Дорогі слухачі, передача «Листи на Свободу» добігає кінця. Я дякую Вам за увагу, ще і ще раз вітаю Вас з великим святом Христового Воскресіння. Щастя, здоров’я Вам і Божої благодаті. Хай Вам щастить.
Зиновій Фрис
Вітаю вас, дорогі слухачі! Наша передача «Листи на Свободу» вперше виходить у суботу, 26 квітня , у Великодню суботу і повториться у понеділок, 28 квітня, другого дня Великодніх свят. І, звичайно ж, насамперед, користуючись чудовою нагодою, я хочу привітати всіх, хто нас слухає, з цим найсвітлішим, найбільшим християнським святом- святом Христового Воскресіння. Щастя вам, здоров’я і нехай Господь береже вас сьогодні і по всяк час.
Наш слухач Петро Дмитраш з німецького міста Вупперталь пише: "Сьогодні по всій нашій Україні лунають Великодні Божі піснеспіви. Для українського народу це свято має особливе значення. Віра в неминучу прийдешність воскресіння завжди наповнювала серця справжніх патріотів на всіх континентах, куди б не закидала доля наших братів і сестер. Радіймо і веселімося у цей день, бо Христос Воскрес і подав нам добро, любов і радість, єднання і мир. Христос Воскрес! Воскресла Україна!"
Зиновій Фрис
У нашій передачі сьогодні бере участь народна артистка України, народний депутат Верховної Ради, професор Оксана Білозір. За кілька днів до виходу в ефір цієї передачі я зателефонував до пані Оксани і попросив її відповісти на дуже просте запитання: «Що для Вас є Великдень?». У відповідь я почув таке, що, не сумніваюся, схвилює і Вас. Оксана Білозір, крім всього, як з’ясувалося, наша дуже давня слухачка.
Оксана Білозір
Вітаю Вас, пане Зіновію. Боже, яке запитання Ви мені задали. Що для мене є Великдень? Для мене у моєму житті, особливо, коли я була ще маленькою дівчинкою, було дві казки - це Різдво і це Великдень. Якщо Різдво - це така домашня казка про народження дитинки і це таке сімейне було свято, то Великдень завжди у моїй уяві ввижалося як велике загальне українське свято. Раніше для мене була лише одна Україна, це для мене був пуп усієї землі і для мене більше нікого не існувало. А сьогодні мені здається, коли Великдень, я собі уявляю, як святять паску, як сідають за святковий Великодній стіл усі українці, які живуть на всіх континентах на нашій великій планеті Земля.
Великдень- дуже веселе свято. Я, до речі, коли росла, то пам’ятаю, як батько мені розповідав, що коли він був малесенький, а проживали вони з дідом і з бабцею в Тернопільській області, Зборовський район, село Тустоголове. Таке село дуже старовинне. Там стоїть великий хрест і похоронено 100 козаків.Тому село так і називається: «Ту, сто голів!» - Тустоголове. Так от, мій тато ще з 10-12 рочків завжди їздив до Зборова на службу Божу в неділю і служив у, так званій, тихій службі Божій. Тобто, коли священик приходить на ранкову недільну службу, то спочатку йде тиха служба Божа, яка без хору і без дяка. А вже після 10, йде співана служба Божа. Тато мені завжди розповідав, що він приїжджав ранесенько з того села до Зборова, щоб в тій службі Божій послужити тиху службу Божу. Ïх було два маленьких хлопчики:він і ще його друг, я вже не пам’ятаю, правда, його ім’я.
Але чому я про це сказала, тому що такою цілою історичною подією у житті мого батька був Великдень. Завжди на Великдень дід мій Йосип із бабцею Марією брали мого тата маленького, його старшого брата і вони в п’ятницю сідали на воза, брали з собою їжу і з Тернопольської області цього села Тустоголове їхали возом аж до Львова. Рано, коли сходить сонце, вони вже були в церкві Юра. І все життя я себе маленькою пам’ятаю, як батько мені розповідав, як він їхав на службу Божу до церкви Юра на Великдень до Львова, щоб побути на службі митрополита Шептицького. Він фактично виріс з цим митрополитом. Він його пам’ятає ще з часів війни. Тоді батькові було 10-12 років. Батько мій з 1930 року. І останні раз батько був на його службі у 1945 році і ще пам’ятає його на колясочці. Тому у мене це така казка, про яку я почала говорити, має цілу велику історію і в моїй сім’ї.
Я пам’ятаю як маленькою росла з своєю сестрою Мирославою, а росли ми в місті Яворові Львівська область. Таке маленьке містечко, дуже гарне, дуже затишне, всі у ньому були як одна сім’я і це містечко є прямо на кордоні між Україною і Польщею. Так от, на другий день Великодня ми завжди збиралися коло старої церкви. Там було дві нових церкви... Це були 60-70-ті роки. Там були церкви і люди ходили до церкви. Але була така одна стара церква, дерев’яна, стояла на горбочку на краю Яворова і ми на другий день свят - на Світлий понеділок, у нас ще називають його Обливний понеділок, на цей понеділок і вівторок, ми ходили до тої церкви, водили хороводи. А ми колись називали - виводили ягілки.
Боже, яке то було свято. Тут збиралися всі діти. Які різні ігри. І ми співали там і про качура, і про писара, водили там струмочок, співали різні ягілки, обов’язково були гойдалки і обов’язково було вогнище, була ватра. Тобто, це було таке велике-велике свято. І я собі думаю, що мені не дає сьогодні спокою: де все це поділося? Чому наші діти, навіть мої діти цим не переймаються, хоча ми завжди їздимо до моїх батьків додому і збирається моя родина, мого чоловіка Романа, і ми намагаємося цей обряд, ці звичаї, ці традиції обов’язково зберігати і стараємося співати і ці пісні. Але це ж має бути масово, воно має бути загальноукраїнське. І мені не дає спокою, де воно все це поділося? Воно ще тримається в нашій пам’яті, пам’яті наших батьків і я свято вірю в те, що прийде такий час, коли, дійсно, це буде велике дійство, не побоюся цього слова сказати, але не лише духовне, не лише релігійне, не лише людське, але і державне свято- Великдень.
Мені зараз на думку припало кілька пісеньок. Є дуже гарна ягілочка, причому, в різних регіонах нашої України її по інакшому співають. Ось тут в Києві Ніна Матвієнко, я чула, також її співала, але вона трішечки по- інакшому співає. На Слобожанщині там ще по -інакшому співають. А от у нас у Львові на Галичині вона звучить так :« Ягіл-ягілочка, Ягілова дочка. Устала ранесенько, вмилася білесенько...» І там ще дуже багато є куплетів. Є ще така пісня про писара. У мене десь куплетів з 20 є. Я її всю співати не буду, але звучить вона приблизно так (співає): «Ой, на ставі, на ставі писар гусей зганяє. Гей, гей, уха-ха, писар гусей зганяє»... Там дуже і дуже багато є куплетів і оце зараз я співаю і згадую той Яворів: як ми його водили ті ягілки біля старої церкви, а батьки наші і, зокрема, мій тато стояв на брамі. Тому що була така вказівка від влади, що стояли люди і не дозволяли дітям водити ці хороводи. Не дозволяли, щоб ця традиція взагалі відроджувалася. Мій тато стояв на брамі і тільки міліція йшла, відразу батьки гукали: «Діти, діти, втікайте!» Ми всі втікаємо десь там десь сідаємо, ніби ми не водимо ягілки, ніби не співаємо, ніби не бавимося. Це було на моїй пам’яті, це було на пам’яті мого батька і ця картина спливла і мені стало з того смішно.
Оце я ягілочку заспівала. Я хочу перейти на таку тему: тему сонця. Взагалі, що таке Великдень? Це є таке наслоєння дохристиянської релігії на християнську релігію. Це є глибина всіх наших традицій, звичаїв, обрядів, які мають тисячолітню культуру і тисячолітню історію, які перейшли у християнство і доповнюють його. Тому я глибоко переконана, що ніякий народ, ніяка інша культура не має таких свят, не має таких обрядів саме на релігійні свята: що на Різдво ми знаємо Вертеп, що на Великдень - це виводити ягілки. Було колись ще пам’ятаю в Яворові дуже важливо побачити, як на Великдень сходить сонце. Вважалося, якщо ти схід сонця побачиш, особливо дівчинка, то обов’язково будеш красивою. Якщо ти будеш показувати на то сонечко гроші - то ти обов’язково будеш багатою. У цій ягілочці про це і співається, що ця Ягілочка, Ягілова дочка ранесенько умилася і глянула на сонечко, щоб бути гарною.
Що стосується домашнього родинного столу на Великдень, мені найбільше запам’яталося з дитячих спогадів і, до речі, воно зараз є в нашій сім’ї, це як закон. По-перша, встає батько, він молиться, просить, щоб щасливо дожити до наступного Великодня, після того бере яєчко чистить його, або, ми взагалі несемо святити кошичок з пасочкою і там яєчко вже почищене, і те яєчко тато розрізає на 4 або 5 частин, щоб кожному було по кусочку того яєчка і ми спочатку їмо те яєчко. А потім починається забава. Беремо ці писанки і починаємо стукати, щоб знайти найміцніше яйце. І найміцніше яєчко кладемо на стіл і воно як символ багатства, міцності духу, сімейного достатку, сімейної злагоди, миру і любові у сім’ї.
Зиновій Фрис
Інтерв’ю з Оксаною Білозір ми продовжимо трішечки пізніше, а зараз ось про що.
Родини 448 українських військово службовців, які перебувають з гуманітарної місією в Кувейті, цього року святкуватимуть Великдень без своїх чоловіків та синів. А вояки традиційно не скуштують паски, спеченої їхніми матерями, чи дружинами.
26 квітня у майора Вадима Швидченка ще й уродини. Його дружина пані Ніна зазначила в розмові з нашою львівською кореспонденткою Галиною Терещук, що вона неодмінно у неділю зателефонує чоловікові в Кувейт і привітає його з Великодніми святами і днем народження.
Ніна Швидченко
Я тільки молю Бога, щоб все було добре, щоб вони всі повернулися на рідну землю, тому що кожна сім’я чекає. Звичайно, трішечки боляче, що на Великдень не будемо разом, але я сподіваюся на Божу ласку.
Галина Терещук
Як Ви будете святкувати цей Великдень, коли чоловік так далеко. Ви з дітьми святкуватиме?
Ніна Швидченко Так, у нас є син 10 років. Ми живемо з мамою, братом. Ми завжди, як справжні християни у суботу святимо паску і святкуємо вдома. Тому що чоловікова родина на Полтавщині. Тут у нас дуже мало родини.
Галина Терещук
Є у вас якась особлива традиція святкувати Великдень, коли Ви всі разом з чоловіком?
Ніна Швидченко
Ви знаєте, у нас так виходить, що 26 квітня у нього день народження або перед Великоднем, або після Великодня. Тому у нас завжди це свято пов’язане з його днем народження. Тому у нас завжди друзі, близькі люди. 26 квітня у нього день народження і я буду обов’язково телефонувати, незалежно від того, скільки це буде коштувати.
Зиновій Фрис
А зараз я хочу продовжити Великоднє інтерв’ю з нашою слухачкою, народною артисткою України, народним депутатом України Оксаною Білозір.
Оксана Білозір
От такі мої спогади дитячі і такий завжди Великдень у нас є.
Пане Зіновій, Ви мене запитуєте, де я святкую Великдень. Звичайно, завжди, де б я не була, у якій стороні, чи нашої країни, чи за кордоном я намагаюся бути тільки дома. І батьки мої, слава Богу, вони ще живі і я знаю, що кожен рік в нашій сім’ї, це вже йде як за три для наших батьків, і тому на кожне таке свято ми намагаємося бути вдома, намагаємося поцілувати... А християнський поцілунок: тричі поцілувати одне одного - це як ритуал. Хоча це ми робимо кожен день, але в цей день - це є особливий ритуал. В цей день поцілунок особливий: єдності духу, єдності нації, єдності нашого народу.
Ви запитуєте мене, пане Зіновію, що означає для мене бути україночкою? Важко мені, чесно кажучи, на це питання відповісти і знаєте чому? Тому що я вважаю себе боржницею цього народу. Сьогодні я можу назватися: і те у мене є, і те здобула, і сьогодні я маю певний статус у державі. Я маю все це лише тому, що у мене є своя держава, тому що у мене є свій народ, якому я служу. І цей народ постійно давав мені аванси, давав кредити своєї довіри, любові, утримував мене, давав мені силу підніматися, підніматися і підніматися. Тому сьогодні я його боржниця, я відпрацьовую те, що я здобула впродовж цих років. Тобто, для мене бути українкою - це мати велику відповідальність на своїх плечах за майбутнє і за ту справу, яку сьогодні я можу робити.
Зиновій Фрис
До інтерв’ю з Оксаною Білозір ми ще повернемося. А зараз таке повідомлення.
У 1947 році Віру Франко, доньку наймолодшого сина Івана Франка - Петра, більшовики відправили на заслання в Сибір. Там народилася і правнучка Івана Франка - Надія. Нині пані Надія Франко -заступник директора Львівського державного історичного архіву. Наша львівська колега Галина Терещук розмовляє з пані Надією про те, як родина Франків святкувала Великдень далеко від Батьківщини - на засланні і у Львові після звільнення.
Галина Терещук Із покоління в покоління була традиція у Франків, що завжди пекли на Великдень паски. І Ваша бабуся Ольга Франко написала багато рецептів, справді галицьких рецептів, видала книжки. Скажіть, будь ласка, що Ви пам’ятаєте, якою була ця паска для Вас в дитинстві?
Надія Франко
У дитинстві мені тяжко згадати, тому що я народилася у Воркуті. Ми у 1953 році приїхали до Львова. З року в рік ми готувалися до Великодня, як до чогось такого - то було для нас святе свято, що Великдень, що Різдво.
Християнських свят ми дотримувалися ,незалежно від тих всіх режимів, які і мама пережила. Ми, діти, правда того не відчували. Ми чекали свята. Ми чекали солодкого, паски, тортів, які завжди традиційно пеклися незалежно від умов. Але традиція завжди у нас домінувала. Мама готувала тісто. Кухню готувала. Кухня повинна була бути ідеально чиста. Грілася кухня до відповідної температури, щоб тісто нормально росло. Мала бути тиша ідеальна. Двері мали бути зачинені. Ніяких протягів, нічого. Навіть пошепки говорилося, тому що росло тісто.
Галина Терещук
Є така традиція, що, скажімо, мама пекла паску і пригощала рідних.
Надія Франко
Мама успадкувала від своєї мами - Ольги Франко любов до кулінарії і до кухні. Коли ж мама пекла паску, то традиція була в тому, що обов’язково потрібно було піти до баби нашої Ольги Франко і щоб баба покуштувала ту паску, і мама чекала похвали. Всі рецепти, які баба дотримувалася в своїх книгах, в своїх записах, мама хотіла дотримуватися, хоча не завжди були умови до того. Тому що, наприклад, по рецептах баби, паска пеклася лише на жовтках, а білки залишалися традиційно у нас на Великдень. А на солодке пеклися торти на рецептах, де більше вживалися білки.
Галина Терещук
Ти не пам’ятаєш, як на Воркуті Великдень святкувався, а можливо мама розповідала, як туди приходила паска, адже там не було умов її спекти?
Надія Франко
До 1953 року ми вже були, те що я вже пам’ятаю, ми жили не в Воркуті, а на поселенні в Устькані. Паску в Воркуті ми не пекли і не пекли на поселеннях, тому що не було умов, не було тих продуктів.
Присилали паску. Дід Тарас, це мамин вуйко, син Івана Франка, який маму дуже любив і посилав дуже часто посилки, які часом доходили, часом ні. А якщо навіть приходила та паска у тих роках, зрозуміло, не за рецептами моєї баби, то коли мама отримувала ту паску, то на поселеннях жило дуже багато родин українців і та паска йшла по шматочку по всіх тих хатах, де жили українці: потрошечки, хай символічно, хай того сухарика засушеного, але вона була з України. Мені тяжко про це говорити, але, дійсно це було для них... Дай Боже, ми то вже не переживемо, тому я не дивуюся, що мама про це не говорила.
Зиновій Фрис
І знову в «Листах на Свободу» наша слухачка, народна артистка України, народний депутат Верховної Ради Оксана Білозір. Я звертаюся до неї з запитанням: «Чого, пані Оксано, Ви бажаєте слухачам, всім українцям у цей великий день, у це велике свято - Христового Воскресіння?»
Оксана Білозір
В першу чергу - це запалити серця від вогню Великодної свічки. Це цей момент єдності, момент істини, усвідомлення, що в цей момент ми нікому, крім себе, не потрібні. В цей момент ми повинні думати про те, що ми повинні зберегти те, що ми маємо і вогонь цієї свічки мати можливість передати своїм дітям. Хочеться сказати всім Вам: Христос Воскрес! Воістину воскрес.
І нехай утвердиться добро і мир у нашому домі. Щастям і радістю нехай повниться наша віра. Жити, творити во славу Господа, на прощення і на славу України. І, як завжди, я кажу:« Хай буде віра, надія і любов поміж нами». Чому віра? Тому що треба вірити у свої сили. Ми повинні вірити, що ми здатні змінити своє життя і ми обов’язково його змінимо в ім’я майбутнього наших дітей.
Надія. Те, що ми мусимо надіятися на те, що все ми зробимо правильно. Головне чути голос свого серця, головне, відчувати плече один одного, відчувати і іти на зустріч один до одного, брат до брата, родина до родини.
Любові. Що таке любов? Це означає для мене полюбити себе в Україні і Україну в собі. Полюбити Україну такою, якою вона є: пошарпаною, пригніченою, зневіреною, роз’єднаною для того, щоб дуже захотіти її зробити кращою, зробити її достойною серед держав, багатою для нас, з великим майбутнім для наших дітей. Христос воскрес! Воістину воскрес.
Зиновій Фрис
Дорогі слухачі, передача «Листи на Свободу» добігає кінця. Я дякую Вам за увагу, ще і ще раз вітаю Вас з великим святом Христового Воскресіння. Щастя, здоров’я Вам і Божої благодаті. Хай Вам щастить.
