Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 08:18

“7 днів демократії”. Про найбагатших людей України і новітніх остарбайтерів. Про простих людей у Чечні. Про права власника приватизованої квартири.


Віктор Міняйло “7 днів демократії”. Про найбагатших людей України і новітніх остарбайтерів. Про простих людей у Чечні. Про права власника приватизованої квартири.

Прага, 9 серпня 2003 року.

Віктор Міняйло

Сім днів демократії – спеціальна передача на хвилях Радіо «Свобода». Перед мікрофоном у Празі – Віктор Міняйло. Протягом наступних 25 хвилин ми повторимо низку матеріалів, які вже звучали минулого тижня у передачі «Демократія і держава».Сьогодні, серед іншого, ви почуєте: про найбагатших людей України і новітніх остарбайтерів, про простих людей у Чечні, і про права власника приватизованої квартири. Тримайтеся нашої хвилі.

Традиційно, передачу «7 днів демократії» відкриває письменник, головний редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк. Сьогодні він говоритиме про Лесю Українку, її життя і творчість, про роль поетеси в минулій і сучасній Україні.

Євген Сверстюк

Над цією священною могилою пролетіло 90 років. Зеленіла і в’янула трава, знімали хрести, ставили бюсти і щось своє писали. Леся Українка відійшла у вічність, і там уже не має значення, 90 чи 900 літ. Зате над нами 20-те століття пролетіло чорною бурею, і ми навіть жахаємось все пригадувати. Ось могила матері, яка дала їй життя, яка її виховала, буквально витворила і навіть записала її останні слова. Це вона дала їй ясне ім’я, яке так виклично літало в роки большевицької змори. Тільки могили Олени Пчілки могло тут і не бути. Iї великі незгоди з большевизмом закінчилися тим, що вона перебралася сюди до доньки, ще заки вони встигли з ордером на арешт. Могили батька – поміщика і генерала – теж не знайшли б, якби не поруч могила Лесі. А долі і могили сестер Ольги і Оксани-Ізидори, які пройшли по муках етапів лагерів і бездомності, десь по чужинах.

Дивом врятувалося ім’я самої Лесі Українки, вже було закреслене в кінці 30-х років і звинувачене у фашизмі. Але надто воно високе для рук, що замахувалися скидати з неба зірки. Врятувало її те, що сама вона не дожила до навали темряви і надто вже недосяжним для них був лет її пісні-думи. Коли постать її повернули на п’єдестал, то обличчя вже було заховане червоно-зеленою маскою. Для багатьох вона й досі з одного боку соціалістка, а з другого – Мавка. Слово її вирвалося в простір напівсвободи і послужило відважним у 60-ті роки. Поряд з шевченковим словом зазвучав її лейтмотив: «До тебе, Україно, моя бездольная мати, струна моя перша озветься». Ніхто інший не міг так розкріпачувати, будити і вчити, як вони.

Леся Українка не сходила з поля честі в те лихоліття. Iї бачили ті, що шукали зброї іскристої - її слова. Осліплим і глухим від горя волав її голос. «Полум’ям вічним на жах всім нащадкам дантове пекло палає. Пекло страшніше горить в нашім краї, чом же в нас Данта немає?». Невже про нас стогнали зачакловані сліпі? Гей, блискавице, громова сестрице, де ти, розбий злії чари! Хай ми хоч раз заговоримо громом, так як веснянії хмари». Але чи не найважливішим було звільнення і розчакловування умів тим словом, що було голосом з Верховин. «Понад сізіфовими долами печалі я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать. І несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать».

Для покоління 60-х років Леся Українка була націоналісткою лицарської проби. Вона могла і не вчити патріотизму, але її наука «Убий – не здамся», сміливість називати ворога ворогом, а ката – катом, рішучість нагадувати: «О сором мовчки гинути й страждати, як маємо в руках хоч заржавілий меч», - її слова перевертали душу. «Нехай же ми раби, невільники продажні без сорому, без честі, хай же й так! А хто ж були ті вояки одважні, що їх зібрав під прапор свій Спартак?». Люди ідеологічно, економічно і навіть алкогольно залежні чули, що мова йде про них. А коли артистка Тетяна Цимбал читала на забороненому вечорі в парку: «Ми навіть власної не маєм хати, усе відкрите в нас тюремним ключарам», то це розуміли і однодумці, і стукачі.

Є в позиції Лесі Українки та патриціанська незворушність, яка ставить на карту життя. І органічно-аристократичне неприйняття плебейського, рабського духу примирення і готовності. Вона стоїть на сторожі нерозмінних вартостей. Вічною вчителькою національної етики. В храмі, де вона жрицею біля квітки Ломикамінь, проходили очищення люди різних поколінь. Тут почуття національної ідентичності засвічувалося широким спектром і національна свідомість була лише складовою поруч з гідністю і вірністю. А честь світилася готовністю захищатися мечем.

Віктор Міняйло

Це говорив письменник Євген Сверстюк. А тепер поговоримо про гроші. Античний афоризм нагадує: «Краще людина без грошей, аніж гроші без людини». А в сучасній Україні жартують, що щастя не в грошах... а в їх кількості. Як змінилася роль грошей у суспільстві - від стародавніх часів до наших днів. Відповідь шукав мій колега Василь Зілгалов.

Василь Зілгалов

Американський багатій Генрі Форд прийшов у своєму бурхливому житті з мільярдами доларів до, фактично, сократівського висновку: «Головна мета капіталу – не здобути якомога більше грошей, а досягти того, щоб гроші вели до покращення життя». І розвинуті демократії світу набули певних позитивних результатів у раціональному використанні сили грошей для суспільного блага. У країнах Заходу навчилися контролювати і обмежувати злу силу багатства. Але так чи інакше сьогодні, час від часу, спалахують в окремих демократичних країнах так звані політично-фінансові скандали. Як це мало місце із секретними фінансовими фондами християнських демократів у Німеччині, так званою справою колишнього канцлера Гельмута Коля. Внаслідок цих публічних розслідувань чимало людей опинилися у в’язницях та й політичні наслідки не забарилися.

А як же гроші впливають на політичне життя в Україні? Тим більше, що днями польський часопис «Впрост» оприлюднив 50-ку найбагатших людей країн Центральної і Східної Європи, серед яких шестеро українських багатіїв, котрі тісно пов’язані з українським політикумом. Наприклад, значні фінансові втрати такого українського багача і разом з тим голови президентської адміністрації Віктора Медведчука пов’язують із його надзвичайно активною політичною діяльністю з метою зміцнення політичних позицій у регіонах України. Про це кажуть чимало людей з опозиції. Так, наприклад, голова Української республіканської партії «Собор» Анатолій Матвієнко переконаний, що «СДПУ(о) зараз нарощує свої сили. Робить це всіляко, як фінансово, так і кадрово з тим, щоб можливий кандидат на узгодження не міг не рахуватися з СДПУ(о). Йдуть вони на це свідомо, в них немає вибору...». А представник партії Віктора Медведчука у парламенті Геннадій Руденко вважає, що «страждає питанням нарощування тих чи інших політичних сил кожна фракція і кожна партія. У цьому нічого немає поганого. Тому, якщо один із лідерів чи людей, який має якісь важелі впливу, набирає собі симпатиків, то ми називаємо це, скажемо, політичною роботою...».

А що стосується суспільного контролю за великими капіталами, то тут в Україні також чимало проблем. Той же Анатолій Матвієнко наводить приклад: «Я , до речі, написав Азарову, коли він був ще головою податкової адміністрації, лист з проханням прокоментувати або дати відповідь мені як народному депутату, чи сплачені податки за ці всі капітали. Азаров мені відповів дипломатично, що закон не дозволяє йому це зробити, тому він не може мене про це проінформувати.» Ось такі стосунки законодавців з великими грошима. Недарма польский часопис «Впрост» у згаданій статті про найбагатших людей у нових європейських демократіях наголосив про те, хто ж насправді контролює українських багатіїв: «Олігархів пильно опікає президент Леонід Кучма”, – пише “Впрост”, – “котрий, хоч і має своїх фаворитів, але дбає, щоб між олігархами існувала рівновага”. На це можна лише згадати слова англійського політичного діяча Філіпа Честерфілда, котрий сказав, що « в кого більше грошей, у кого більше влади, той менше користується першим і більше зловживає другим». Чи врівноважаться в Україні поняття грошей і демократії – покаже найближчий час і, звичайно, вибори 2004 року. Василь Зілгалов. Радіо “Свобода”.

Віктор Міняйло

Нагадаю, що в ефірі передача «7 днів демократії». Спека, яка охопила Європу, впливає і на бідних і багатих. На бідних звичайно більше. А ще більше на мешканців села. Про те, як українське село переживає підвищену температуру матеріал підготувала моя колега Ганна Стеців.

Ганна Стеців

Молодих, здорових українських сільських господарів у ці гарячі дні жнив частіше зустрінеш у центрі Києва, ніж десь в селі на полі. Вони з різних областей – з полтавських чорноземів, з карпатських гір, з придністровських рівнин і з херсонських степів вистоюють довжелезні черги біля консульств держав ближчого і дальшого Заходу і тішаться, як малі діти, коли дістають нарешті, після доволі принизливих процедур, омріяну візу, яка дає їм можливість стати новітніми “остарбайтерами”. Мільйони українських вчорашніх фермерів давно змінили професію і тепер риють канави десь у Празі, чи помагають гасити пожежі у Португалії. Українське село влітку, в жнива таке ж порожнє, як взимку – молоді жінки у наймах по Італіях чи Польщах, чоловіки теж Бог зна де, а ті хто залишився, колега Борис Поліщук, з газети “Сільські вісті”, розповідає, що, послухайте, наприклад про Вінниччину.

Борис Поліщук

Сільськогосподарське товариство в селі Старостинці Погребищенського району достигло збіжжя і воно осипається, а зібрати нічим. І вимушені були під чесне слово позичити старезного комбайна, і до того ж який не сповна придатний до використання. Треба в поле йти, а його ще треба лагодить.

Ганна Стеців

Це значить, що в українських селян трошки інші турботи?

Борис Поліщук

Тут і засуха, тут усе до купи. Розорили реформи спочатку. Ми ж практично матеріально-технічну базу, за 12 років реформ і всяких перетворень нищили до ручки. Це ж ситуація яка. Раніше в Україні було десь 115-117 тисяч зернозбиральних комбайнів, щороку ми списували 10-12 тисяч і щороку постачали 10-12 тисяч комбайнів. Ми цими комбайнами могли за 10, 12, ну 14 днів зібрати врожай. І за всі ці роки, 12 років, ми десь лише більше тисячі комбайнів дали у село, а решту добивали, ми на кожному гектарі втрачаємо по тонні зерна, якщо це перевести – це більше мільярда гривень.

Ганна Стеців

А чи така ситуація лише у Вінниці, чи у всіх інших областях – то раз, і друге, якщо колись це колгоспи закупали ті комбайни, то тепер – приватні селянські господарства, як вони чуються в ситуації, яка зараз склалася?

Борис Поліщук

У біду потрапили колгоспи, в такій же біді приватні селянські господарства, тому що їм у спадщину досталась та ж добита матеріальна-технічно база. І зараз дуже рідко кому під силу зернозбиральний комбайн купляти, буквально не багато – одиниці.

Ганна Стеців

Розповідає Борис Поліщук, а журналіст Іван Фаріон з львівської газети “Високий замок” написав, які несподівані шляхи порятунку від посухи знайшли селяни Жидачівського району Львівської області. Тепер, коли посуха спалила траву і з кормами для худоби стало ще важче, фермери замість корів почали вирощувати кіз, цих, як колись казали, сталінських корів. Молоко корисне, а затрати – малі. Словом, загартовані різними тяжкими випробуваннями українські селяни до усяких природних катаклізмів неначе виробили імунітет і на одну примху природи знаходять десять відповідей. А щодо посухи – українське село переживало речі набагато страшніші. Ганна Стеців. Радіо “Свобода”. Київ.

Віктор Міняйло

А зараз для селян, робітників і творчої інтелігенції рубрика «Юридична консультація на «Свободі».

Володимир Ляшко

Перед мікрофоном Володимир Ляшко. Вітаю вас. У сьогоднішньому випуску два запитання наших слухачів. Перше з них стосується права власника приватизованої квартири. Слухачка з Києва Марина запитує: ”Чи має право у приватизованій квартирі її власник прописати без дозволу другого члена сім‘ї, наприклад дружини іншу людину? Це перше запитання, а друге - таке: чи існує закон, який передбачає позбавлення права на квартиру людини, яка не користується нею впродовж шести місяців? Відповідає наш юридичний консультант Валентина Позинич.

Валентина Позинич

Вся справа в тому, що якщо це квартира приватна, то власник цієї квартири має право проживати в ній чи подарувати, чи продати, чи просто дозволити комусь іншому користуватися цією квртирою на умовах оренди чи на інших умовах. І інститут прописки, як відомо, зараз ліквідований. Просто, якщо людина обирає собі певне місце проживання чи то його власна квартира, чи то буде інша квартира, чи інший населений пункт, то він має зареєструватися за обраним місцем проживання. Інститут прописки зараз скасований, тому говорити про те чи він має право прописатися чи не прописатися, просто недоречно – це його власність, і він має право розпоряджатися нею, як він вважає за потрібне. Щодо збереження права на житло впродовж шести місяців, така норма дійсно є – це норма Житлового кодексу, але ця норма не стосується приватизованих квартир. Ця норма стосується державного чи громадського жилого фонду, якщо людина проживала в цій квартирі і тривалий час – понад шість місяців - за винятком деяких випадків скажем військової служби, чи навчання, не проживає в цій квартирі то вона просто втрачає право на жилплощу, що має бути визначено рішенням суду. Прописка не визначає права на житлоплощу і не визначала, а зараз, оскільки цей інститут ліквідований, то тим паче.

Володимир Ляшко

Наступне запитання слухача таке: “Я пішов у 1992 році на пенсію достроково і в мене багато стажу, як державного працівника. Мені пенсію начислили, як обичну. Маю я право на державну пенсію по закону, який вийшов у 1994 році”.

Валентина Позинич

На жаль – ні, тому що є закон про “Державну службу”, який, як і всі інші закони, не мають зворотної сили, якщо в них не передбачено інше. Оскільки ви вийшли на пенсію до набрання чинності закону про “Державну службу”, то ви не можете претендувати на призначення вам пенсії відповідно до цього закону.

Володимир Ляшко

На запитання наших слухачів відповідала юридичний консультант Валентина Позинич. Віктор Міняйло

У наших передачах ми часто порушуємо тему війни в Чечні, що триває вже майже 4 роки і яку офіційна Москва називає «антитерористичною операцією». Проте, дещо осторонь залишається життя пересічних чеченців, їхні настрої – як вони живуть в умовах війни і що їх більше турбує.

Днями з Чеченії повернувся наш колега з російської редакції Радіо «Свобода» Андрій Бабіцкий, який вже тривалий час відстежує події в Чечні. Мій колега Петро Кагуй попросив Андрія Бабіцкого поділитися враженнями про життя і настрої пересічних чеченців:

Андрій Бабицький

З року в рік ситуація у Чечні погіршується. І не дивлячись на усі обіцянки і заяви федеральних сил, у людей не з’являється жодного відчуття перспективи... Є проблеми, пов’язані з бідністю, зі зруйнованим господарством, але ці проблеми, найімовірніше, можна пережити. Думаю, що коли б справа обмежувалася лише цим, то сьогодні чеченці, гонимі в усій Росії, поверталися б додому тисячами, десятками тисяч. Але найстрашнішою є проблема безпеки. І вона не лише не вирішується, а перебуває у спектрі решти проблем, які обумовлюють існування людини у Чечні. І все це сплелося у міцний вузол. Зараз просто неможливо зрозуміти, які сили реально діють у Чечні, хто кого вбиває і за що.

За останні півроку в Чечні сформувалася катастрофічна сила, фактично колосальна банда. Це ті люди, які нині працюють під керівництвом промосковського Кадирова, це служби його безпеки, це якісь воєнізовані підрозділи. І ця сила фактично веде себе так, як може навіть не вели себе федеральні військовослужбовці в моменти якогось повального свавілля. Скажімо, якщо до федералів потрапляли люди, то була вірогідність, що їх можна викупити, що вони навіть без викупу повернуться, нехай навіть покалічені, зазнавши нестерпних тортур, але все-таки родичі їх побачать. А якщо хтось потрапляє до «кадировців», то як кажуть чеченці, шансів на повернення цієї людини немає жодних. Ïхня чисельність... називають різні цифри, від 5 до 8 тисяч. Вони на сьогодні контролюють у Чечні усю нафтову промисловість, ведуть полювання на прихильників Масхадова, на тих, хто пов’язаний з чеченським збройним опором. Люди пропадають ночами.

У багатьох з’явилося відчуття, що ця біда охопила буквально усе населення Чечні. Кожен сьогодні під загрозою, що вночі постукають, увірвуться якісь люди в масках і людина пропала. І жодних слідів потім не знайдеш.

Взагалі, я не розумію в даному випадку політику російської влади. У мене склалося враження, що вона, загалом, за 4-ри роки зробила з Кадирова справжнього бандита, яким він не був. Він був дуже складною, суперечливою постаттю, але він не був таким бандитом, який не задумуючись бере на себе кров по усій Чечні», - поділився своїми враження Андрій Бабицький.

Петро Кагуй

Я також попросив нашого колегу із російської редакції розповісти, як налаштовані пересічні чеченці до президентських виборів, що їх офіційна Москва вирішила провести у Чечні восени цього року. Спершу Андрій Бабицький згадав про референдум, що був проведений у Чечні минулої весни. Посилаючись на дані соціологічних опитувань, він зауважив, що у цьому референдумі насправді взяли участь близько 62 % чеченських виборців, а не понад 90, як це повідомляли офіційно.

Андрій Бабицький

Уявіть собі 3,5 роки в таких умовах, в такому свавіллі. Звичайно, люди втомилися і дуже багато з них повірили у ті заяви, з якими виступив Володимир Путін, пообіцявши, що після референдуму, після схвалення конституції у Чечні почне діяти закон і буде порядок. Але ситуація після референдуму жодним чином не покращилася, навпаки, вона погіршилася!

Щодо президентських виборів, то тут дещо інше. Я вважаю, що у списку кандидатів з”явилися політики, яким Чечня довіряє. Водночас існує загальна думка: хто б сьогодні не став на місце Кадирова – це буде суттєво краще.

За соціологічними даними, дуже високі рейтинги в Руслана Хазбулатова, в Асламбека Аслаханова і навіть у Сайдуллаєва Маліка, якого знають у Чечні лише як бізнесмена. Він пообіцяв вкласти в економіку Чечні 8 мільйонів доларів.

Люди прагнуть перемін. З чим вони будуть пов’язані: з виборами, з чимось іншим ,– невідомо. Але люди сподіваються, що якимось чином вдасться відсунути на бік це страхітливе свавілля, яке захлеснуло Чечню. І ,можливо, це буде зроблено через вибори, якщо федеральний центр прислухається до думки населення Чечні. Тобто, якісь надії залишаються, але їх все менше і менше. Тому що між Росією, російською владою і чеченським населенням ніякого реального прогресу не спостерігається, - наголосив Андрій Бабицький, наш колега із російської редакції радіо «Свобода». Петро Кагуй. Радіо «Свобода».

Віктор Міняйло

На цьому ми завершуємо передачу «7 днів демократії». З вами був Віктор Міняйло, я дякую за увагу, зичу всього найкращого і до наступних зустрічей на хвилях Радіо «Свобода».

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG