Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 12:05

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Цікаві люди днів минулих і сьогодення – герої нашої сьогоднішньої передачі.


Олекса Починок “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Цікаві люди днів минулих і сьогодення – герої нашої сьогоднішньої передачі.

Київ, 1 серпня 2003 року.

Олекса Починок

Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Починок. Цікаві люди днів минулих і сьогодення – герої нашої сьогоднішньої передачі.

Людина, яка вміла робити добрі і світлі вчинки – таким назавжди запам‘ятався львів‘янин Роман Крип‘якевич ведучому циклу “Шістдесятники” Романові Корогодському.

Роман Корогодський

У колі національної інтелігенції його знали, цінували, любили, і було за що. Передусім, цілковита відданість справі збереження, відродження національної свідомості. Він не голосував: “Треба!” Він своїм власним прикладом трудівника на українському полі щоденною клопіткою працею підіймав Перелоги, чи то йшлося про витворення, розповсюдження, переховування “Самвидаву” в 60-ті роки, чи наукове впорядкування архіву батька, видатного історика України Івана Петровича Крип’якевича, чи активна участь у громадському житті України – скрізь він устигав. Жодна науково-культурна громадсько-політична акція без його активної участі не відбувалася.

І тільки залишається дивуватися, як він встигав все це робити і написати 80 наукових праць зі свого безпосереднього фаху? Роман Крип’якевич – кандидат фізико-математичних наук, і докторську дисертацію йому, як дисиденту-шістдесятнику, не дозволили захистити ще в 70-х роках. Читав лекції з екуменічних ідей і зирянського руху, викладав етику і риторику у Львівській богословській академії, брав участь у гуманітарних акціях Міжнародного фонду св. Володимира, очолював українсько-австрійський духовний центр і, нарешті, гідно виконував обов’язки почесного віце-консула Австрійської Республіки у Львові.

Це лише перелік справ і діянь інтересів фіном анального трудівника Романа Крип’якевича. Кожен, хто працює на рідному полі знає, як не просто робиться наше діло, скільки зусиль витрачається намарно лише через нашу незібраність, неорганізованість, необов’язковість, невміння і небажання підпорядкувати індивідуальній претензії загальним вимогам, інтересам спільноти. І, нарешті, найтяжче, що гнобило Романа Крип’якевича, що глибоко його травмувало – це чвари, чвари на всіх поверхах національного храму від внутріпартійних до між партійних, відміжконфесійних до внутріконфесійних. Людина демократичних принципів, толерантна він просто не раз оборювався, спостерігаючи нашу нетерпимість, схильність окремих, навіть дуже цікавих творчих людей до негідних вчинків, амбіціозних фанаберій, що шкодять загальній справі, вносять в наше і без того нечисленне середовище національно-свідомої інтелігенція розбрат і тотальну нелюбов одне до одного.

Роман Крип’якевич завжди був налаштований виключно на мир, на вміння будувати неконфліктні взаємини. Він вмів поцінувати і заохотити своїм добрим ставленням інших працівників, постійно утворюючи навколо себе атмосферу творчості.

Роман Крип’якевич знав 6 іноземних мов: німецькою, польською, російською він володів вільно. Навіть у найгірші часи, коли йому спецслужби не давали заробити на кусень хліба, він перекладав для інформаційного бюлетеня “Москва” англійські технічні тексти і заробляв свій насущник.

Старші люди пам’ятають постійні тимчасові труднощі з продуктами. У Москві було майже все, а в Києві – значно менше, але щось було, в обласних центрах – зовсім мало, і дуже рідко викидали продукти: у районах – нічого, у селах – сірники, хліб і сіль. Якось приїхав у відрядження Роман, зупинився у нас ( ми живемо недалеко від вокзалу) і в день від’їзду приносить величезну картонну пачку з крупами і вершковим маслом. Ми аж злякалися – як він її доніс? “Я – хлоп мурови, одне слово кріп’як”, - задоволено сміявся Роман Іванович. У цій побутовій сцені увесь Роман Крип’якевич.

Його цілковитий пріоритет – родина, відповідальність чоловіка, батька. Він був просто геніальний батько: ненав’язливий вихователь, надійний друг, мудрий і розважливий порадник і, нарешті, простота, легкість, жертовність, що були йому так притаманні. На рівні підсвідомості це відчували всі, хто з ним спілкувався, а серед них були люди різні: соціально, національно, конфесійно. І для татарина, росіянина, поляка, єврея, вірменина, німця Роман Крип’якевич був утіленням того українця, на якого можна покластися: надійний, порядний, гідний, чарівний, з яким можна робити справи, діловий, не базіка, оперативний. Кажуть, на таких людях світ стоїть. Це – правда. Та лише одна грань її правди.

Роману Крип’якевичу Богом було дано багато. Усупереч обставинам тоталітарної облуди і переслідуванням, яких зазнав Роман Іванович, він чудом колосальної працездатності гідно себе реалізував і залишиться в нашій свідомості і пам’яті яскравою зіркою, світло якої, на щастя, опромінило його близьких і друзів.

Немає сил поставити крапку, а три крапки не звідси. Надам слово Романовій донці та моїй любій вихованці. Отже, Іванка Крип’якевич-Демид пише мені листа: “Що залишив нам батько? Маєтком мого батька було шляхетне, добре його серце. Його добре серце було веселе, була весела товариська вдача, був кмітливий, гострий розум, його вміння бачити людину, а не товпу. Маєтком була його мурашина працьовитість, любов до живих і пошана до мертвих, розсудливість і безкомпромісність, якщо мова йшла про національні чи політичні аспекти. Він був слугою всім, і його служіння були тихі і не чекали нагороди. Він був патріотом і громадянином не для шкурних інтересів, а з поклику серця. Він був теж поетом без власних книжок і широкого кола шанувальників, поетом домашніх од, повних іскристого крип’якевичівського гумору, сам знав напам’ять багато віршів. Він був львівським “батєром”, “майстер варення кави” і повідачем анекдотів, якого боліла руйнація Львова і його культурний занепад. Він мав широке коло друзів, в яке, крім українців, входили також і австрійці, поляки, росіяни, грузини, литовці. Він був елегантним європейцем, інтелігентом і живим учасником подій, які відбувалися навколо нього”. З листа Іванки Крип’якевич-Демид до автора.

Олекса Починок

Повноцінне національне життя неможливе не тільки без національної ідеї, а і без національної кухні. З людиною, яка добре розуміється на обох чинниках, майстром-кухарем етнографічного ресторану “Гостинний двір” Валентином Мордхілевичем розмову про національну кухню веде Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Що таке національна кухня, національні страви?

Валентин Мордхілевич

Здебільшого, це – страви, котрі допомагають людині жити на цій місцевості, бути здоровою, веселою і продовжити свою молодість.

Богдана Костюк

Під час роботи з українськими етнографами чи Ви дійшли якихось певних висновків? Є регіональні особливості?

Валентин Мордхілевич

Обов’язково і дуже різноманітні, окрім географії: Крим - там не росте картопля, Карпати – там теж не росте картопля, Волинь – росте картопля, Слобожанщина – напівзасушлива земля, там суховії часті. Як воно може не вплинути на харчування? Десь є огірочки, а десь їх немає, але ж зранку огірочки солоні потрібні. А якщо взяти національності, то в Криму я був у гостях, то за радянського часу ми не могли ніде сказати, окрім того, що ми – радянські люди. Все інше було в паспорті. А в пострадянський час я в Криму був у кримських татарів у гостях в родини, в хаті. Я спілкувався з караїмами, яких майже немає. У Закарпатті ми були в родині мадяр, у русинів. На Волині я був в поліщуків. А в Києві в кого тільки не були ми в гостях.

Богдана Костюк

А під час спілкування чи приходять якісь цікаві ідеї? От я з Вами спілкуюся, і у мене виникло цікаве запитання. Пане Валентине, а ніколи Ви не відтворювали якісь страви, які споживали, скажімо, за часів Київської Русі?

Валентин Мордхілевич

Є в мене така цікава страва в ресторані, котра має назву “Древьокиєвське м’ясо”. Воно готується із свинини, вимочується у різних додатках і потім в’ялиться. “Древньокиївське м’ясо” подається з прянощами та ароматичними рослинами. Відтворював. Щоб м’ясо не гинуло, ми в нього додаємо трішечки попелу осики: перепалюємо чисту деревину, буз кори, але там, аби була присутня, але вона потрібна – без неї не те м’ясо.

Богдана Костюк

На Вашу думку, чи можна вважати, що українська національна кухня є тільки українською, чи все ж таки етноси споконвіку або які недавно проживають на території України додають щось своє, свого смаку?

Валентин Мордхілевич

Україна в оточені держав-сусідів, якщо рахувати 1240 рік – зникла Київська Русь, ну і зник СРСР. Така паралель, може цікава, а може ні. Люди, які лишилися після хана Батия в Києві, вони на собі нічого не мали вже нести. Вакуум поступово був чимось заповнений, але ж не місцевими, а хто прийшов. Як казав О.Дюма: “То він зробив вінегрет, тай тоді почався вінегрет”. Від етносу, що вони приносили, що вони могли їсти – вони могли їсти те, що приносили, те, що виростало, а меди залишилися: і напої з медів, і як додатки до страви мед залишився.

Богдана Костюк

Ваша улюблена страва?

Валентин Мордхілевич

Коротенько. Свіжа страва по часу – це може бути манна каша, а взимку ввечері – це шмат свіжосмаженого м’яса. А в обід навесні під час посту - мариновані грибочки. Свіжа, тільки-тільки приготована страва, котра опустила свою температуру до вживання: ну борщ чи перші страви ще за 70-75 градусів, другі страви 60-65 градусів. А щоб сказати, щоб я віддавав перевагу чи то рибі, чи то м’ясу, чи то овочам, чи то крупам - немає . Я вживаю все їстівне.

Богдана Костюк

Дякую Вам за цю смачну розмову.

Олекса Починок

І завершує програму “Історичний календар”. 31-го липня виповнюється 260 років від народження поета і перекладача Семена Гамалії. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Нащадок козацького роду Семен Гамалія народився 31 липня 1743 року у містечку Китайгороді на Полтавщині. Він навчався у Києво-Могилянській академії та у Санкт-Петербурзькому Академічному університеті. Згодом Гамалія викладав латину у Сухопутному кадетському корпусі, працював у Сенаті, упродовж восьми років служив у Білорусі. За бездоганну працю йому були, як тоді казали, “пожаловані 300 душ кріпаків”, проте Гамалія відмовився, пославшись на те, що не знає, як управляти навіть своєю власною душею.

1782 року Гамалія переїхав до Москви і став там співзасновником Дружнього літературного товариства. Він набув відомості своїми духовними віршами, а за безкорисливість та доброзичливість отримав прізвисько “Божа людина”. “Великий майстер” масонської ложі “Девкаліон” у Москві, Гамалія одним з перших почав поширювати в Росії ідеї західноєвропейського містицизму. І першою перекладеною ним книгою був написаний латиною твір містика Вівеса “Дороговказ до премудрості”.

Гамалія перекладав з польської, французької, німецької мов, а про ступінь володіння ним латиною свідчить його розлоге приватне листування цією мовою. 1769 року Гамалія переклав з французької книгу єпископа Німського “Історія про імператора Феодосія Великого”. Даруючи її бібліотеці Києво-Могилянської академії, він писав: “Милостиві панове! Люб’язні християни-брати! Жителі великих київських бурс! Ониє книги передає в вашу користь той, що проживав колись у вашому товарисові”. Гамалія залишив 22 рукописні томи повного перекладу творів німецького містика Якова Бьоме, переклав з французької масонський твір Дузетана “Таїнство хреста”.

1792 року російський уряд розгромив Дружнє літературне товариство і ув’язнив його голову Миколу Новікова. Побоюючись арешту, Семен Гамалія виїхав з Москви до маєтка Новікова у селі Авдотьїні і безвиїзно прожив там до самої своєї смерті 10 травня 1822 року.

Олекса Починок

На все добре. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Починок. Над випуском працювали: укладач програми Сергій Грабовський та звукооператор Михайло Петренко. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG