Київ, 1 вересня 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Перед мікрофоном Олекса Боярко. У центрі уваги нашої передачі – темні і світлі сторони життя сьогоднішньої і давньої України.
Тридцятого вересня, у роковини розстрілів нацистами київських євреїв у Бабиному Ярі, газета “Сільські вісті”, котра зве себе газетою захисту інтересів селян, надрукувала велику статтю професора Василя Яременка “Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів”. Чи справді йдеться про реальність, а чи про ще один міф? А, може, ще про щось? Коментує політолог Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Професор Яременко робить цілу низку заяв, не підтверджених нічим, крім лише одного аргументу: “кажуть”. за допомогою такого аргументу можна стверджувати будь-що. Наприклад, що в Ізраїлі мешкають 400 тисяч українців. Якщо називати українцями євреїв, які приїхали в Ерец Ісраєль з України, то там їх значно більше, ніж 400 тисяч. Якщо ж мати на увазі етнічних українців, то заява пана професора є фантастикою. А в кінці статті той таки Яременко, цитуючи якогось Анатолія Герасимова, заявляє, що в Ізраїлі мешкають 300 тисяч слов‘ян. Себто серед цих 300 тисяч мають бути росіяни, білоруси, поляки, болгари, чехи, тощо. То скільки ж українців в Ізраїлі і яким заявам професора Яременка вірити? Як казав герой культового радянського фільму “17 миттєвостей весни” бригаденфюрер Шеленберг, у виконанні Олега Табакова, маленька брехня, Штірліце, викликає велику недовіру. А з огляду на те, скільки етнічних українців реально можуть мешкати в Ізраїлі, брехня тут не маленька, а дуже велика. Взагалі, людині, що називає себе професором, варто бути відповідальнішою, називаючи цифри і посилаючись на факти.
Професор Яременко малює фантастичні картини суспільно-політичної течії, що зветься сіонізмом. Його оцінки сіонізму дивовижно нагадують те, що в колишньому політвидаві ЦК КПСС і ЦК КПУ писали про український буржуазний націоналізм, як про найлютішого ворога людства. Якщо ж ми візьмемо Оксфордський політичний словник, який, здається, пан Яременко ще не звинувачував у заангажованості світовим єврейством, то прочитаємо там таке визначення сіонізму. Сіонізм означає рух європейських євреїв кінця ХІХ ст. за створення єврейської держави. Цей рух значною мірою став відповіддю на антисемітизм. Головна мета сіонізму виявилася досягнутою 1948 року, коли була утворена держава Ізраїль, що визнала за всіма євреями право жити в межах її кордонів. З цього моменту сіонізмом можна назвати підтримку держави Ізраїль. Подібно до інших форм націоналізму особливим різновидом, якого він є, сіонізм припускає значне розмаїття ідеологій. В Ізраїлі можна бути релігійним сіоністом чи атеїстом, “вірити” у капіталізм чи соціалізм, пише оксфордський словник.
Професор Яременко доводить нам, що все світове єврейство взагалі, а українське зокрема є монолітною силою, що протистоїть іншоетнічному оточенню і водночас наводять приклади, що яскраво спростовують його твердження:
“Нещодавно телеглядачі мали змогу побачити, як під час дискусії на телеканалі Суркіса-Роднянського “1+1” сіоністський цербер Олександр Найман із криком “антисемітський прихвостень”, кинувся з кулаками на іншого єврея, представника “Бейтару”, який у відповідь назвав Наймана “лайном” і заїхав йому у писок публічно. А з чим він кинеться на гоя?”
До речі, пан Яременко подає доволі одіозну постать Вадима Рабиновича, як вождя українського єврейства. Хоча насправді в єврейській громаді України ставлення до цієї людини, м‘яко кажучи, є дуже і дуже неоднозначним. Можу погодитися з тим, що такі “борці проти антисемітизму”, як Вадим Рабинович викликають не більше симпатій, ніж такі “борці проти сіонізму”, як пан Яременко. Такі борці доповнюють один одного, бо ідеологічний продукт, створений одним, негайно використовується іншим і явно не в інтересах України. До речі, намагання Вадима Рабиновича взяти під себе всю єврейську громадськість України дратує багатьох її представників. Робити висновки про все єврейство України на підставі діяльності окремих осіб, настільки ж невиправдано, як робити висновки про українців на підставі текстів професора Яременка, який стверджує, що борделі в Україні створюють сіоністські організації, що саме вони продають українських дівчат закордон і таке інше. Взагалі, логіка пана професора феноменальна. Він посилається на те, як погано Управління у справах сім‘ї та молоді Хмельницького міськвиконкому організувало святкування 10-ої річниці незалежності України. Між іншим, таких національно нерозвинутих бюрократів у нас в Україні, хоч греблю гати, але за Яременком, то знову єврейські підступи. А всі біди, виявляється, у нас тому, що 12 років Україною керують жиди. Себто і Кравчук, і Кучма, і Фокін, і Пустовойтенко, і Марчук, і Янукович, і Кінах, і Плющ, і Литвин, і Мороз, і Симоненко, і навіть посол братньої держави, який теж не від того, щоб покерувати Україною, пан Черномирдін – всі вони, самі розумієте хто. І тут пан Яременко піднімається до звинувачувальних юдофобських висот чорносотенного старшого брата, який поки що значно випередив професора МАУП, створивши ціле юдожерське мистецтво, навіть пісенне:
Жиды – позор Отчизны, Они снуют по жизни, Как крысы по истерзанной земле. Отродья сионизма...
Чомусь пан Яременко дуже низької думки про українців, які як він вважає, обирають до ВР самих лише євреїв:
“Треба бити тревогу, очевидно треба класти факти і документи на стіл ВР, доки у нас ще остаточно не перетворилася на ізраїльський кнесет чи Велику центральну синагогу України”.
Чому газета “Сільські вісті”, що не приховує своєї ідеологічної наближеності до СПУ, та особисто Олександра Мороза, саме зараз виявила увагу до цієї теми? Зараз, коли вирішується питання бути чи не бути українській державі, збережеться незалежність України, чи вона знову стане московським протекторатом, у вигляді ЄЕП? Кому це вигідно? Можливо хтось дуже хоче відволікти увагу від про вокативної поведінки лівих, що здають Україну в ЄЕП, та скомпрометувати національно-демократичні сили? Можливо, хтось із впливових політтехнологів, і не лише в Україні, вважає перспективним спрямувати енергію суспільного протесту громадян України в примітивне антисемітське русло, як у пісні?
Жиды – рабы Маммоны, преступники законов, Они – легионеры сатаны...
Із якого це дива твердження пана Яременка про вторгнення в 1941 році в Україну 400 тисячної орди євреїв-есесівців, саме так через дефіс, з‘явилася в газеті “Сільські вісті”, саме в роковини масових розстрілів євреїв нацистами в Бабиному Ярі?
Олекса Боярко
А паралельно із цим у Києві звучить зовсім інша музика і обговорюються зовсім інші проблеми. В українській столиці розпочався 14-й міжнародний музичний фестиваль Київ Музик Фест. Панораму цього фестивалю розгортає перед слухачами музикознавець Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Фрагменту музики відомого українського композитора Леоніда Грабовського розпочну інформацію про ХІV Міжнародний музичний кінофестиваль Київ Музик Фест. Це величне музичне дійство, яке розпочалося 27 вересня і закінчиться 4 жовтня цього року. Найкращі музичні зали, концертні площадки Києва заповнені по вінця музикою. Це 30 концертів симфонічної, хорової, камерно-інструментальної, фортепіанної, популярної музики. В рамках фестивалю відбувається наукова конференція “Українська та світова музична культура і сучасний погляд” за участю провідних музикознавців Києва, Одеси, Львова, Харкова. Презентація книжкових видань. Прозвучить музика 86 українських композиторів, при чому 42 з них з регіонів України: від Харкова Донецька, аж до Ужгорода і Дрогобича. В програмі фестивалю дуже багато української музики від Дмитра Бортнянського до Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Людкевича, Михайла Колачевського (фрагмент його української симфонії прозвучить також) до музики сучасних корифеїв – столітнього Миколи Колесси (його симфонія №1 відкрила Київ Музик Фест), відбувся авторський концерт відомого українського композитора Мирослава Скорика, з нагоди його 65-тиліття.
Першою прозвучала, крім інших творів, поема-кантата Гамалії на вірші Тараса Шевченка для мішаного хору сопрано, тенора та симфонічного оркестру. Віталій Кирейко – наш поважний композитор, відбулася його прем‘єра 10-ої симфонії. Прем‘єр багато в програмах фестивалю. Багато музики, тих композиторів, що недавно відійшли: засновника і директора фестивалю, незабутнього Івана Карабиця, Віталія Губаренка. І зовсім недавно помер відомий композитор Валентин Бібік – “Плач” і “Молитва” його присвячені пам‘яті загиблих у голодоморі в Україні. Багато музики сучасних відомих композиторів, які вже давно звучать у Європі і в світі: Валентин Сільвестров, Леся Дичко, Євген Станкович, Володимир Губа, Володимир Загорцев, Богдана Фільц, подружжя Жанна та Левко Колодуби та багато-багато інших, які теж знаходять своє місце у музичному всесвіті.
Прозвучало, як завжди музики російських композиторів. В цьому році виповнюється 50 років від дня смерті Прокоф‘єва, прозвучала його симфонічна музика, Ігоря Стравінського, Шостаковича. Як завжди музику виконують найкращі музичні українські сили: диригенти, оркестри, хори, ансамблі. За браком часу перечислю тільки декілька: Київська камерата, Львівська глорія, відомі симфонічні оркестри Києва, Одеси та інших міст. Салчук, Сіренко, Гобдич, Матюхін, Дядюра, Андріївський, Ермінь, дует Олексійчук-Кот. Зарубіжні виконавці: Дракуліч, Хорватія, Чайковська, Росія, Мрозик, Польща, Жан Дюбе і Іван Манюгетіш, Швейцарія.
Олекса Боярко
А на завершення – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 28 вересня виповнилося 352 роки від укладення у Білій Церкві мирної угоди між гетьманом Богданом Хмельницьким та польською урядовою делегацією. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Після поразки у битві під Берестечком на початку липня 1651 року козацьке військо гетьмана Богдана Хмельницького відступило на Київщину і отаборилося біля Білої Церкви. 4 серпня литовська армія князя Януша Радзивілла зайняла залишений козаками Київ, а польське військо Миколи Потоцького вступило на Київщину. Обидві сторони були виснажені боями та епідеміями, відтак між Потоцьким та Хмельницьким зав’язалося листування про проведення мирних переговорів. Самі переговори розпочалися 15 вересня у Білоцерківському замку. Польську делегацію очолював київський воєвода Адам Кисіль, українську – генеральний писар Іван Виговський. На третій день серед козаків поширилися чутки, що старшина збирається зрадити і передати полякам їх та союзних їм перекопських татар. Тож коли польські комісари з обозом вирушили із замку, на них напали 10 тисяч, як тоді казали, “козацької черні” разом з татарами. Польську делегацію врятували Виговський та двоє полковників, яким вдалося провести її назад до замку, проте вози з майном делегації були розграбовані. Заколотники оточили замок і намагалися штурмувати його, однак були відбиті реєстровими козаками. Наступного дня до Білої Церкви прибули Хмельницький з Карач-беєм, і гетьман розпорядився стратити 15 ватажків заколоту. Зрештою, мирна угода була укладена 28 вересня. За її умовами козацький реєстр мав бути скорочений від сорока до двадцяти тисяч, і козацька юрисдикція поширювалася тільки на Київське воєводство. Натомість Брацлавське та Чернігівське воєводства знову підпорядковувалися королівській адміністрації, а магнати і шляхта поверталися до своїх маєтків. Гетьман був позбавлений права міжнародних відносин і зобов’язувався розірвати союз із татарами. У лютому наступного року сейм у Варшаві не затвердив Білоцерківського договору, оскільки вперше у своїй історії був зірваний одним з послів, що скористався правом “вето”. А у квітні Хмельницький своїм універсалом оголосив про підготовку до нової війни з Польщею. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма «МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА». Перед мікрофоном Олекса Боярко. У центрі уваги нашої передачі – темні і світлі сторони життя сьогоднішньої і давньої України.
Тридцятого вересня, у роковини розстрілів нацистами київських євреїв у Бабиному Ярі, газета “Сільські вісті”, котра зве себе газетою захисту інтересів селян, надрукувала велику статтю професора Василя Яременка “Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів”. Чи справді йдеться про реальність, а чи про ще один міф? А, може, ще про щось? Коментує політолог Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Професор Яременко робить цілу низку заяв, не підтверджених нічим, крім лише одного аргументу: “кажуть”. за допомогою такого аргументу можна стверджувати будь-що. Наприклад, що в Ізраїлі мешкають 400 тисяч українців. Якщо називати українцями євреїв, які приїхали в Ерец Ісраєль з України, то там їх значно більше, ніж 400 тисяч. Якщо ж мати на увазі етнічних українців, то заява пана професора є фантастикою. А в кінці статті той таки Яременко, цитуючи якогось Анатолія Герасимова, заявляє, що в Ізраїлі мешкають 300 тисяч слов‘ян. Себто серед цих 300 тисяч мають бути росіяни, білоруси, поляки, болгари, чехи, тощо. То скільки ж українців в Ізраїлі і яким заявам професора Яременка вірити? Як казав герой культового радянського фільму “17 миттєвостей весни” бригаденфюрер Шеленберг, у виконанні Олега Табакова, маленька брехня, Штірліце, викликає велику недовіру. А з огляду на те, скільки етнічних українців реально можуть мешкати в Ізраїлі, брехня тут не маленька, а дуже велика. Взагалі, людині, що називає себе професором, варто бути відповідальнішою, називаючи цифри і посилаючись на факти.
Професор Яременко малює фантастичні картини суспільно-політичної течії, що зветься сіонізмом. Його оцінки сіонізму дивовижно нагадують те, що в колишньому політвидаві ЦК КПСС і ЦК КПУ писали про український буржуазний націоналізм, як про найлютішого ворога людства. Якщо ж ми візьмемо Оксфордський політичний словник, який, здається, пан Яременко ще не звинувачував у заангажованості світовим єврейством, то прочитаємо там таке визначення сіонізму. Сіонізм означає рух європейських євреїв кінця ХІХ ст. за створення єврейської держави. Цей рух значною мірою став відповіддю на антисемітизм. Головна мета сіонізму виявилася досягнутою 1948 року, коли була утворена держава Ізраїль, що визнала за всіма євреями право жити в межах її кордонів. З цього моменту сіонізмом можна назвати підтримку держави Ізраїль. Подібно до інших форм націоналізму особливим різновидом, якого він є, сіонізм припускає значне розмаїття ідеологій. В Ізраїлі можна бути релігійним сіоністом чи атеїстом, “вірити” у капіталізм чи соціалізм, пише оксфордський словник.
Професор Яременко доводить нам, що все світове єврейство взагалі, а українське зокрема є монолітною силою, що протистоїть іншоетнічному оточенню і водночас наводять приклади, що яскраво спростовують його твердження:
“Нещодавно телеглядачі мали змогу побачити, як під час дискусії на телеканалі Суркіса-Роднянського “1+1” сіоністський цербер Олександр Найман із криком “антисемітський прихвостень”, кинувся з кулаками на іншого єврея, представника “Бейтару”, який у відповідь назвав Наймана “лайном” і заїхав йому у писок публічно. А з чим він кинеться на гоя?”
До речі, пан Яременко подає доволі одіозну постать Вадима Рабиновича, як вождя українського єврейства. Хоча насправді в єврейській громаді України ставлення до цієї людини, м‘яко кажучи, є дуже і дуже неоднозначним. Можу погодитися з тим, що такі “борці проти антисемітизму”, як Вадим Рабинович викликають не більше симпатій, ніж такі “борці проти сіонізму”, як пан Яременко. Такі борці доповнюють один одного, бо ідеологічний продукт, створений одним, негайно використовується іншим і явно не в інтересах України. До речі, намагання Вадима Рабиновича взяти під себе всю єврейську громадськість України дратує багатьох її представників. Робити висновки про все єврейство України на підставі діяльності окремих осіб, настільки ж невиправдано, як робити висновки про українців на підставі текстів професора Яременка, який стверджує, що борделі в Україні створюють сіоністські організації, що саме вони продають українських дівчат закордон і таке інше. Взагалі, логіка пана професора феноменальна. Він посилається на те, як погано Управління у справах сім‘ї та молоді Хмельницького міськвиконкому організувало святкування 10-ої річниці незалежності України. Між іншим, таких національно нерозвинутих бюрократів у нас в Україні, хоч греблю гати, але за Яременком, то знову єврейські підступи. А всі біди, виявляється, у нас тому, що 12 років Україною керують жиди. Себто і Кравчук, і Кучма, і Фокін, і Пустовойтенко, і Марчук, і Янукович, і Кінах, і Плющ, і Литвин, і Мороз, і Симоненко, і навіть посол братньої держави, який теж не від того, щоб покерувати Україною, пан Черномирдін – всі вони, самі розумієте хто. І тут пан Яременко піднімається до звинувачувальних юдофобських висот чорносотенного старшого брата, який поки що значно випередив професора МАУП, створивши ціле юдожерське мистецтво, навіть пісенне:
Жиды – позор Отчизны, Они снуют по жизни, Как крысы по истерзанной земле. Отродья сионизма...
Чомусь пан Яременко дуже низької думки про українців, які як він вважає, обирають до ВР самих лише євреїв:
“Треба бити тревогу, очевидно треба класти факти і документи на стіл ВР, доки у нас ще остаточно не перетворилася на ізраїльський кнесет чи Велику центральну синагогу України”.
Чому газета “Сільські вісті”, що не приховує своєї ідеологічної наближеності до СПУ, та особисто Олександра Мороза, саме зараз виявила увагу до цієї теми? Зараз, коли вирішується питання бути чи не бути українській державі, збережеться незалежність України, чи вона знову стане московським протекторатом, у вигляді ЄЕП? Кому це вигідно? Можливо хтось дуже хоче відволікти увагу від про вокативної поведінки лівих, що здають Україну в ЄЕП, та скомпрометувати національно-демократичні сили? Можливо, хтось із впливових політтехнологів, і не лише в Україні, вважає перспективним спрямувати енергію суспільного протесту громадян України в примітивне антисемітське русло, як у пісні?
Жиды – рабы Маммоны, преступники законов, Они – легионеры сатаны...
Із якого це дива твердження пана Яременка про вторгнення в 1941 році в Україну 400 тисячної орди євреїв-есесівців, саме так через дефіс, з‘явилася в газеті “Сільські вісті”, саме в роковини масових розстрілів євреїв нацистами в Бабиному Ярі?
Олекса Боярко
А паралельно із цим у Києві звучить зовсім інша музика і обговорюються зовсім інші проблеми. В українській столиці розпочався 14-й міжнародний музичний фестиваль Київ Музик Фест. Панораму цього фестивалю розгортає перед слухачами музикознавець Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Фрагменту музики відомого українського композитора Леоніда Грабовського розпочну інформацію про ХІV Міжнародний музичний кінофестиваль Київ Музик Фест. Це величне музичне дійство, яке розпочалося 27 вересня і закінчиться 4 жовтня цього року. Найкращі музичні зали, концертні площадки Києва заповнені по вінця музикою. Це 30 концертів симфонічної, хорової, камерно-інструментальної, фортепіанної, популярної музики. В рамках фестивалю відбувається наукова конференція “Українська та світова музична культура і сучасний погляд” за участю провідних музикознавців Києва, Одеси, Львова, Харкова. Презентація книжкових видань. Прозвучить музика 86 українських композиторів, при чому 42 з них з регіонів України: від Харкова Донецька, аж до Ужгорода і Дрогобича. В програмі фестивалю дуже багато української музики від Дмитра Бортнянського до Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Людкевича, Михайла Колачевського (фрагмент його української симфонії прозвучить також) до музики сучасних корифеїв – столітнього Миколи Колесси (його симфонія №1 відкрила Київ Музик Фест), відбувся авторський концерт відомого українського композитора Мирослава Скорика, з нагоди його 65-тиліття.
Першою прозвучала, крім інших творів, поема-кантата Гамалії на вірші Тараса Шевченка для мішаного хору сопрано, тенора та симфонічного оркестру. Віталій Кирейко – наш поважний композитор, відбулася його прем‘єра 10-ої симфонії. Прем‘єр багато в програмах фестивалю. Багато музики, тих композиторів, що недавно відійшли: засновника і директора фестивалю, незабутнього Івана Карабиця, Віталія Губаренка. І зовсім недавно помер відомий композитор Валентин Бібік – “Плач” і “Молитва” його присвячені пам‘яті загиблих у голодоморі в Україні. Багато музики сучасних відомих композиторів, які вже давно звучать у Європі і в світі: Валентин Сільвестров, Леся Дичко, Євген Станкович, Володимир Губа, Володимир Загорцев, Богдана Фільц, подружжя Жанна та Левко Колодуби та багато-багато інших, які теж знаходять своє місце у музичному всесвіті.
Прозвучало, як завжди музики російських композиторів. В цьому році виповнюється 50 років від дня смерті Прокоф‘єва, прозвучала його симфонічна музика, Ігоря Стравінського, Шостаковича. Як завжди музику виконують найкращі музичні українські сили: диригенти, оркестри, хори, ансамблі. За браком часу перечислю тільки декілька: Київська камерата, Львівська глорія, відомі симфонічні оркестри Києва, Одеси та інших міст. Салчук, Сіренко, Гобдич, Матюхін, Дядюра, Андріївський, Ермінь, дует Олексійчук-Кот. Зарубіжні виконавці: Дракуліч, Хорватія, Чайковська, Росія, Мрозик, Польща, Жан Дюбе і Іван Манюгетіш, Швейцарія.
Олекса Боярко
А на завершення – ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР. 28 вересня виповнилося 352 роки від укладення у Білій Церкві мирної угоди між гетьманом Богданом Хмельницьким та польською урядовою делегацією. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Після поразки у битві під Берестечком на початку липня 1651 року козацьке військо гетьмана Богдана Хмельницького відступило на Київщину і отаборилося біля Білої Церкви. 4 серпня литовська армія князя Януша Радзивілла зайняла залишений козаками Київ, а польське військо Миколи Потоцького вступило на Київщину. Обидві сторони були виснажені боями та епідеміями, відтак між Потоцьким та Хмельницьким зав’язалося листування про проведення мирних переговорів. Самі переговори розпочалися 15 вересня у Білоцерківському замку. Польську делегацію очолював київський воєвода Адам Кисіль, українську – генеральний писар Іван Виговський. На третій день серед козаків поширилися чутки, що старшина збирається зрадити і передати полякам їх та союзних їм перекопських татар. Тож коли польські комісари з обозом вирушили із замку, на них напали 10 тисяч, як тоді казали, “козацької черні” разом з татарами. Польську делегацію врятували Виговський та двоє полковників, яким вдалося провести її назад до замку, проте вози з майном делегації були розграбовані. Заколотники оточили замок і намагалися штурмувати його, однак були відбиті реєстровими козаками. Наступного дня до Білої Церкви прибули Хмельницький з Карач-беєм, і гетьман розпорядився стратити 15 ватажків заколоту. Зрештою, мирна угода була укладена 28 вересня. За її умовами козацький реєстр мав бути скорочений від сорока до двадцяти тисяч, і козацька юрисдикція поширювалася тільки на Київське воєводство. Натомість Брацлавське та Чернігівське воєводства знову підпорядковувалися королівській адміністрації, а магнати і шляхта поверталися до своїх маєтків. Гетьман був позбавлений права міжнародних відносин і зобов’язувався розірвати союз із татарами. У лютому наступного року сейм у Варшаві не затвердив Білоцерківського договору, оскільки вперше у своїй історії був зірваний одним з послів, що скористався правом “вето”. А у квітні Хмельницький своїм універсалом оголосив про підготовку до нової війни з Польщею. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить “Радіо Свобода”.
