Київ, 6 серпня 2003 року.
Людмила Литовченко
1 серпня, в день смерті Лесі Українки, на її могилі на Байковому цвинтарі в Києві чи не вперше за 90 років відслужили панахиду і вшанували пам’ять української поетеси. Організатором вшанувань був Київський музей видатних діячів української культури за участі культурної громадськості Києва. 90 років мовчанки, стежку до Лесиної могили знали одиниці, а офіційна влада Радянської України вважала поетесу великою революціонеркою.
Євген Сверстюк
Над цією священною могилою пролетіло 90 років. Зеленіла і в’янула трава, знімали хрести, ставили бюсти і щось своє писали. Леся Українка відійшла у вічність, і там уже не має значення, 90 чи 900 літ. Зате над нами 20-те століття пролетіло чорною бурею, і ми навіть жахаємось все пригадувати. Ось могила матері, яка дала їй життя, яка її виховала, буквально витворила і навіть записала її останні слова. Це вона дала їй ясне ім’я, яке так виклично літало в роки большевицької змори. Тільки могили Олени Пчілки могло тут і не бути. Iї великі незгоди з большевизмом закінчилися тим, що вона перебралася сюди до доньки, ще заки вони встигли з ордером на арешт. Могили батька – поміщика і генерала – теж не знайшли б, якби не поруч могила Лесі. А долі і могили сестер Ольги і Оксани-Ізидори, які пройшли по муках етапів лагерів і бездомності, десь по чужинах.
Дивом врятувалося ім’я самої Лесі Українки, вже було закреслене в кінці 30-х років і звинувачене у фашизмі. Але надто воно високе для рук, що замахувалися скидати з неба зірки. Врятувало її те, що сама вона не дожила до навали темряви і надто вже недосяжним для них був лет її пісні-думи. Коли постать її повернули на п’єдестал, то обличчя вже було заховане червоно-зеленою маскою. Для багатьох вона й досі з одного боку соціалістка, а з другого – Мавка. Слово її вирвалося в простір напівсвободи і послужило відважним у 60-ті роки. Поряд з шевченковим словом зазвучав її лейтмотив: «До тебе, Україно, моя бездольная мати, струна моя перша озветься». Ніхто інший не міг так розкріпачувати, будити і вчити, як вони.
Леся Українка не сходила з поля честі в те лихоліття. Iї бачили ті, що шукали зброї іскристої - її слова. Осліплим і глухим від горя волав її голос. «Полум’ям вічним на жах всім нащадкам дантове пекло палає. Пекло страшніше горить в нашім краї, чом же в нас Данта немає?». Невже про нас стогнали зачакловані сліпі? Гей, блискавице, громова сестрице, де ти, розбий злії чари! Хай ми хоч раз заговоримо громом, так як веснянії хмари». Але чи не найважливішим було звільнення і розчакловування умів тим словом, що було голосом з Верховин. «Понад сізіфовими долами печалі я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать. І несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать».
Для покоління 60-х років Леся Українка була націоналісткою лицарської проби. Вона могла і не вчити патріотизму, але її наука «Убий – не здамся», сміливість називати ворога ворогом, а ката – катом, рішучість нагадувати: «О сором мовчки гинути й страждати, як маємо в руках хоч заржавілий меч», - її слова перевертали душу. «Нехай же ми раби, невільники продажні без сорому, без честі, хай же й так! А хто ж були ті вояки одважні, що їх зібрав під прапор свій Спартак?». Люди ідеологічно, економічно і навіть алкогольно залежні чули, що мова йде про них. А коли артистка Тетяна Цимбал читала на забороненому вечорі в парку: «Ми навіть власної не маєм хати, усе відкрите в нас тюремним ключарам», то це розуміли і однодумці, і стукачі.
Є в позиції Лесі Українки та патриціанська незворушність, яка ставить на карту життя. І органічно-аристократичне неприйняття плебейського, рабського духу примирення і готовності. Вона стоїть на сторожі нерозмінних вартостей. Вічною вчителькою національної етики. В храмі, де вона жрицею біля квітки Ломикамінь, проходили очищення люди різних поколінь. Тут почуття національної ідентичності засвічувалося широким спектром і національна свідомість була лише складовою поруч з гідністю і вірністю. А честь світилася готовністю захищатися мечем.
Людмила Литовченко
1 серпня, в день смерті Лесі Українки, на її могилі на Байковому цвинтарі в Києві чи не вперше за 90 років відслужили панахиду і вшанували пам’ять української поетеси. Організатором вшанувань був Київський музей видатних діячів української культури за участі культурної громадськості Києва. 90 років мовчанки, стежку до Лесиної могили знали одиниці, а офіційна влада Радянської України вважала поетесу великою революціонеркою.
Євген Сверстюк
Над цією священною могилою пролетіло 90 років. Зеленіла і в’янула трава, знімали хрести, ставили бюсти і щось своє писали. Леся Українка відійшла у вічність, і там уже не має значення, 90 чи 900 літ. Зате над нами 20-те століття пролетіло чорною бурею, і ми навіть жахаємось все пригадувати. Ось могила матері, яка дала їй життя, яка її виховала, буквально витворила і навіть записала її останні слова. Це вона дала їй ясне ім’я, яке так виклично літало в роки большевицької змори. Тільки могили Олени Пчілки могло тут і не бути. Iї великі незгоди з большевизмом закінчилися тим, що вона перебралася сюди до доньки, ще заки вони встигли з ордером на арешт. Могили батька – поміщика і генерала – теж не знайшли б, якби не поруч могила Лесі. А долі і могили сестер Ольги і Оксани-Ізидори, які пройшли по муках етапів лагерів і бездомності, десь по чужинах.
Дивом врятувалося ім’я самої Лесі Українки, вже було закреслене в кінці 30-х років і звинувачене у фашизмі. Але надто воно високе для рук, що замахувалися скидати з неба зірки. Врятувало її те, що сама вона не дожила до навали темряви і надто вже недосяжним для них був лет її пісні-думи. Коли постать її повернули на п’єдестал, то обличчя вже було заховане червоно-зеленою маскою. Для багатьох вона й досі з одного боку соціалістка, а з другого – Мавка. Слово її вирвалося в простір напівсвободи і послужило відважним у 60-ті роки. Поряд з шевченковим словом зазвучав її лейтмотив: «До тебе, Україно, моя бездольная мати, струна моя перша озветься». Ніхто інший не міг так розкріпачувати, будити і вчити, як вони.
Леся Українка не сходила з поля честі в те лихоліття. Iї бачили ті, що шукали зброї іскристої - її слова. Осліплим і глухим від горя волав її голос. «Полум’ям вічним на жах всім нащадкам дантове пекло палає. Пекло страшніше горить в нашім краї, чом же в нас Данта немає?». Невже про нас стогнали зачакловані сліпі? Гей, блискавице, громова сестрице, де ти, розбий злії чари! Хай ми хоч раз заговоримо громом, так як веснянії хмари». Але чи не найважливішим було звільнення і розчакловування умів тим словом, що було голосом з Верховин. «Понад сізіфовими долами печалі я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать. І несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать».
Для покоління 60-х років Леся Українка була націоналісткою лицарської проби. Вона могла і не вчити патріотизму, але її наука «Убий – не здамся», сміливість називати ворога ворогом, а ката – катом, рішучість нагадувати: «О сором мовчки гинути й страждати, як маємо в руках хоч заржавілий меч», - її слова перевертали душу. «Нехай же ми раби, невільники продажні без сорому, без честі, хай же й так! А хто ж були ті вояки одважні, що їх зібрав під прапор свій Спартак?». Люди ідеологічно, економічно і навіть алкогольно залежні чули, що мова йде про них. А коли артистка Тетяна Цимбал читала на забороненому вечорі в парку: «Ми навіть власної не маєм хати, усе відкрите в нас тюремним ключарам», то це розуміли і однодумці, і стукачі.
Є в позиції Лесі Українки та патриціанська незворушність, яка ставить на карту життя. І органічно-аристократичне неприйняття плебейського, рабського духу примирення і готовності. Вона стоїть на сторожі нерозмінних вартостей. Вічною вчителькою національної етики. В храмі, де вона жрицею біля квітки Ломикамінь, проходили очищення люди різних поколінь. Тут почуття національної ідентичності засвічувалося широким спектром і національна свідомість була лише складовою поруч з гідністю і вірністю. А честь світилася готовністю захищатися мечем.
