Київ, 2 жовтня 2003 року.
Андрій Охрімович
“Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини – живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Михайла Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила Кочубеївщини. Сьогодні вони панують і урочисто справляють ювілей Переяслава.”
Юрій Шерех “Москва. Маросєйка”
Ганна Стеців
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”. Експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті...
“1990 рік. Київ. 1-й Міжнародний конгрес україністів. Виступає Юрій Шевельов. Його, як і Омеляна Пріцака та Івана Фрізера, вітали стоячи. Відбувся акт історичної справедливості: в Україну повернулися її вірні сини, почесні професори і академіки чужих університетів і академій, чиї твори знав учений світ. Окрім нас, бо десятками років їх не визнавав тоталітарний режим СРСР і українська колоніальна адміністрація.”
Це кавалок від упорядника книги “Юрій Шерех. Пороги і Запоріжжя” Романа Корогодського. Розмову з ним у нинішній “Альтернативі” підтримує відомий вчений і публіцист Лариса Терентієвна Масенко. Тема розмови, як ви уже здогадались, непересічна постать Юрія Шереха-Шевельова, академіка Вільної Української Академії Наук (Нью-Йорк) та академіка Національної Академії Наук України, всесвітньо-відомого вченого славіста. Модерує Ганна Стеців. Текстмейкер – Віктор Недоступ. Автор програми – Андрій Охрімович.
Роман Корогодський
Ю.В.Шевельов – він академік, він лауреат, професор, але лауреатів, професорів, академіків – фірми вивозь. Шевельов у 20 столітті - унікальна постать. Коли його порівнюють з дуже гарним письменником, класиком української літератури, то це – непорозуміння, бо класики є національної культури, які зовсім нічого не значать для всього світу.
Ю.Шевельов – це людина світова, це людина зовсім іншого виміру. Він є авторитет в світовому обширі в науці. Звідти – його активна позиція як альтернативної натури. Він нічого не робив для того, щоб бути альтернативним. Він був по своїй природі вже альтернативою. Передусім, він – альтернатива совку.
Він дуже добре розумів, як спрощується, як примітивізується життя на Україні. Він не боровся - він просто так мислив.
Він не визнавав будь-якої форми одержавлення, особливо одержавлення думки. В нас дуже розповсюджене лакейство: як тільки людину запускають вгору, то він починає мислити державними масштабами. Юрій Володимирович цього категорично не сприймав. Він був альтернативний до всяких форм аморальності: “І правда вас вільними зробить”. І от правда, і гріх аморальності полягає в тому, що дуже багато наробленого псевдо правдивого.
Він був альтернативний по відношенні до колоніальної травмованості нації, він був альтернативний до провінційності української. Він завжди повторював такий рефрен: “Картагена нашої провінційності має бути зруйнована”.
Він альтернатива всьому дрібному, духовно вбогому, обезкриленому, бездарному. Безкрилість і бездарність дуже тонко відчуває, що по відношенню до Шевельова треба використати всі можливі засоби, щоб його, ніби, нейтралізувати: якщо можна – не дати Шевченківську премію - ніби без неї він не може. Він весь час мене питав: “Чи потрібна мені та премія?”. Двічі його ж провалювали. Тільки на третій раз йому дали цю премію. Це ж також є парадокс, це ж – казна що. Шмаття давали ж? Всім, всім, всім давали, а от Шевельову завалювали.
Його постать Гулівера, який переступає через цих карликів-ліліпутів, а вони нервують. Так от, він – альтернатива нашому гнилому клімату (духовному мається на увазі), нашій совковій резервації. Він завжди намагався нас вивести у всесвіт, бо він був сам людиною всесвіту.
Ганна Стеців
(До концепції Шахматова.) “Згадайте, як крізь усю п’єсу проходить мотив, що людина завжди тільки грає ролю і може завжди грати іншу! Ганчірник виконує ролю президента. П’єр грає ролю коханця графині Адольфа Берто... “Ти ходив з нею до театру Водевіль?” П’єр у ролі Адольфа виправдовується. Ви думаєте, він буде заперечувати, що він ходив з іншою жінкою до театру? Ні! Він заперечує існування самого театру. “Нема вже театру Водевіль”. У героїв п’єси не тільки нема справжнього світу. Вони не хочуть щоб він був.”
Юрій Шерех “Зустрічі з Заходом.”
Лариса Масенко
Юрія Володимировича життєве кредо було таке: “І правда нас вільними зробить”. Він як науковець хотів бути максимально об’єктивним. Цікаво, як він у своїх спогадах пише, що саме тому він став мовознавцем. Так само як і про історію він казав, що є вибіркова історія, і є не вибіркова історія. Він зазначав, що коли історик пише про якийсь окремий період, то він має охопити таку кількість явищ і процесів, що це неможливо – він мусить щось завжди вибирати. Ю.В.Шевельов так парадоксально сказав, що навіть історію 20 століття в Росії можна написати без Миколи II і її можна написати без Леніна.
Чому він зацікавився історичною фонологією? Тому, що звуків завжди обмежена кількість: їх завжди 35, нехай більше їх комбінації, але завжди точно можна описати їхню історію. Тобто тоді мовознавство наближається навіть до точних наук. І головною проблемою свого життя він вважав питання походження української мови. На Заході він займався справжньою наукою, і він підніс українську науку до світових вершин.
Його перша праця з фонології – це “Передісторія слов’янських мов: історична фонологія праслов’янської мови”. Коли вона вийшла англійською мовою, то в славістиці її одразу визнали найкращим твором на цю тему. Шевельов вважав, що праслов’янська єдність розпалась у 6-7 столітті нашої ери, і що звідси ми починаємо вести історію української мови. Це він простежує до наших днів за діалектними даними, за пам’ятками. Це величезна праця.
І що основне в ній зробив Юрій Володимирович? Він спростував поширену ще з часів Шахматова в російській історіографії теорію, що між праслов’янською мовою та східнослов’янською (російською, українською, білоруською) існувала ще одна проміжна в період додаткової проміжної єдності: так звана східнослов’янська або давньоруська єдность, тобто коли ці три народи були єдині, спільні. Коли ці народи розпалися на три окремих, тобто на українців, росіян, білорусів... При чому в радянський період час розпаду цієї так званої “єдності” відносили ж взагалі до 14 століття, що є повним абсурдом. В часи Хрущова дозволили опустити ще до 12 століття, але ж не далі. Юрій Володимирович довів, що ніякої цієї прасхіднослов’янської, прадавньоруської єдності не було.
Ганна Стеців
“Більшовики знають, що роблять, коли з дня в день товчуть про “переваги” російської культури і про впливи: Добролюбова, Чернишевського і Курочкіна – на Шевченка, Тургенєва – на Марка Вовчка, Горького – на Михайла Коцюбинського, Пушкіна - на Лесю Українку, Решетнікова і Глєба Успєнского - на Франка. Вони борються з національною гордістю українця.”
“Пани говорять по-російськи, мужики по-українськи. Сучасні пани – офіцери, урядовці, партійці – теж говорять по-російськи. Хай складається враження, що мова “культури” – ніколи не українська.”
Юрій Шерех “Над озером. Баварія.”
Лариса Масенко
В радянські часи Шевельова ненавиділи і цькували два крила: тут – Білодід, офіціозні (в Москві) – Фірін, директор Інститут російської мови, а в Америці він ввійшов у великий конфлікт з Романом Якобсоном (з тим, хто керував русистикою). До речі, дуже багато русистів від Юрія Володимировича відвернулося.
Андрій Охрімович
А Ви не припускаєте, що міг бути близький і дуже інтимний зв’язок Якобсона з КДБ?
Лариса Масенко
Річ в тому, що знайшли факти.
Роман Корогодський
Я ж це довів в портреті Якобсона. Я написав, що не треба нічого вигадувати, бо є чех Томаш Гланц, який написав дослідження “Якобсон в історії ідей”. В праці сказано, що спочатку Якобсон був пов’язаний з чеською розвідкою, потім – з ФБР (це вже в самому кінці). Але коли він був пов’язаний з чехами, вони змикалися з російськими, тобто з совєтськими. Тому Володимира Шевельова хотіли заманити до Праги на Світовий конгрес славістів, щоб виловити і вже допитати на Луб’янці. До речі, на Луб’янці ж поговорили з Віктором Петровим. Так само поговорили б і з ним.
Зв’язок між спецслужбами був безумовний...
Андрій Охрімович
А сьогодні хто є найбільшим опонентом Шевельова?
Роман Корогодський
Віталій Каваль. Це ж розкручується якийсь сюжет відносин Гончара з Шевельовим. Сам факт такий сумний – типовий український “мєждусобойчік”: намагання зіштовхнути лобами дуже цікаві дві постаті.
Ганна Стеців
“Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована. Шлях до майбутнього лежить через уміння мислити і розуміти, не через начотництво, сліпу віру і завжди обмежений фанатизм. Не забуваймо, що і Христос більше цінив розбійника, ніж митарів і фарисеїв.”
Юрій Шерех. “Над озером. Баварія. Триптих про добу, про мистецтво, про провінційність, про призначення України про голуби і інші речі.”
Лариса Масенко
Я зрозуміла, що цей сюжет завжди розкручують: завжди стикають Шевельова і Олеся Гончара. Я не розумію, для чого це робиться? Чому не цитує ніхто слова з інтерв’ю Олеся Гончара в 1991 році, коли вперше Юрій Володимирович сюди приїхав і блискуче виступив на форумі? Чому тоді не кажуть (словами Гончара), що Харків дав два геніальних лінгвіста: Олександра Потебню та Юрія Шевельова? Олесь Гончар тоді сказав: “Я пишаюся, що я був його учнем.”
Роман Корогодський
Стосовно “Тронки” він сказав, що це одночасно подвиг і злочин. Що це, ніби, діалектично це пов’язано. В ненормальних умовах ідеологічного затиску, який був в СРСР, було неможливо нормально функціонувати нормальному літераторові. Тому він зазначав, що те, про що він написав – це є подвиг. Але одночасно треба було подумати, в чому ж той злочин, що деформує реальність.
Андрій Охрімович
Існувала не дуже чиста зацікавленість персоною Шевельова. Мені видається, що це явище потребує певного означення короткого. Я, наприклад, це називаю бузинізмом. А як би Ви означили ці “наїзди” вже в незалежній Україні на постать такого рівня, такого рангу, як Шевельов?
Лариса Масенко
Я назвала б це бузинізмом, але що надзвичайно прикро, це робить не той від кого походить слово “бузинізм”, а частина тих людей, які називають себе державотворчою елітою. Справжня державотворча еліта мала би подбати про те, щоб праці Шевельова вийшли величезними накладами, масовими. Зараз тільки ентузіасти поширюють і говорять про цю постать, якою пишалася б кожна культура.
Роман Корогодський
Я вважаю, що тут давня хвороба – промосковська орієнтація українських владних структур – створює такий клімат, коли Шевельову тут немає місця.
Ганна Стеців
“Москва підкреслює “русско-украинские культурные связи”. Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба солдати по два боки лінії фронту не зв’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і Росією – це історія великої і ще незакінченої війни. Як усяка війна вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки, як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціалізм?”
Юрій Шерех “Москва Маросєйка”.
Андрій Охрімович
“Сьогодні роковини Переяслава святкують вороги України. Я пригадую: 1913-го року вся Росія урочисто святкувала тристаліття дому Романових. Голосно і бучно. Що сталося з домом Романових за чотири роки по тому – всім відомо.”
Юрій Шерех. “Москва, Маросєйка.”
Ганна Стеців
Ось і закінчився цей випуск “Альтернативи”. Чи дав він відповідь на питання? Безумовно – ні. “Альтернатива” передбачає постановку питань, стимуляцію мислення на ті чи інші теми. Наскільки це добре вдається авторам проекту - судити вам, шановні слухачі.
Ми ж, тим часом, прощаємось і нагадуємо, що творцями програми цього разу були Юрій Шерех-Шевельов, культуролог, пан Роман Корогодський та відомий вчений і публіцист Лариса Масенко. Модерувала Ганна Стеців. Текстмейкер – Віктор Недоступ. Автор – Андрій Охрімович. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Говорить радіо “Свобода.
Андрій Охрімович
“Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини – живуть і сьогодні. Запекла ненависть Михайла Драгоманова не знищила українського провінціалізму. Запекла ненависть Михайла Донцова не знищила Москви. Запекла ненависть В’ячеслава Липинського не знищила Кочубеївщини. Сьогодні вони панують і урочисто справляють ювілей Переяслава.”
Юрій Шерех “Москва. Маросєйка”
Ганна Стеців
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”. Експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті...
“1990 рік. Київ. 1-й Міжнародний конгрес україністів. Виступає Юрій Шевельов. Його, як і Омеляна Пріцака та Івана Фрізера, вітали стоячи. Відбувся акт історичної справедливості: в Україну повернулися її вірні сини, почесні професори і академіки чужих університетів і академій, чиї твори знав учений світ. Окрім нас, бо десятками років їх не визнавав тоталітарний режим СРСР і українська колоніальна адміністрація.”
Це кавалок від упорядника книги “Юрій Шерех. Пороги і Запоріжжя” Романа Корогодського. Розмову з ним у нинішній “Альтернативі” підтримує відомий вчений і публіцист Лариса Терентієвна Масенко. Тема розмови, як ви уже здогадались, непересічна постать Юрія Шереха-Шевельова, академіка Вільної Української Академії Наук (Нью-Йорк) та академіка Національної Академії Наук України, всесвітньо-відомого вченого славіста. Модерує Ганна Стеців. Текстмейкер – Віктор Недоступ. Автор програми – Андрій Охрімович.
Роман Корогодський
Ю.В.Шевельов – він академік, він лауреат, професор, але лауреатів, професорів, академіків – фірми вивозь. Шевельов у 20 столітті - унікальна постать. Коли його порівнюють з дуже гарним письменником, класиком української літератури, то це – непорозуміння, бо класики є національної культури, які зовсім нічого не значать для всього світу.
Ю.Шевельов – це людина світова, це людина зовсім іншого виміру. Він є авторитет в світовому обширі в науці. Звідти – його активна позиція як альтернативної натури. Він нічого не робив для того, щоб бути альтернативним. Він був по своїй природі вже альтернативою. Передусім, він – альтернатива совку.
Він дуже добре розумів, як спрощується, як примітивізується життя на Україні. Він не боровся - він просто так мислив.
Він не визнавав будь-якої форми одержавлення, особливо одержавлення думки. В нас дуже розповсюджене лакейство: як тільки людину запускають вгору, то він починає мислити державними масштабами. Юрій Володимирович цього категорично не сприймав. Він був альтернативний до всяких форм аморальності: “І правда вас вільними зробить”. І от правда, і гріх аморальності полягає в тому, що дуже багато наробленого псевдо правдивого.
Він був альтернативний по відношенні до колоніальної травмованості нації, він був альтернативний до провінційності української. Він завжди повторював такий рефрен: “Картагена нашої провінційності має бути зруйнована”.
Він альтернатива всьому дрібному, духовно вбогому, обезкриленому, бездарному. Безкрилість і бездарність дуже тонко відчуває, що по відношенню до Шевельова треба використати всі можливі засоби, щоб його, ніби, нейтралізувати: якщо можна – не дати Шевченківську премію - ніби без неї він не може. Він весь час мене питав: “Чи потрібна мені та премія?”. Двічі його ж провалювали. Тільки на третій раз йому дали цю премію. Це ж також є парадокс, це ж – казна що. Шмаття давали ж? Всім, всім, всім давали, а от Шевельову завалювали.
Його постать Гулівера, який переступає через цих карликів-ліліпутів, а вони нервують. Так от, він – альтернатива нашому гнилому клімату (духовному мається на увазі), нашій совковій резервації. Він завжди намагався нас вивести у всесвіт, бо він був сам людиною всесвіту.
Ганна Стеців
(До концепції Шахматова.) “Згадайте, як крізь усю п’єсу проходить мотив, що людина завжди тільки грає ролю і може завжди грати іншу! Ганчірник виконує ролю президента. П’єр грає ролю коханця графині Адольфа Берто... “Ти ходив з нею до театру Водевіль?” П’єр у ролі Адольфа виправдовується. Ви думаєте, він буде заперечувати, що він ходив з іншою жінкою до театру? Ні! Він заперечує існування самого театру. “Нема вже театру Водевіль”. У героїв п’єси не тільки нема справжнього світу. Вони не хочуть щоб він був.”
Юрій Шерех “Зустрічі з Заходом.”
Лариса Масенко
Юрія Володимировича життєве кредо було таке: “І правда нас вільними зробить”. Він як науковець хотів бути максимально об’єктивним. Цікаво, як він у своїх спогадах пише, що саме тому він став мовознавцем. Так само як і про історію він казав, що є вибіркова історія, і є не вибіркова історія. Він зазначав, що коли історик пише про якийсь окремий період, то він має охопити таку кількість явищ і процесів, що це неможливо – він мусить щось завжди вибирати. Ю.В.Шевельов так парадоксально сказав, що навіть історію 20 століття в Росії можна написати без Миколи II і її можна написати без Леніна.
Чому він зацікавився історичною фонологією? Тому, що звуків завжди обмежена кількість: їх завжди 35, нехай більше їх комбінації, але завжди точно можна описати їхню історію. Тобто тоді мовознавство наближається навіть до точних наук. І головною проблемою свого життя він вважав питання походження української мови. На Заході він займався справжньою наукою, і він підніс українську науку до світових вершин.
Його перша праця з фонології – це “Передісторія слов’янських мов: історична фонологія праслов’янської мови”. Коли вона вийшла англійською мовою, то в славістиці її одразу визнали найкращим твором на цю тему. Шевельов вважав, що праслов’янська єдність розпалась у 6-7 столітті нашої ери, і що звідси ми починаємо вести історію української мови. Це він простежує до наших днів за діалектними даними, за пам’ятками. Це величезна праця.
І що основне в ній зробив Юрій Володимирович? Він спростував поширену ще з часів Шахматова в російській історіографії теорію, що між праслов’янською мовою та східнослов’янською (російською, українською, білоруською) існувала ще одна проміжна в період додаткової проміжної єдності: так звана східнослов’янська або давньоруська єдность, тобто коли ці три народи були єдині, спільні. Коли ці народи розпалися на три окремих, тобто на українців, росіян, білорусів... При чому в радянський період час розпаду цієї так званої “єдності” відносили ж взагалі до 14 століття, що є повним абсурдом. В часи Хрущова дозволили опустити ще до 12 століття, але ж не далі. Юрій Володимирович довів, що ніякої цієї прасхіднослов’янської, прадавньоруської єдності не було.
Ганна Стеців
“Більшовики знають, що роблять, коли з дня в день товчуть про “переваги” російської культури і про впливи: Добролюбова, Чернишевського і Курочкіна – на Шевченка, Тургенєва – на Марка Вовчка, Горького – на Михайла Коцюбинського, Пушкіна - на Лесю Українку, Решетнікова і Глєба Успєнского - на Франка. Вони борються з національною гордістю українця.”
“Пани говорять по-російськи, мужики по-українськи. Сучасні пани – офіцери, урядовці, партійці – теж говорять по-російськи. Хай складається враження, що мова “культури” – ніколи не українська.”
Юрій Шерех “Над озером. Баварія.”
Лариса Масенко
В радянські часи Шевельова ненавиділи і цькували два крила: тут – Білодід, офіціозні (в Москві) – Фірін, директор Інститут російської мови, а в Америці він ввійшов у великий конфлікт з Романом Якобсоном (з тим, хто керував русистикою). До речі, дуже багато русистів від Юрія Володимировича відвернулося.
Андрій Охрімович
А Ви не припускаєте, що міг бути близький і дуже інтимний зв’язок Якобсона з КДБ?
Лариса Масенко
Річ в тому, що знайшли факти.
Роман Корогодський
Я ж це довів в портреті Якобсона. Я написав, що не треба нічого вигадувати, бо є чех Томаш Гланц, який написав дослідження “Якобсон в історії ідей”. В праці сказано, що спочатку Якобсон був пов’язаний з чеською розвідкою, потім – з ФБР (це вже в самому кінці). Але коли він був пов’язаний з чехами, вони змикалися з російськими, тобто з совєтськими. Тому Володимира Шевельова хотіли заманити до Праги на Світовий конгрес славістів, щоб виловити і вже допитати на Луб’янці. До речі, на Луб’янці ж поговорили з Віктором Петровим. Так само поговорили б і з ним.
Зв’язок між спецслужбами був безумовний...
Андрій Охрімович
А сьогодні хто є найбільшим опонентом Шевельова?
Роман Корогодський
Віталій Каваль. Це ж розкручується якийсь сюжет відносин Гончара з Шевельовим. Сам факт такий сумний – типовий український “мєждусобойчік”: намагання зіштовхнути лобами дуже цікаві дві постаті.
Ганна Стеців
“Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована. Шлях до майбутнього лежить через уміння мислити і розуміти, не через начотництво, сліпу віру і завжди обмежений фанатизм. Не забуваймо, що і Христос більше цінив розбійника, ніж митарів і фарисеїв.”
Юрій Шерех. “Над озером. Баварія. Триптих про добу, про мистецтво, про провінційність, про призначення України про голуби і інші речі.”
Лариса Масенко
Я зрозуміла, що цей сюжет завжди розкручують: завжди стикають Шевельова і Олеся Гончара. Я не розумію, для чого це робиться? Чому не цитує ніхто слова з інтерв’ю Олеся Гончара в 1991 році, коли вперше Юрій Володимирович сюди приїхав і блискуче виступив на форумі? Чому тоді не кажуть (словами Гончара), що Харків дав два геніальних лінгвіста: Олександра Потебню та Юрія Шевельова? Олесь Гончар тоді сказав: “Я пишаюся, що я був його учнем.”
Роман Корогодський
Стосовно “Тронки” він сказав, що це одночасно подвиг і злочин. Що це, ніби, діалектично це пов’язано. В ненормальних умовах ідеологічного затиску, який був в СРСР, було неможливо нормально функціонувати нормальному літераторові. Тому він зазначав, що те, про що він написав – це є подвиг. Але одночасно треба було подумати, в чому ж той злочин, що деформує реальність.
Андрій Охрімович
Існувала не дуже чиста зацікавленість персоною Шевельова. Мені видається, що це явище потребує певного означення короткого. Я, наприклад, це називаю бузинізмом. А як би Ви означили ці “наїзди” вже в незалежній Україні на постать такого рівня, такого рангу, як Шевельов?
Лариса Масенко
Я назвала б це бузинізмом, але що надзвичайно прикро, це робить не той від кого походить слово “бузинізм”, а частина тих людей, які називають себе державотворчою елітою. Справжня державотворча еліта мала би подбати про те, щоб праці Шевельова вийшли величезними накладами, масовими. Зараз тільки ентузіасти поширюють і говорять про цю постать, якою пишалася б кожна культура.
Роман Корогодський
Я вважаю, що тут давня хвороба – промосковська орієнтація українських владних структур – створює такий клімат, коли Шевельову тут немає місця.
Ганна Стеців
“Москва підкреслює “русско-украинские культурные связи”. Не будемо їх заперечувати. Вони були і є. Хіба солдати по два боки лінії фронту не зв’язані між собою? Вони зв’язані на життя і смерть. Історія культурних зв’язків між Україною і Росією – це історія великої і ще незакінченої війни. Як усяка війна вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати. Чому б не видати солідну збірку праць про українсько-російські культурні зв’язки, як вони були, а не як їх препарує Москва чи наш власний провінціалізм?”
Юрій Шерех “Москва Маросєйка”.
Андрій Охрімович
“Сьогодні роковини Переяслава святкують вороги України. Я пригадую: 1913-го року вся Росія урочисто святкувала тристаліття дому Романових. Голосно і бучно. Що сталося з домом Романових за чотири роки по тому – всім відомо.”
Юрій Шерех. “Москва, Маросєйка.”
Ганна Стеців
Ось і закінчився цей випуск “Альтернативи”. Чи дав він відповідь на питання? Безумовно – ні. “Альтернатива” передбачає постановку питань, стимуляцію мислення на ті чи інші теми. Наскільки це добре вдається авторам проекту - судити вам, шановні слухачі.
Ми ж, тим часом, прощаємось і нагадуємо, що творцями програми цього разу були Юрій Шерех-Шевельов, культуролог, пан Роман Корогодський та відомий вчений і публіцист Лариса Масенко. Модерувала Ганна Стеців. Текстмейкер – Віктор Недоступ. Автор – Андрій Охрімович. Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень. Говорить радіо “Свобода.
