Київ-Прага, 16 січня 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач, присвячений етнонаціональному портрету України.
Сьогодні наша передача присвячена одній із цікавих гіпотез, яка пропонує нестандартне пояснення етнонаціональних процесів у сучасній Україні. Під час останнього перепису населення України деяка кількість українських громадян визначили себе як “креолів”. Але сигнал до появи цієї своєрідної групи населення не була несподіванкою для науковців, які останнє десятиліття ведуть дискусії щодо креольської ідентичності частини громадян України. Про погляди науковців на феномен українського креольства розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Історично креолами називалися особи європейського походження, народжені поза Європою, приміром, в іспанських колоніях у Латинській Америці. До сучасної гуманітарної науки поняття “креольського націоналізму” запровадив британський науковець Бенедикт Андерсон. Натомість київський політолог Микола Рябчук першим використав поняття креольської ідентичності для дослідження свідомості певної частини українських громадян у постколоніальній ситуації. За Рябчуком, креолами є російськомовні мешканці України різноманітного етнічного походження, які вважають себе громадянами нової незалежної держави та усвідомлюють свою приналежність до російської культури. Ця політично активна суспільна група послідовно сторониться і української державної традиції, і так званої “тубільної” мови, і української культури загалом. Вона, за словами Рябчука, “не ототожнює себе з Росією (ані з СССР, ані, навіть, зі “східнослов’янським союзом”), проте так само не ототожнює себе з Україною українофонів”. Політична та культурна позиція креолів є двоїстою, до того ж вторинною і провінційною стосовно колишніх центрів Російської імперії чи Радянського Союзу. Подібно до креолів Латинської Америки, українські креоли (цитата) “приречені на непозбутній комплекс меншовартості щодо метрополії”. І навіть у своєму розумінні самої “українськості” креоли посткомуністичної України орієнтуються на поєднання цінностей російської культури та радянських ідеалів. Микола Рябчук визначає світогляд креолів як своєрідну форму “ретроспективного” совєтсько-креольського націоналізму, а їхнє бачення держави – другим основним – поруч з українським, – проектом майбутнього України. Ця креольська модель розвитку означає консервацію нинішнього стану суспільства, засновану, за словами політолога, на “запозиченні найгірших рис російської політики й економіки та пасивному споживанні переважно третьорядних культурних продуктів, імпортованих з Москви”.
Олекса Боярко
А тепер – слово самому Миколі Рябчуку.
Микола Рябчук
Властиво, я не винайшов слово креол. Воно вживається досить давно. Воно походить з латиноамериканської, так би мовити, традиції, де креолами традиційно позначали нащадків іспанських прибульців.
Тобто, фактично нащадки іспанських колонізаторів, які прижилися в Аргентині в Мексиці, в багатьох інших країнах, і власне кажучи, розбудовують свої власні держави.
Я вжив цей термін стосовно певної частини нашого населення і, зрозуміло, що реакція на таке слововживання була неоднозначною, багато кому це не подобається багато хто вказується на те, що таке вживання є неправомірним тому, що існує велика різниця між, скажімо, українськими русофонами і латиноамериканськими креолами, нащадками іспанців.
Безумовно, ця різниця істотна, ну хоча би тому, що українські русофони, це як правило, не колоністи з Росії, а найчастіше це місцеві люди, дуже часто навіть селянського походження.
Мені йшлося про інше. Йшлося про певне загострено полемічне підкреслення проблеми. Мені йшлося про те, щоб вказати насправді істотну проблему, вказати на принципову відмінність, сказати б, двох місцевих, двох локальних патріотизмів.
Адже, якщо ми глянемо на ту ж таки Латинську Америку, ми можемо легко пересвідчитися, що і аборигени, тобто місцеві індіанці є патріотами своєї землі, свої країни і так само патріотами своєї землі є ті, кого ми називаємо креолами, тобто нащадки іспанців. Вони є патріотами не Іспанії, а Мексики, Бразилії, Аргентини, Перу, Колумбії і т.д.
Власне, про подібне явище в Україні мені також йшлося. Мені йшлося про те, що ті, люди, які живуть в Україні розмовляють російською мовою, мислять себе в російській культурі. Здебільшого досить зневажливо ставляться до української мови і культури. Вони не є якимись великоросійськими шовіністами, вони не є патріотами Москви, не є патріотами великої неділимої Росії. Найчастіше, це такі ж патріоти України, як і їх україномовні і українокультурні побратими.
Але це люди, які розбудовують державу зовсім іншого типу, які уявляють собі майбутнє зовсім інакше, зрештою, не лише майбутнє, а й минуле. Їхня концепція минулого є принципово відмінною. Скажімо, з їхньої точки зору колонізації не було, або вона була благом і асиміляція української мови, її зникнення також є історичним благом, історично перспективним явищем. Ну і багато інших є нюансів.
Тобто, мені йшлося про те, щоб підкреслити, що ці люди також є патріотами України. Вони також прагнуть розбудовувати цю державу, але це зовсім не означає, що вони її збираються розбудовувати для індіанців, для тубільців. Вони розбудовують для себе і всіляко цих тубільців маргиналізують.
Власне кажучи, Білорусія для мене є значно кращим прикладом саме цього явища тому, що там креольство, сказати б, там місцеве креольство совєцького типу, воно взяло гору і воно дуже успішно, дуже ефективно маргиналізувало оцих власне аборигенів, оцих тубільців, які щось там намагались ще згадувати про якусь білоруську мову і культуру.
Вони, фактично, виштовхнули цих людей на узбіччя. І сьогодні, коли ми чуємо про закриття останніх білоруських шкіл, про закриття білоруських газет і тому подібне, то власне кажучи, ми повинні собі хоч на мить уявити що таке саме майбутнє може чекати і українських аборигенів у разі перемоги креольської, скажімо так, партії.
Поки що в Україні, я б сказав, є дуже нестійка рівновага цих двох основних угруповань. Очевидно, що вони не є чітко оформлені, вони не мають чітких меж, чітких кордонів, вони, так би мовити, переливаються в якусь таку безформенну масу всередині. Але в принципі є дві ідеології, є два, сказати б, бачення минулого і майбутнього України, є дві концепції.
І ці концепції дуже важко примирити тому, що одна з них принципово антисовєцькою, натомість інша є просовєцькою, вона є совєтофільською.
Одна візія України, українська візія, вона пов’язує це майбутнє із Європою, з європейськими цінностями.
Натомість інша візія, інший проект є проектом України власне креольською, України, яка перебуває десь у Євразії, і яка орієнтується на цінності, на превеликий жаль, совєтофільські.
Я поки що не бачу можливості примирення цих двох проектів. І тому, власне я, з таким спокоєм, з такою тривогою дивлюся на їхнє зіткнення на їхній конфлікт, і зрештою, на підігрування української влади саме оцьому совєтофільському проектові.
В мене є враження, що влада українська є також креольською, чи принаймні близькою до цієї саме ідеологеми, саме до цього проекту, і вона поки що великою мірою намагається здійснювати саме креольський проект.
Олекса Боярко
І знову перед мікрофоном Віталій Пономарьов, котрий продовжує розповідь про дискусію навколо висунутої Миколою Рябчуком концепції, - дискусію, яка точиться серед науковців не лише України, а і сусідньої Білорусі.
Віталій Пономарьов
Київський філософ Сергій Грабовський окремо підкреслює органічне поєднання у креольській свідомості засадничо несумісних речей, приміром, пам’ятника Леніну на одному кінці київського Хрещатика і монументу Незалежності – на іншому. “Не випадково, – пише він, – сучасні креоли хитаються між євразійством і європейством, розриваючись між абсолютною неможливістю визнати Чукотку чи Туву власною Батьківщиною і небажанням відмовлятись від імперського спадку”. А київський культуролог Олександр Гриценко зауважує, що креоли України у своєму ставленні до діячів російської культури нерідко є критичнішими та самостійнішими, ніж українські інтеліґенти. Київський політолог Максим Стріха наголошує на креольському баченні української держави як такого собі “государства У” – формально політично незалежного, а економічно та культурно такого, що перебуває у затінку Росії. Натомість львівський історик Ярослав Грицак взагалі заперечує існування українських креолів як особливої суспільної групи. Він вважає креольство етапом формування модерної української нації і становлення громадянського суспільства, (цитата) “рештками старих, ще не до кінця перетравлених “руських” та “совєтських” проектів”. Подібність посткомуністичних ознак українського та білоруського суспільств сприяла використанню Рябчукової концепції “креольства” і білоруськими вченими. Приміром, мінський соціолог Уладзімер Абушенка вбачає сутність креольства (зокрема, і білоруського) у неоднозначному, подвійному – часом навіть розколотому, – культурному самоусвідомленні його носіїв. До того ж, зазначає він, частина білоруських дослідників почала визначати креолів як (цитата) “носіїв донаціональної ідентичності”, що призвело до певного спрощення цього поняття.
Олекса Боярко
“Креольська психологія” донині у багатьох випадках визначає особливості сучасного буття українського етносу, та ще й за підтримки цієї психології з боку колишньої метрополії. Так вважає професор Леонід Залізняк. Йому слово.
Леонід Залізняк
Згадайте, козацька Україна. Архетипом українця є рішуча особа, яка самостверджується в світі. Але що ми маємо в ХІХ-ХХ сторіччі. Це меланхолічний, звернутий всередину себе селянин, який мріє, багато співає і т.д.
Принципово міняється образ українця. Після завоювання Кремлем найбільш активна частина українців іде на службу в Петербург, ботільки там вона може реалізуватись. Лишається пасивна частина. Ті хто лишилися на місці м’яко себе проявляє, їх просто нищить імперія, бо вони стають небезпечними. Згадайте покоси української інтелігенції в ХХ сторіччі, згадайте голодомор.
В результаті такої соціальної стилексії випрацьовується отой українець, слухняний, не здатний на грузинські події, який слабо реагує на політичне збурення, яким легко керувати.
12 років тому Україна набула формальної незалежності, але не стала незалежною, як такою.
Кажуть всім зараз правлять олігархи. Олігархи, які зробили свої капітали на російських грошах, на торгівлі російським газом, нафтою, зараз алюмінієм.
Олігархи – це тільки вершечок величезного айсберга, бо у них є свої сім’ї, співробітники їхніх фірм, обслуговуючий персонал, водії, будівельники і т.д.
Є залежні мас-медіа, тобто ми маємо величезний континент в межах України, який фактично сидить на російських грошах. Україна перейшла в новий принципово статус із формальної колонії в фактичну колонію.
Олекса Боярко
А чи досягла українська лінгвокультурна група, яку ряд дослідників зве креолами, рівня класичного латиноамериканського креольства? Перед мікрофоном доцент Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Власне, об’єктивною підставою продукування концепції українського чи білоруського чи молдовського креолізму є постколоніальний характер новопосталих держав на теренах колишнього Радянського Союзу.
Ця постколоніальність помітна на рівні політичної еліти. Саме вони є найяскравішими носіями суто фрейдистських комплексів по відношенню до колишньої метрополії.
Москва є для них найвищим еталоном в оцінці всіх явищ, вони і нині є захопленими провінційними шанувальниками досить таки примітивної культмасової продукції вчорашньої столиці “нашей Родіни”.
Вона є помітної на рівні пересічних громадян, що ніяк не можуть позбутися інтериоризованих офіційних міфів про дружбу народів та феноменальну роль в цій справі Москви.
Специфічною особливістю цієї маси є не бажання поводитись, як зріла, відповідальна, доросла нація, що усвідомлює свої інтереси. Навпаки відбувається прагнення до духовної залежності, психологічного протекторату з боку вчорашнього пана, своєрідна національна інфантильність, недоробленість, що є типовим для постколоніальних націй.
Хоча латиноамериканські креоли такі, як Симон Болівар, Антоніо де Сан Мартін, Сукре, Мігель Ідальго були носіями латиноамериканського патріотизму.
Українські “креоли” на відміну від латиноамериканських ще остаточно і однозначно не визначилися не лише культурно, але й політично. Вони ще не знають напевно, чи справді їм настільки потрібно ця “незавісімость”.
Креольська верхівка підживлює креольські низи і навпаки. За нинішньою тотальною експансією метрополію, яку з огляду на факти важко назвати колишньою, ті кого позначено креолами можуть за певних обставин перетворитися на руйнівну українську силу, таку собі політичну та культурну вандею.
Власне, сьогодні розгортається відчайдушна боротьба за цю багатомільйонну масу людей. Чи то вони ставатимуть українцями, чи то прихильниками нового союзу, адже креольський стан в історичній перспективі саме в Україні не може бути дуже тривалим.
На разі постає питання, на яке можна відповісти лише за схемою “або-або”, адже нині Україна не може оминути необхідності чіткого цивілізаційного вибору.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Сьогодні ви слухали передачу, присвячену дискусії навколо однієї з нестандартних концепцій сучасних національних процесів. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач, присвячений етнонаціональному портрету України.
Сьогодні наша передача присвячена одній із цікавих гіпотез, яка пропонує нестандартне пояснення етнонаціональних процесів у сучасній Україні. Під час останнього перепису населення України деяка кількість українських громадян визначили себе як “креолів”. Але сигнал до появи цієї своєрідної групи населення не була несподіванкою для науковців, які останнє десятиліття ведуть дискусії щодо креольської ідентичності частини громадян України. Про погляди науковців на феномен українського креольства розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Історично креолами називалися особи європейського походження, народжені поза Європою, приміром, в іспанських колоніях у Латинській Америці. До сучасної гуманітарної науки поняття “креольського націоналізму” запровадив британський науковець Бенедикт Андерсон. Натомість київський політолог Микола Рябчук першим використав поняття креольської ідентичності для дослідження свідомості певної частини українських громадян у постколоніальній ситуації. За Рябчуком, креолами є російськомовні мешканці України різноманітного етнічного походження, які вважають себе громадянами нової незалежної держави та усвідомлюють свою приналежність до російської культури. Ця політично активна суспільна група послідовно сторониться і української державної традиції, і так званої “тубільної” мови, і української культури загалом. Вона, за словами Рябчука, “не ототожнює себе з Росією (ані з СССР, ані, навіть, зі “східнослов’янським союзом”), проте так само не ототожнює себе з Україною українофонів”. Політична та культурна позиція креолів є двоїстою, до того ж вторинною і провінційною стосовно колишніх центрів Російської імперії чи Радянського Союзу. Подібно до креолів Латинської Америки, українські креоли (цитата) “приречені на непозбутній комплекс меншовартості щодо метрополії”. І навіть у своєму розумінні самої “українськості” креоли посткомуністичної України орієнтуються на поєднання цінностей російської культури та радянських ідеалів. Микола Рябчук визначає світогляд креолів як своєрідну форму “ретроспективного” совєтсько-креольського націоналізму, а їхнє бачення держави – другим основним – поруч з українським, – проектом майбутнього України. Ця креольська модель розвитку означає консервацію нинішнього стану суспільства, засновану, за словами політолога, на “запозиченні найгірших рис російської політики й економіки та пасивному споживанні переважно третьорядних культурних продуктів, імпортованих з Москви”.
Олекса Боярко
А тепер – слово самому Миколі Рябчуку.
Микола Рябчук
Властиво, я не винайшов слово креол. Воно вживається досить давно. Воно походить з латиноамериканської, так би мовити, традиції, де креолами традиційно позначали нащадків іспанських прибульців.
Тобто, фактично нащадки іспанських колонізаторів, які прижилися в Аргентині в Мексиці, в багатьох інших країнах, і власне кажучи, розбудовують свої власні держави.
Я вжив цей термін стосовно певної частини нашого населення і, зрозуміло, що реакція на таке слововживання була неоднозначною, багато кому це не подобається багато хто вказується на те, що таке вживання є неправомірним тому, що існує велика різниця між, скажімо, українськими русофонами і латиноамериканськими креолами, нащадками іспанців.
Безумовно, ця різниця істотна, ну хоча би тому, що українські русофони, це як правило, не колоністи з Росії, а найчастіше це місцеві люди, дуже часто навіть селянського походження.
Мені йшлося про інше. Йшлося про певне загострено полемічне підкреслення проблеми. Мені йшлося про те, щоб вказати насправді істотну проблему, вказати на принципову відмінність, сказати б, двох місцевих, двох локальних патріотизмів.
Адже, якщо ми глянемо на ту ж таки Латинську Америку, ми можемо легко пересвідчитися, що і аборигени, тобто місцеві індіанці є патріотами своєї землі, свої країни і так само патріотами своєї землі є ті, кого ми називаємо креолами, тобто нащадки іспанців. Вони є патріотами не Іспанії, а Мексики, Бразилії, Аргентини, Перу, Колумбії і т.д.
Власне, про подібне явище в Україні мені також йшлося. Мені йшлося про те, що ті, люди, які живуть в Україні розмовляють російською мовою, мислять себе в російській культурі. Здебільшого досить зневажливо ставляться до української мови і культури. Вони не є якимись великоросійськими шовіністами, вони не є патріотами Москви, не є патріотами великої неділимої Росії. Найчастіше, це такі ж патріоти України, як і їх україномовні і українокультурні побратими.
Але це люди, які розбудовують державу зовсім іншого типу, які уявляють собі майбутнє зовсім інакше, зрештою, не лише майбутнє, а й минуле. Їхня концепція минулого є принципово відмінною. Скажімо, з їхньої точки зору колонізації не було, або вона була благом і асиміляція української мови, її зникнення також є історичним благом, історично перспективним явищем. Ну і багато інших є нюансів.
Тобто, мені йшлося про те, щоб підкреслити, що ці люди також є патріотами України. Вони також прагнуть розбудовувати цю державу, але це зовсім не означає, що вони її збираються розбудовувати для індіанців, для тубільців. Вони розбудовують для себе і всіляко цих тубільців маргиналізують.
Власне кажучи, Білорусія для мене є значно кращим прикладом саме цього явища тому, що там креольство, сказати б, там місцеве креольство совєцького типу, воно взяло гору і воно дуже успішно, дуже ефективно маргиналізувало оцих власне аборигенів, оцих тубільців, які щось там намагались ще згадувати про якусь білоруську мову і культуру.
Вони, фактично, виштовхнули цих людей на узбіччя. І сьогодні, коли ми чуємо про закриття останніх білоруських шкіл, про закриття білоруських газет і тому подібне, то власне кажучи, ми повинні собі хоч на мить уявити що таке саме майбутнє може чекати і українських аборигенів у разі перемоги креольської, скажімо так, партії.
Поки що в Україні, я б сказав, є дуже нестійка рівновага цих двох основних угруповань. Очевидно, що вони не є чітко оформлені, вони не мають чітких меж, чітких кордонів, вони, так би мовити, переливаються в якусь таку безформенну масу всередині. Але в принципі є дві ідеології, є два, сказати б, бачення минулого і майбутнього України, є дві концепції.
І ці концепції дуже важко примирити тому, що одна з них принципово антисовєцькою, натомість інша є просовєцькою, вона є совєтофільською.
Одна візія України, українська візія, вона пов’язує це майбутнє із Європою, з європейськими цінностями.
Натомість інша візія, інший проект є проектом України власне креольською, України, яка перебуває десь у Євразії, і яка орієнтується на цінності, на превеликий жаль, совєтофільські.
Я поки що не бачу можливості примирення цих двох проектів. І тому, власне я, з таким спокоєм, з такою тривогою дивлюся на їхнє зіткнення на їхній конфлікт, і зрештою, на підігрування української влади саме оцьому совєтофільському проектові.
В мене є враження, що влада українська є також креольською, чи принаймні близькою до цієї саме ідеологеми, саме до цього проекту, і вона поки що великою мірою намагається здійснювати саме креольський проект.
Олекса Боярко
І знову перед мікрофоном Віталій Пономарьов, котрий продовжує розповідь про дискусію навколо висунутої Миколою Рябчуком концепції, - дискусію, яка точиться серед науковців не лише України, а і сусідньої Білорусі.
Віталій Пономарьов
Київський філософ Сергій Грабовський окремо підкреслює органічне поєднання у креольській свідомості засадничо несумісних речей, приміром, пам’ятника Леніну на одному кінці київського Хрещатика і монументу Незалежності – на іншому. “Не випадково, – пише він, – сучасні креоли хитаються між євразійством і європейством, розриваючись між абсолютною неможливістю визнати Чукотку чи Туву власною Батьківщиною і небажанням відмовлятись від імперського спадку”. А київський культуролог Олександр Гриценко зауважує, що креоли України у своєму ставленні до діячів російської культури нерідко є критичнішими та самостійнішими, ніж українські інтеліґенти. Київський політолог Максим Стріха наголошує на креольському баченні української держави як такого собі “государства У” – формально політично незалежного, а економічно та культурно такого, що перебуває у затінку Росії. Натомість львівський історик Ярослав Грицак взагалі заперечує існування українських креолів як особливої суспільної групи. Він вважає креольство етапом формування модерної української нації і становлення громадянського суспільства, (цитата) “рештками старих, ще не до кінця перетравлених “руських” та “совєтських” проектів”. Подібність посткомуністичних ознак українського та білоруського суспільств сприяла використанню Рябчукової концепції “креольства” і білоруськими вченими. Приміром, мінський соціолог Уладзімер Абушенка вбачає сутність креольства (зокрема, і білоруського) у неоднозначному, подвійному – часом навіть розколотому, – культурному самоусвідомленні його носіїв. До того ж, зазначає він, частина білоруських дослідників почала визначати креолів як (цитата) “носіїв донаціональної ідентичності”, що призвело до певного спрощення цього поняття.
Олекса Боярко
“Креольська психологія” донині у багатьох випадках визначає особливості сучасного буття українського етносу, та ще й за підтримки цієї психології з боку колишньої метрополії. Так вважає професор Леонід Залізняк. Йому слово.
Леонід Залізняк
Згадайте, козацька Україна. Архетипом українця є рішуча особа, яка самостверджується в світі. Але що ми маємо в ХІХ-ХХ сторіччі. Це меланхолічний, звернутий всередину себе селянин, який мріє, багато співає і т.д.
Принципово міняється образ українця. Після завоювання Кремлем найбільш активна частина українців іде на службу в Петербург, ботільки там вона може реалізуватись. Лишається пасивна частина. Ті хто лишилися на місці м’яко себе проявляє, їх просто нищить імперія, бо вони стають небезпечними. Згадайте покоси української інтелігенції в ХХ сторіччі, згадайте голодомор.
В результаті такої соціальної стилексії випрацьовується отой українець, слухняний, не здатний на грузинські події, який слабо реагує на політичне збурення, яким легко керувати.
12 років тому Україна набула формальної незалежності, але не стала незалежною, як такою.
Кажуть всім зараз правлять олігархи. Олігархи, які зробили свої капітали на російських грошах, на торгівлі російським газом, нафтою, зараз алюмінієм.
Олігархи – це тільки вершечок величезного айсберга, бо у них є свої сім’ї, співробітники їхніх фірм, обслуговуючий персонал, водії, будівельники і т.д.
Є залежні мас-медіа, тобто ми маємо величезний континент в межах України, який фактично сидить на російських грошах. Україна перейшла в новий принципово статус із формальної колонії в фактичну колонію.
Олекса Боярко
А чи досягла українська лінгвокультурна група, яку ряд дослідників зве креолами, рівня класичного латиноамериканського креольства? Перед мікрофоном доцент Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Власне, об’єктивною підставою продукування концепції українського чи білоруського чи молдовського креолізму є постколоніальний характер новопосталих держав на теренах колишнього Радянського Союзу.
Ця постколоніальність помітна на рівні політичної еліти. Саме вони є найяскравішими носіями суто фрейдистських комплексів по відношенню до колишньої метрополії.
Москва є для них найвищим еталоном в оцінці всіх явищ, вони і нині є захопленими провінційними шанувальниками досить таки примітивної культмасової продукції вчорашньої столиці “нашей Родіни”.
Вона є помітної на рівні пересічних громадян, що ніяк не можуть позбутися інтериоризованих офіційних міфів про дружбу народів та феноменальну роль в цій справі Москви.
Специфічною особливістю цієї маси є не бажання поводитись, як зріла, відповідальна, доросла нація, що усвідомлює свої інтереси. Навпаки відбувається прагнення до духовної залежності, психологічного протекторату з боку вчорашнього пана, своєрідна національна інфантильність, недоробленість, що є типовим для постколоніальних націй.
Хоча латиноамериканські креоли такі, як Симон Болівар, Антоніо де Сан Мартін, Сукре, Мігель Ідальго були носіями латиноамериканського патріотизму.
Українські “креоли” на відміну від латиноамериканських ще остаточно і однозначно не визначилися не лише культурно, але й політично. Вони ще не знають напевно, чи справді їм настільки потрібно ця “незавісімость”.
Креольська верхівка підживлює креольські низи і навпаки. За нинішньою тотальною експансією метрополію, яку з огляду на факти важко назвати колишньою, ті кого позначено креолами можуть за певних обставин перетворитися на руйнівну українську силу, таку собі політичну та культурну вандею.
Власне, сьогодні розгортається відчайдушна боротьба за цю багатомільйонну масу людей. Чи то вони ставатимуть українцями, чи то прихильниками нового союзу, адже креольський стан в історичній перспективі саме в Україні не може бути дуже тривалим.
На разі постає питання, на яке можна відповісти лише за схемою “або-або”, адже нині Україна не може оминути необхідності чіткого цивілізаційного вибору.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Сьогодні ви слухали передачу, присвячену дискусії навколо однієї з нестандартних концепцій сучасних національних процесів. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
