Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 02:44

“Сюжети”


Надія Степула “Сюжети”

Київ, 6 лютого 2004 року.

Надія Степула

...Крізь час мчить світ, крізь нас мчить час, - час минає, час обминає, час говорить – зодчими і руїнами, розстріляними шедеврами, відшуканими архівами, спаленими нотами, реставрованими стінами... Час говорить за себе, за всіх...

Живемо в цьому часі. Сповненому сюжетами, як соти – медом... Тішимося ним...- Дорогі слухачі.

З Вами знову – радіожурнал Сюжети і я, Надія Степула, - автор і ведуча. Вітаю Вас!

Те, як спливає час, найкраще видно в музеях. Там його сліди – зримі. Як живуть нині українські музеї – їх у країні понад пів тисячі? У кількох малих музеях ловив час мій колега Віктор Міняйло. Послухаймо його сюжет.

Віктор Міняйло

Директори говорили про блиск і злиденність музеїв Київщини. Про яготинський державний історичний музей розповідала його директор Лідія Демченко.

Музей працює з 1960 року має картинну галерею, музей освіти, археологічний, музей садиби народної художниці України Катерини Білокур.

Картинну галерею відкрито у 1983 році, розташована вона в історичному будинку, одному з приміщень відомого палацу Розумовських-Репніних.

Тут експонуються твори народних художників України, Росії, старовинні ікони з колишніх яготинських церков.

В експозиції багато творів декоративноприкладного мистецтва: кераміка, скло, різьба по дереву, інкрустація соломкою. Говорить Лідія Денисенко.

Лідія Денисенко

Про проблеми скажу. Картинна галерея віддалена від міста, вона знаходиться в парку. Парк перетворився зараз в ліс, так би мовити ліс уже. Сигналізації ось вже 10 років немає. Там шедеври, ну не можна пояснити, що це за роботи.

Сигналізація давно вже не працює, нічим платити. Немає грошей таких. Немає навіть тривожної кнопки, кнопки безпеки. Нічний сторож охороняє такі шедеври. Ну це не охорона, вибачте.

Всі сільські музеї, про які я розповідаю, вони не опалюються. Як ми зберігаємо, сам Бог знає, ті експонати. Зимою треба весь час двері навстіж, щоб повітря йшло, щоб експонати не трухли, не гнили, не цвіли. Всі сільські музеї без опалення, без охорони. Ну немає коштів.

Віктор Міняйло

Не вистачає коштів і київському обласному археологічному музеєві в Трипіллі. А починалося все оптимістично. Розповідає заступник директора музею Марія Висота.

Марія Висота

Наш музей, приміщення нашого обласного археологічного музею, що знаходиться в Трипіллі був побудований в 1978 році і був, як музей комсомольської слави.

Але у зв’язку з подіями відомими, комсомол увесь в архіві, зараз знаходиться у фондах. Дехто говорить, що треба його здать усе, але ми його нікуди нічого не збираємся віддавать.

Хто знає, як воно буде далі. І, наприклад, у цьому році, коли вирішили все-таки відзначати 85-тиріччя комсомолу, ми робили виставки. Що змогли, де в нас було місце присвячене 85-річчю комсомолу. Там деякі прапори, вимпели, значки комсомольські.

Віктор Міняйло

Крім комсомольських значків в експозиції в музеї в Трипіллі представлені старожитності зарубинецької, черняхівської, київської і трипільської культур.

Відвідувачі можуть оглянути залишки глинобитних будинків, кольоровий тонкий посуд, статуетки, вироби з міді. До музейного комплексу входить Дівіч гора, де виявлено городище, святилище, могильник зарубинецької культури.

Надія Степула

Відкриття талантів, публікації з пожовклих папок, знайдених в архівах, розмаїтість сюжетів пропонує альманах, який, за словами одного з його видавців, Леоніда Фінберга, став “трибуною людського порозуміння”. – Леонід Фінберг розповідає про альманах “Єгупець”:

Леонід Фінберг

Десь 8 чи 9 років тому, коли ми починали робити перший “Єгупець”, він був ще тоненький, аркушів може 200, може і 200 не було.

І ми сподівалися, зробимо перший, другий, третій. Ми навіть не могли уявити собі, що от з часом це буде такий товстий альманах на 450, а інколи 500 сторінок і ми зможемо випускати його двічі на рік.

До речі, скажу, що це відбулося тільки в нас в Україні. По суті ми є таким центральним на пострадянському просторі альманахом, журналам єврейської теми.

Але ж альманах єврейської теми, то це не значить, що суто єврейський журнал. То є домінантна тема, але ж не абсолют.

І по-друге, коли це вже друкується українською, російською, це вже є і фактом і української культури, бо практично більшість матеріалів, які ми друкуємо, пов’язані з Україною і її історією.

Перша рубрика називається “Поза рубриками”. Отже, те, що не вміщується в традиційні рубрики. І от в останньому дванадцятому числі, “Поза рубриками” йде переклади російською мовою псалмов Давидових, переклади зроблені Сергієм Авєрінцевим, як на мою думку, найвидатнішим сьогодні мислителем з білов’янського світу.

Після “Поза рубриками” йде традиційна для альманахів “Проза”. За ці роки ми видрукували багато прозаїчних творів.

Найголовніше, на мою думку, це відкриття такого прозаїка, який, до речі, живе в Києві – Інна Лісова. Тема її – це життя єврейських містечок, життя єврейських родин.

Також, як правило, ми друкуємо твори, повісті, оповідання нашого редактора Гілі Аронова. До речі, його автобіографією починався перший “Єгупець”. Це автобіографія, де він, як автор документальної прози прослідковує дві частини свого життя: долю матері і долю батька.

Зараз “Єгупець” став такою трибуною для єврейських письменників з Ізраїлю, для перекладів з польської. Ми друкували блискучого Бранштедтера.

Одну з найкращих письменниць Польщі Ханну Краль. Нашим постійним автором став Григорій Канович. Колись його знали, як литовського єврейського письменника. Зараз він живе в Ізраїлі, але ж завжди нам надсилає нові твори.

Ми друкуємо антологію перекладів з івриту, ізраїльських авторів. Ми готуємо зараз до друку переклади з англійської, французької. Отже, став альманах, який розповідає про єврейську літературу в світі.

Наступна рубрика, може одна з наших таких постійних і таких важливих для альманаху. Це “Критика та публіцистика”. Як правило, це основні проблеми єврейського життя в Україні в пострадянському світі.

І тут я хотів би назвати блискучі тексти Йозефа Зісельса, голови “Ваади України”, які розглядають демографічні проблеми сучасного єврейства, проблеми реституції, проблеми єврейської спадщини.

Останнім часом ми співпрацюємо з таким відомим українським істориком Ярославом Пінченко. Він передав нам текст про єврейську самооборону в Одесі.

До речі, надзвичайно цікава історія цієї єврейської самооборони, досить потужної в період громадянської війни. Коли ці люди, які вже навчалися військовій справі і об’єдналися, щоб гарантувати спокій місту. Практично зустрічали кожну владу, а влада мінялася досить часто словами “Ми гарантуємо спокій в місті”.

Єдине, на чому вони осіклися, це коли вже прийшов Якір зі своїми червоними військами і вони вже зрозуміли, що там вже немає загрози єврейському населенню. І вони вирішили, але звичайно помилилися, що на цьому можна розпустити цю самооборону. То був фатальний для них крок. І потім їм самим, кому вдалося врятуватись, а кому ні.

В цій же рубриці ми друкували статті Девіза Харріса, виконавчого директора американського єврейського комітету про єврейську політику в світі, про певні тенденції супротиву антисемітизму. Це дуже впливова людина, блискучий інтелектуал.

Знов таки, я не можу перелічити все, що друкувалося, назву наступну рубрику. Це “Наші публікації”. І тут наші здобутки, мені здається, величезні. Ми друкували блискучі вірші Лукаша, який нам давав для публікації Леонід Череватенко. Лукаш блискуче знав юдиш, як і ще десятки мов. Але ж мало хто знає, що у нього було багато віршів, які були написані двома мовами одночасно. Перші дві строки українською, а останні на ідиші чи навпаки.

Наступна рубрика “Епістолярія”. В контексті того, що я казав, тут величезний обсяг матеріалів. Ми зараз готуємо антологію ідишистської поезії. Не тільки, яка народжувалася в Україні, а яка була в світі.

На черзі ще багато-багато матеріалів. От така невеличка редакційна тайна. В тринадцятому числі “Єгупця” вийде ще не друкована повість Віктора Некрасова.

Отже, знаєте, ми перейшли до іншої стадії, ніж були на початку. Ми маємо величезний портфель блискучих текстів і вибираємо, який з них найкращій.

Я думаю, що я маю право сказати, що “Єгупець” сьогодні став одним з хороших українських єврейських часописів. І я колись в розмові зі своїми українськими друзями сказав, а знаєте, ми колись зробимо антологію української літератури з “Єгупця”.

І я думаю, що небагато сьогоднішніх книжок можна буде поставити поруч, бо в нашому часописі друкувалися і Микола Рябчук, і Мирослав Мартинович, і Оксана Забужко, і Сашко Ірванець, і Лукаш, і Іван Дзюба, ну і інші, інші.

Я кажу, про те, що “Єгупець” став такою трибуною, трибуною людського порозуміння.

Надія Степула

Кобзарство в Україні – сюжет неосяжний, початки його сягають сивої давнини, продовження триває сьогодні. Про це моя колега Надя Шерстюк розмовляє з лауреатом премії імені Василя Стуса кобзарем Компаніченком.

Надія Шерстюк

Що для Вас, особисто, є отримати премію імені Василя Стуса?

Тарас Компаніченко

Велика честь отримати таку премію, бо це премія в Україні не знецінена. Що таке бути громадянином і митцем? Це просто робити чесну свою праву і не зважати на кон’юнктуру і дешево продаватись.

Осмислення української класики музичної, йдеться не лише про Лисенка, Лятошинського, Усенка і Ніщинського, хоч і ці речі у нас не звучать, практично ці речі не звучать в Україні в ефірі.

В сусідній Польщі дуже працюють над старовинною культурою, працюють над тим, щоб старі речі були суб’єктами сучасного життя, щоб вони були на слуху в молоді, щоб молодь ці речі співала.

У нас проблема з кобзою, скажімо, в тому так само, що не доводиться говорити про те, що це може стати попсовим інструментом наразі тому, що в нас нема процесу.

Наразі ми можемо констатувати лише, що це музика для еліти і музика, яку здатні сприймати всі просто. Вона потрібна в селі, біля церкви.

Надія Шерстюк

Тарасе, раніше ж теж звучало, ходили кобзарі по селах. Це ж була масова культура.

Тарас Компанічекно

Ця інституція не була знищена, трималася на тому, що ці люди були сліпими, вони заробляли з цього гроші, але не тільки тому, ми відомі в вузьких колах. Може це й слава Богу.

Звучить фрагмент думи з репертуару Остапа Вересая про сокола і соколят.

Надія Шерстюк

Тарасе, Ви сказали, що ця дума була з репертуару відомого українського кобзаря Остапа Вересая, якого ще слухав Тарас Шевченко. Як Ви взагалі формуєте свій репертуар?

Тарас Компаніченко

Те, що мені цікаво, а цікавить мене старовинна музика традиційна українська. Стрижнем мого репертуару є автентичні речі з репертуару різних бандуристів і кобзарів.

Я працюю в приватних бібліотеках в Кракові, ті матеріали, які там дістаються мені з фондів ЦНБ. Старці засвоювали в свій репертуар дуже багато того, що співалося в церквах і при церквах. Багато речей виданих, але вони не звучать.

Мені цікаво, щоб ми знали, що в минулому ми були нормальною повноцінною нацією з повноцінною культурою. І нам нема чого комплексувати. Коли я граю ці речі молоді, то вони не можуть мені сказати, що нам нема чим пишатися. Минуле у нас було.

І коли така є зв’язка дуже важлива, що є сучасне перспективне українство, нація чи народ має повірити в себе тоді, коли він бачить, що в минулому не просто формальні ознаки українства. Не потрібно плакатись, що от українського молодь не хоче. Молодь не хоче патетично не справжнього і еліта цього, врешті-решт інтелектуальна не хоче. Руйнувати правдою, руйнувати неправдиві міти.

Звучить фрагмент із пісні у виконанні Компаніченка

Радіожурнал Сюжети відзвучав, дорогі слухачі. Дякую за увагу. З вами була автор і ведуча – Надія Степула, мені допомагала звукорежисер Наталя Антоненко.

“На крилах часу відлітає печаль”, - запевнював ще у сімнадцятім столітті поет Жак де Лафонтен. Може, й так. Нехай час відносить печаль від ваших днів! Наповнюйте соти часу добрими і світлими сюжетами. Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG