Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 05:39

“Листи на Свободу”


Зиновій Фрис “Листи на Свободу”

Прага, 6 вересня 2003 року.

Зиновій Фрис

Говорить радіо «Свобода»! «Листи на «Свободу». Передача з Праги.

Володимир Арєнєв

«Кожна людина хоча б раз у житті пише собі листа. Як правило, на папері, хоча це й не обов`язково. Найбільша проблема - привітання. Не знаєш, як його розпочати. "Дорогий?" - дуже вже самозакохано. "Друже?" - досить згадати, як ти себе поводив у житті, аби зрозуміти - дружбою з самим собою тут і не пахне. "Вельмишановний"? - хто? я? - навіть не смішно! "Добрий день?" - не сказав би. "Отримав твого листа і вирішив написати?" - так ще ж не отримав, от тільки сів писати. "Коли ти прочитаєш ці рядки?.." - от! буду я їх ще перечитувати! І взагалі, хто се вигадав такі дурниці - писати листа самому собі? Це ж дуже важко! Бо признатися собі у власному боягузтві, нікчемності, марнослів`ї, власному дурномрійництві, - це - найлегше. Ось як розпочати листа - це питання.

Зиновій Фрис

Передачу відкрив київський письменник і тепер наш слухач Володимир Аренєв. "Листи до себе" – є в нього такий твір, з першою частиною він Вас, власне, і ознайомив. Я надибав на цього автора, блукаючи Інтернетом. Сама лише назва – "Листи до себе" – не могла не заінтригувати, бо коли чую чи читаю щось зі словами "лист", "листи", мимоволі згадую нашу передачу і Ваші, дорогі слухачі, листи.

І ось ці "Листи до себе" київського автора я спробував, так би мовити, адаптувати до нашої передачі. Не знаю чи ви зі мною погодитеся, але, мабуть, всі листи, які ми пишемо, насамперед до себе. А адресуємо їх іншим, щоб упевнитися: не один я так, напевно, думаю. А давай спробую переконатися в цьому.

Володимир Арєнєв:

Який дивний світ! Блукаючи містом, весь час натикаєшся на жовто-блакитні вивіски: фірма "Надія", концерн "Роксолана", мале підприємство "Берегиня"... Здається, ці дві фарби - жовта та блакитна - подешевшали настільки, що лише їх і купують для оформлення зовнішніх фасадів своїх фірм та фірмочок нові українці. От тільки якщо пильно вдивлятися в ці вивіски, можна побачити червоне: чи то сонячні промені віддзеркалюються таким дивним чином, чи то... - що?

Зиновій Фрис

У п’ятницю я отримав електронного листа від Олекси Чорного із Хмельницького.

«Пригадую, - пише автор, - як років з десять тому в державній адміністрації одного з обласних центрів у Західній Україні в кабінетах високих начальників стояли смітниці жовто-блакитного кольору. І ніяк я не міг збагнути: ну чому саме жовто-блакитний колір? Для справжнього патріота це святе, не може він ось так цинічно з цим кольором обходитися. Ну тоді давайте й туалети фарбувати у жовто-блакитний і клястися при цьому в любові до неньки. Ну якийсь суцільний нонсенс! Жовто-блакитного кольору в будь-якому місті нинішньої України чомусь так багато, що й забуваєш, що то кольори нашого священного прапора. Найогидніше те, що прапор цей висить і в кабінетах тих, хто ще недавно за цей прапор жорстоко переслідував. Не забули ми, як за радянських часів після вивішування жовто-блакитного прапора КДБ не заспокоювалось доти, доки не знаходило того нещасного, якому автоматично світило щонайменше 10 років, тортури і заслання. Сьогодні колишні переслідувачі сидять у високих кабінетах, називають себе патріотами і вказують нам, як треба любити незалежну Україну. Кучма в Москві ледве не з гордістю зізнається, що не вміє писати по-українськи. А навіщо? Достатньо вміти писати книжки по-російськи. Глузуючи при цьому: Україну ми вже маємо, ще б десь українців нам взяти. Звісно, одного щирого українця ми вже маємо – Леоніда Кучму. Серед найвірогідніших і найзаслуженіших кандидатів – Азаров, Суркіс і Пінчук".

Наша слухачка, колишня вчителька Олена Пивовар з Одещини пише: "Я давно пробую з’ясувати бодай для себе: що є політика? Що є слово в політиці? Чи можна вірити політикам? Якщо можна, то якою мірою? Якщо відверто, то я вже давно з підозрою ставлюся до всіх без винятку політиків і все частіше замислююсь над тим, чи варто перейматися суспільними процесами? Бо коли уважно за всім стежиш, коли переймаєшся тим, що діється в Україні, особливо на її політичному Олімпі (Банкова, уряд, парламент), то мимоволі стаєш таким собі примітивним невротиком, а змін на краще як не було, так і немає. То, може, просто жити собі, замкнутися в собі – а там хоч трава не рости?" - написала колишня вчителька з Одещини.

І такі листи в редакційній пошті "Свободи" не є поодинокими. Розчарувань все більше і більше.

Слухачі перестають вірити політикам, їхнім словам, палким промовам. Чому? Віктор Синельников з Харкова зауважує:

"Політики перестали думати про народ. Ми для них є лише засобом для досягнення своїх цілей. Навіть, якщо ця мета виглядає вельми пристойно. Але ж цілком зрозуміло: якщо ти заліз у політику, то тобі треба самореалізуватися в ній, себто посісти бодай якесь гідне місце в цій владній ієрархії.

І в боротьбі за це місце політик забуває про все на світі, а найперше – про народ. Головне – пропхатися на вершину. А переможців, як відомо, не судять. Насправді, людина просто робила собі кар’єру, а ми захоплюємося: який молодчина, який талановитий політик...

Я дійшов висновку, що можна вірити лише тим політикам, яких на арену висунуло саме життя. Згадайте Леха Валенсу, згадайте Вацлава Гавела. Їх висунув і посадив на президентські крісла народ. Самі ж вони практично ніяких зусиль і не докладали, щоб посісти владу у своїх державах.

А що ми маємо в Україні? Наші кандидати у президенти готові один одному перегризти горло. Вони так хочуть стати президентами, що аж неприємно за всім цим спостерігати. Тому я їм не вірю. Нікому не вірю! Не вірю – і все!»

А мені пригадалися з розмови з деякими гостями «Вечірньої Свободи» у прямому ефірі, з якими я говорив про їхні амбіції стати президентом. Ось діалог з Наталією Вітренко, лідером Прогресивних соціалістів України.

Зиновій Фрис

Пані Вітренко, у Вас вогник оцих амбіцій стати президентом ще десь там залишився у Вашій душі, а чи Ви з цим вже розпрощалися і не хочете більше балотуватися на президентських виборах? Тільки відверто, будь ласка, пані Вітренко.

Наталія Вітренко

Ви знаєте в мене вогник не зник, а став ще більший - вогник врятувати Україну. Я як увійшла в політику з цією мрією - врятувати від колонізації, захистити від поневолення, так я за це і борюся.

Зиновій Фрис

А це найсвіжіший приклад у «Вечірній «Свободі» 5 вересня взяв участь Валерій Коновалюк, народний депутат («Партія регіонів»), заступник голови Бюджетного комітету, заслужений економіст України, у Донецьку свого часу був заступником Віктора Януковича, нинішнього прем’єр-міністра України. Короткий фрагмент мого діалогу з Валерієм Коновалюком.

Зиновій Фрис

Пане Коновалюк, Ви сказали, що «Народна Україна» активно готується до наступних президентських виборів. Скажіть, будь ласка, чи бачите Ви свого колишнього шефа, Віктора Януковича президентом України?

Валерій Коновалюк

Ви знаєте, я знаю Віктора Федоровича, коли разом працювали ми ще в Донецьку і я знаю, яка це талановита, сильна людина. І все буде залежать від того наскільки він зможе, як голова уряду, реалізувати ту програму, яка дійсно дасть Україні поштовх вперед, щоб це, перш за все, відчули люди. Я вважаю, що той підхід, який зараз пропонує прем’єр-міністр - він дуже імпонує і ми відчуваємо підтримку тих дій, які направлені, перш за все, вирішення ключових проблем: економічних, соціальних і забезпечені.

Я вважаю, що якщо ми маємо приклад, коли за підсумками 8 місяців у нас є зростання виробництва в таких галузях, як будівництво, оборонна промисловість, транспорт, це свідчить про те, що ми не будемо вже переживати той час, коли ми мали гіперінфляцію, коли ми мали зубожіння населення, коли мали безвідповідальність і клановість, і хабарництво. Зиновій Фрис

Наш слухач київський письменник Володимир Арєнєв «Листи до себе».

«Країна святкувала. Вітаємо Вас, 24 серпня - День незалежності!

Країна святкувала яскраво, усміхнено, розкішно. Різнобарвні тролейбуси, різномовні пісні... Квіти, квіти, квіти... Мудро дивилася Лавра собі під стіни. Люди йшли, наче на прощу. Трохи далі з репродуктора гуло: «Етот дєнь побєди!!!» Мабуть, нічого іншого не знайшлося.

Країна святкувала, чисто і безхмарно святкувала, бо скучила за святами. Прапори, прапори, прапори... Чергова річниця, хай щастить, щоб ніколи, ніколи...

Ми навчилися читати, ще б - розмовляти і думати.

Ïхав назад побачив: напівзруйнований будинок, обнесений парканом і обдарований табличкою:«Обережно, будівельна зона! Ремонтні роботи». На єдиній вцілілій стіні самотньо стирчав прапор. Країна святкувала. Раділи щиро одиниці. Втім, як завжди.»

Зиновій Фрис

І знову я хочу повернутися до листа на «Свободу» колишньої вчительки Олени Пивовар з Одещини: «Що є слово в політиці? Чи можна вірити політикам? Якщо можна, то якою мірою? »

Я нещодавно наводив фрагмент з листа Антоніни Качановської з Барського району на Вінничині, в якому вона писала якраз про свої певні розчарування в політиці і в політиках.

І ось новий лист, в якому, зокрема, читаю: "Вийшло так, що тим своїм попереднім листом і з Вашою, пане Зиновію, допомогою, я підказала собі тему нинішнього листа – політика і мораль.

Звичайно ж, я продовжую стежити за політичними подіями. В надто тугу пружину все стиснулося і мимоволі приковує мою увагу. Мій нинішній прагматичний підхід і певна відстороненість в оцінці політики і політиків не заважають моїм симпатіям і антипатіям, а, навпаки, створюють для них підґрунтя. Раз політика є такою багнюкою, то без холодного розуму не обійтись, інакше політична трясовина тебе засмокче, а серце згорить у полум’ї політичних пристрастей. Я рада, що й після безпристрасного аналізу мої політичні симпатії, попри деякі розчарування, залишилися незмінними, що серце і розум дійшли у цьому згоди. Події останніх двох місяців утвердили мене в цих симпатіях.

Але політикам, головним капіталом котрих є народна довіра, слід дуже бережливо розпоряджатися цим капіталом. Безсмертні слова Маленького Принца про те, що «ми відповідаємо за тих, кого ми приручили», варто пам’ятати всім нам, а політикам – насамперед.

У "Листах на "Свободу" Ви наводили висловлювання якогось видатного діяча про те, що для політика є важливішим те, як він говорить, а не що він говорить.

Я з цим не згідна. Все залежить від рівня політичної свідомості і моралі. Впевнена: чим свідоміше і моральніше суспільство, чим воно демократичніше, тим меншими є шанси усілякого роду краснобаїв. Сподіваюсь, що не за горами той час, коли кожний державний діяч зрозуміє: проводити нечесну політику – собі ж дорожче, що за цинічністю макіавелізму не сховатися від згубних наслідків такої політики, що колись за політичну нечесність доведеться розплачуватися найдорожчим – добрим іменем, а той свободою. Завжди (а зараз, можливо, особливо) є актуальними мовлені Ісусом Христом дві тисячі років тому слова: «Нема бо нічого тайного, що б не стало знаним і на явне вийшло».

Було б непогано, якби, принаймні, українські політики пам’ятали безславний кінець свого «колеги за фахом» Лиса Микити з казки Івана Франка «Фарбований Лис», який обманним шляхом став царем звірів і якого ті ж звірі роздерли, коли все вийшло на яв. Недарма ж у народі кажуть: «Неправдою весь світ пройдеш та назад не вернешся».

Днями я зателефонував до нашого слухача в Португалії Богдана Волощука. І повели ми з ним розмову саме про це. Ось, що з цього приводу каже Богдан Волощук, котрий вже більше, ніж 3 роки не був в Україні, але уважно стежить за всім, що відбувається на Батьківщині.

Богдан Волощук

Я дивлюся на це так, що є політики, яким можна вірити, а є політики, яким, наприклад, я особисто не вірю.

От, наприклад, такий політик, як перший віце-прем’єр, міністр фінансів Азаров. Ну, я цій людині, хоч би й хотів повірити, я не можу повірити. По-перше тому, що це людина, яка принципово не хоче чи не може, я вважаю, що принципово не хоче розмовляти українською мовою. Принципово не хоче. А якщо людина не розмовляє на тій мові, як ця людина може представляти інтереси держави і може їх відстоювати і захищати? Я вважаю, що це чужий козачок в нашій команді.

Зиновій Фрис

Тобто, Ви вважаєте, якщо пан Азаров вивчить українську мову і розмовлятиме українською мовою, то від того ось зміниться?

Богдан Волощук

Може і не зміниться, бо Ви знаєте, що є такі добросовісні і правдиві, а є циніки. Якщо людина патріот, якщо людина має дух той український, то душа його буде боліти за ту державу, за той народ. А так - зовсім ні.

А є політики, яким можна вірити. Наприклад, такий політик, як Тарасюк. Це людина, яка ... Відчувається, що у людини болить душа. Він вболіває за свою державу, за майбутнє, за всій народ... От, так.

Зиновій Фрис

А чому, пане Волощук, люди в своїй більшості не довіряють політикам?

Богдан Волощук

Я вважаю, що тут, перш за все, те, що життєвий рівень українців дуже впав. Якщо зараз кажуть, що більше, ніж 70% людей живе за межею бідності - це сором і ганьба для керівників держави, такої держави, як Україна. От навіть останній отой приклад з хлібом - це просто в голові не вкладається, як можна було до такого дійти, як таке можна було допустити. Тому люди і почали не довіряти політикам. Тому і зароджується у людей сумнів, що всі обманюють, всі говорять неправду, всі працюють лише для себе, своїх інтересів, інтересів тих кланів, які вони відстоюють.

Або слово «клан». В яких державах таке є, щоб керували клани, клани, клани... А в нас це нормально. Ніхто на то не дивується. Отак. Тому люди розчаровуються, тому люди не довіряють політикам.

Кажуть, що політика є така справа дуже брудна. Будемо виходити з того, що Віктора Андрійовича, якщо б ця людина десь мала якісь гріхи за собою, мені здається, що його б вже давно перемішали в болоті, як тільки могли. Ну, видно, може бути людина чесна і може бути правдива, і в політиці можна.

Я чув, як у Москві на презентації висловився наш президент, що розмовною українською мовою володію, але письмовою - не володію. Це соромно навіть говорити такі слова. Може то і так, але соромно признатися. Мені б, наприклад, було соромно признатися. Президент держави, який представляє державу і такі речі говорить. Отак. З цього всього і починається, мені здається.

Зиновій Фрис

Говорив Богдан Волощук, родом з Івано-Франківщини, понад 3 роки працює в Португалії, чудовий фахівець, через те його господар і не хоче відпускати в Україну, точніше, просить не покидати Португалію.

Українські політики і мораль. Чи сумісні ці поняття? На це ми попросили відповісти першого всенародно обраного президента України, народного депутата, лідера фракції Соціал-демократичної партії(О) Леоніда Кравчука.

Леонід Кравчук

Ви знаєте, я не думаю, що лише в Україні, а взяти будь-яку державу, навіть найбільш цивілізовану, не можна поєднувати мораль і політику, тому що ці речі взаємно не кореспондуються.

Політика ставить завдання глобальні, вирішення яких вимагає різних компромісів, різних, скажімо, поступок, неминучих конфліктів. А мораль конфліктів не передбачає. Мораль визначає норми поведінки людини в суспільстві. Це мораль людини. З моралі кожної людини складається мораль суспільства. А от держава, управління - вона вимірюється іншими чинниками: нормами закону, конституцією, погодженням, узгодженням, компромісами, неминучими, ще раз наголошую, суперечностями, які є. А це викликає певні дії.

Тому говорити, що лише українські політики аморальні чи не моральні, то я б так не погодився. Я не можу, скажімо, говорити сьогодні так, що українські політики не моральні, тільки вони. Мораль і політика не є ідентичними і не можна вимагати від політиків і від політики, щоб вона була ідеально моральною.

Зиновій Фрис

А ось що з цього ж приводу думає Анатолій Матвієнко, лідер Республіканської партії «Собор».

Анатолій Матвієнко

Політика є справа моральних людей. Політиканство є справа аморальних людей. Але, на превеликий жаль, ми дуже часто бачимо лише те, що на поверхні. Ми не можемо заглянути глибше. Правда дуже часто сприймається не як моральна справа, а як тяжка хірургічна міра. Політик має бути правдивим. Тому інколи, коли він цю правду несе, хоча він і не всю має говорити, люди сприймають, як щось не моральне. Мені видається, що то є підміна понять і не правильна оцінка ситуації.

Мені видається, що політик зобов’язаний говорити правду і тоді - це є моральний політик. Але політик, який говорить всю правду є також не моральним політиком, бо інколи люди не хочуть і їм не потрібно знати всю правду. Але це не означає, що вона не має бути святістю і головним критерієм оцінки будь-якої дії політика.

З другого боку - моральність політика визначає правильність розстановки інтересів. Якщо політик керується національним інтересом, то тоді це є політик моральний. Коли політик керується приватним, або корпоративним інтересом, то це є політик аморальний в розумінні його сутності. Але він є моральний перед корпорацією, тим кланом чи тією партією, чи особисто перед своєю сім’єю. Очевидно, що категорія моральності є теж відносна.

Але якщо говорити за абсолютну моральність, то це політик, який пріоритетом своїм святим вважає національний інтерес і готовий принести в жертву і власний інтерес, і корпоративний, який його також цікавить і яким він не може нехтувати.

Зиновій Фрис

Мораль і політика. Що є слово в політиці? Чи можна вірити політикам? Якщо можна, то якою мірою? шановні слухачі, просимо Вас долучитися до обговорення цієї теми у передачі «Листи на «Свободу».

«Слова – це лиш відлуння биття сердець», - написав поет Олексій Кацай.

Галина Крук закликає: «Обминати слова, цi порожнi параднi блюда».

У Валерія Кикотя з знайшов:

...та не дива, що линяють слова, та не дива, що зникають слова... То не біда, бо до втрат я звикаю (слів, як колось після жнив)... Важко узріти лиш, як помирає Образ, що в слові тім жив.

Поет Микола Шошанні:

Що наше життя коротке? - Всього лиш танок зі смертю. У чому моє спасіння? Шукаю спасіння в слові... О, Слово, хистка осново небесного і земного, Куди ти, чому й навіщо мене за собою маниш?

Є найсвятіше слово на землі. Одне. Високе. Світле: Україна. Синонім - ненька. Рідна і єдина... То найсвятіше слово на Землі!


І на закінчення нашої передачі лист від Василя Воляника, кандидата історичних наук, пенсіонера з Києва.

«Нещодавно у Вашій передачі Ігор Качуровський переконував у правильності вживання прийменника «на», а не «в» по відношенню України - «на Україні». «В Україну» - є даниною російській традиції, вважає пан Качуровський.

На мою ж думку, посилання на численні вживання (цього прийменника) в народних піснях та в поезіях української, переважно дожовтневої класики, не коректне. Творення цих пісень, чи донесення їх з більш давніх часів, як і вживання нашими класиками цієї форми «на Україні», відбувалося якраз під постійним впливом, тиском російського довкілля - від вулиці і школи до чиновницьких кабінетів. Це збереглося і донині. Станьте сьогодні в чергу за хлібом і почуєте - 99 проти одного:«Мені укрАїнський». При спробі допомогти правильно поставити наголос у назві власного народу, у відповідь скажуть:«А какая разніца?..» та ще й обізвуть націоналістом, западенцем.

Московська історична наука витворила міф: назву «Україна» утворено від «окраїна», звичайно, від окраїни Росії. Вже й наголос на «а» припасовано - УкрАїна. І хіба можна йти чи їхати « в окраїну», звичайно, «на окраїну». Ось куди веде ця теза: «на окраїну», «на УкрАїну», а не «в Україну».

Сентенція, що подається в нашій історії і нашими істориками про походження імені «України» від «окраїни» не стільки наукова, як політична. Не наукова, тому що сюжет про найпершу згадку назви «Україна» з літопису «Повєсть врємєнних літ», нічого подібного не містить. У зв’язку з смертю Переяславського князя Володимира Глібовича, яка сталася 1187 року, літописець зазначив, що за князем плакали всі переяславці і «Україна за ним стогнала». Про «окраїну» жодного натяку, бо чиєю окраїною могли бути всі інші князівства тодішньої Русі: Київське, Чернігівське, Галицьке, Волинське? Нагадаємо, що Московського ще не було, хоч земля мордвинів, на якій пізніше з’явилося Московське князівство, входило до Київської держави, як далека окраїна, далека від Києва - центру української держави, що звалась тоді Руссю.

А українська держава була і до появи назви «Русь». Була вона вже у ІУ столітті. У Візантійських письмових джерелах УІ століття населення цієї держави названо антами. Князем, який об’єднав цих антів у боротьби проти німецької держави готів та прилучив на свою сторону гунів у цій боротьбі, був князь Бош чи Боз. Антами наших предків назвали швидше за все перські посланці до цієї держави, адже у перекладі із старо-перської мови «анти» - це люди, які живуть у краї, краяни, краянці, країнці. «Край» - слово синонім «батьківщина» у всіх слов’ян.

Таким чином, сконструювавши для нас замість нашої історії, історії України, історію «окраїнну», нас відсувають на «окраїну». Якщо можна йти на окраїну, то до нас, ласкаво просимо, «в Україну», як і до інших не острівних країн - «в», «до». З повагою Василь Воляник, майже постійний слухач «Свободи», кандидат історичних наук, пенсіонер, Київ.»

Зиновій Фрис

Дорогі слухачі, чекаємо Ваших нових полемічних листів з приводу того, як правильно належить писати і говорити - «в Україні» чи «на Україні».

Це все на сьогодні, дорогі слухачі. До зустрічі і хай Вам щастить.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG