Доступність посилання

logo-print
07 грудня 2016, Київ 16:55

“30 хвилин у різних вимірах”


Ірина Халупа “30 хвилин у різних вимірах”

Київ, 7 лютого 2004 року.

Ірина Халупа

Здоровенькі були, дорогий слухачу. Так, це знову час на передачу “30 хвилин у різних вимірах” на хвилях української “Свободи”. Вас вітає Ірина Халупа.

Прочитавши минулого тижня про привид знаменитого друкаря Федоровича, що гуляє Львовом, і хоче, щоб його нарешті правильно поховали в могилі, якось думки полетіли в інший світ, світ іншого виміру. У світ привидів... З різними українськими привидами ми проведемо ці 30 хвилин.

Звучить музика

Минають тисячоліття, а люди як боялися привидів у часах, непросвітлених науковими здвигами, так і бояться. Дітям властивий страх, особливо – страх темряви, яка зачаїлася і лякає – шепотом, шелестом, тінями, уривками голосів... Всі Бабаї та Бурундучки-Страхітнички живуть під покровом ночі. Всі тіні оживають, коли мама вимикає світло і, поцілувавши, каже тобі “На добраніч”... Із дітей виростають люди, які продовжують боятися привидів.

Кожна родина має свій скелет у шафі, стверджують англійці. Кожна історія мусить мати своїх привидів – спробуємо перефразувати британський вислів. Зрештою, подібні реалії стали вже якимось загальним місцем: середньовічний замок, неупокоєний привид ченця, довга тінь на помоховілій стіні...

А як воно виглядало на наших обширах? Скажімо, серед веселого козацького товариства, котре, як стверджують, не боялося ні Бога, ні чорта, ні вогня, ні меча, ні третього болота...

Про це, тричі сплюнувши через ліве плече, спробував поміркувати Павло Вольвач.

Павло Вольвач

Зазвичай усяка нечисть – песиголовці, упирі, привиди та інші непевні персонажі – не були найстрашнішою річчю і в українській історії, і в козацькому побуті. Велося з ними братчикам-січовикам майже легко й весело. Зрештою, так, як і з ордою, москалями, ляхами, яким вони, для профілактики, раз у раз скородили списами ребра.

Чи не єдиний, документально зафіксований упир української козацької історії, генеральний обозний Василь Дунін-Борковський попив з людей крівці значно менше, ніж, наприклад, перевертень Ярема Вишневецький або світліший батуринський кат Меншиков. Так, по дрібному – там трохи сьорбне, там приплямкне... Навряд чи й до нинішніх Онупрієнка з Чикатилом дотягнув би, хоча в програмі Ольги Герасим”юк “Без табу” місце б йому було забезпечене.

Але то вийнятки. А правилом була поведенція в стилі запорозького кошового Івана Сірка, котрий, як понині дейкують по землях колишніх Вольностей Війська Запорозького, народився видющим і з зубами. Не для того, звісно, щоб відразу бігти до стоматолога чи збагачувати корпорацію “Бленд-а-мед”, а щоб відразу “орду гризти”.

Так ось, блукав якось Іван Дмитрович на пленері, берегом степової річечки, аж тут раптом перед ним чорт вигулькнув. Почав щось жестикулювати, наче б він письменник-гуморист чи диктор-сурдоперекладач. Але Іван Дмитрович, як знати, політкоректністю не відзначався. Не довго думаючи, взяв та й шмальнув нечистому в лоба з пістоля – чорт копитами тільки й мелькнув. А степова та річечка з того часу так і зоветься – Чортомлик. Будете на межі теперішніх Запорізької та Дніпропетровської областей – може, побачите.

Подібні сюжети щедро продовжувались куди не кинь оком. Тарасові Бульбі вірно служив кінь на ймення Чорт. Коваль Вакула – теж таки хлопець козацького роду – використовував нечистого як транспортний засіб, літаючи аж до города Пітєрбурга, а про безіменних січових братів-характерників годі й говорити. Куди там “бетманам” та “спайдерам”: запорожець, подейкували, як випростає вуса, то і в двері не ввійде, а такому собі козарлюзі Грицькові Чубатому прислуговували аж три чорти.

До речі, про козаків-характерників. Вони хоч і не проводили сеансів на кшталт кашпіровських чи марій-стефаній, і пляшечки на базарах лохам не втюхували, але енергетикою володіли неабиякою. Та й так були нівроку – в церкві, кажуть люде, запорожці стримували віддих, щоб попа з ніг не збити. Та і як інакше, коли ще під час хрестин майбутньому запорожцю насипали пороху до купелі. Ні куля, ні шабля, як самі розумієте, після цього не брала.

Так що, ні чортів, ні привидів козаки не боялись. А коли треба було, й самі ними ставали. Як, скажімо, Самійло Кішка, за котрим якось гналися бусурмани, щоб у неволю закувати, а він раптом – беркиць!– і на кішку перетворився. Такий ось перший трансформер на початку 17 сторіччя...

Отаке то, як мовиться, було колись в Україні... Не те, що тепер. Бо які ниньки привиди – хіба що комунізму, та й той, якщо вірити партійному слогану, сквозонув кудись у Європу, де й бродить собі понині... А всі привиди ще не народженого капіталізму так і взагалі поховалися десь по офшорних зонах, разом із грішми посткомуністичних українських громадян. І жоден характерник їх звідти поки що не повернув... Ірина Халупа

У Чернігівському історичному музеї зберігається портрет генерального обозного козацького війська Василя Дуніна-Борковського, представника одного з найдревніших українських родів, шляхтича і магната, коштом котрого було збудовано і відреставровано з десяток чернігівських храмів.

Друга за статусом після гетьмана особа з титулом графа Священної Римської Імперії, аристократ-поліглот, що володів дванадцятьма мовами, щедрий меценат, і раптом – упир, для приборкання котрого довелося організувати цілий хресний хід на чолі з архієпископом. На портреті постать генерального обозного зображена величною, погляд зосереджений, щільно стиснуті губи. Переказують, що мальованому обличчю генерального обозного бракує лише рум’янцю, якщо порівнювати його зі справжнім, тим, що побачили чернігівці навесні 1702-го року. Коли відкрили домовину з тілом Дуніна-Борковського через місяць після його смерті. Ірина Перешило з усіма страшними подробицями.

Ірина Перешило

Бігме, що за життя знаменитого козацького полковника! І припустити ніхто не міг, що отакого накаламутить він у Чернігові по своїй смерті. А спочатку (тобто за життя) Дунін-Борковський мав імідж великого праведника. Храми, монастирі, коштовні іконостаси коштом щедрих пожертв генерального обозного з’являлися у місті як гриби після дощу. Йому співали панегірики священики, його слово мало вагу на засіданнях козацької старшини, полковника шанували і підтримували міщани.

Єдине, що трохи бентежило – це те, що Дунін-Борковський рідко виходив на люди вдень. Всі наради і зустрічі проводив лише ввечері чи вночі. Проте серйозно на цю дещицю полковницького дивацтва мало хто зважав. Допоки він не представився. Поховали полковника з усіма почестями в Успенському соборі, на реставрацію котрого він угатив купу грошей.

І тут почалося. Щоночі з церковної брами виїжджала бричка, запряжена шісткою вороних коней, і прямувала до родового палацу Дуніних-Борковських. Там небіжчик гучно “тусувався” зі свитою собі подібних до ранку. А перед світанням зникав у старому колодязі. Під час нічних гульбищ Дуніна-Борковського двигтіло все місто. Мало того, з десяток міщан раптово померли від знекровлення. Чернігівці зчинили галас і скерували його спочатку до міської влади, котра нічтоже сумяшеся, змушена була заявити, що її повноваження на теренах Того світу не є чинними. І перевела стрілки на духівництво, котрому сам Бог велів визволяти нарід від лукавого.

І от однієї весняного ночі, коли з церковної брами виїхала примарна бричка, їй на зустріч вийшла процесія священиків на чолі з архиєпископом Іоаном Максимовичем. З мирян, котрі масово збіглися на видовисько, зорганізували шеренги, вручили хоругви і сказали співати псалми. Здибанка скоїлася на мосту через річку Стрежень. Німої сцени, вочевидь, не було. Архиєпископ, як зазначено у кількох документах того часу, підняв хрест – і привид генерального обозного з жахливим ревом провалився у річку. Його бричка пропливла сірим туманом і розтанула у повітрі.

Наступного дня люди прийшли на місце поховання полковника, відкрили домовину і побачили, що лежить він там свіженький, рум’яний, і більше того – у зубах полковника ще куріла люлька. Найбільш відважні козаки встромили осикового кілка. І того ж дня перепоховали тіло у родовому маєтку Борковських біля Десни. Перепоховали як належить, бо хоч і знюхався обозний з нечистим, але за життя козаком був добрим. І тієї ж ночі (це також історичний факт) відбулася страшетельна злива з грозою, річка вийшла з берегів і затопила місце поховання. Коли вода зійшла – слідів могили не залишилося. Не залишилося також нічого і з храмів та монастирів, які будував полковник – що згоріло, що було зруйновано. Зостався лише портрет генерального обозного.

Якщо будете у Чернігові – зайдіть до місцевого історичного музею – побачите. Не забудьте лише покласти перед цим часник до кишені. Про всяк.

Ірина Халупа

Старовинний Львів славиться своїми легендами про привидів – про чорного монаха, літаючу домовину, про алхіміка, і львівського ката. Зрештою, у кожному порядному замку на Львівщині живуть примари. Кажуть, є вони у давніх кам’яницях, міській Ратуші, музеях та книгосховищах. Львівські привиди особливі. Вони інтелігентні і примхливі — не люблять галасу і великого скупчення людей. А якщо такому привиду хтось до вподоби, то він йому ще й може допомогти, попередивши про лихо.

Наша львівська колега Галина Терещук бачила привид чорного монаха, спілкувалася з ним і навіть знає, де ходять духи монахів-бернардинців. Послухаймо цю розповідь.

Галина Терещук

Один монах доволі високого чину перейшов служити в інший монастир, де його уже не трактували відповідно до старих заслуг. Тоді ображений чернець висловив своє невдоволення, а таку поведінку монахи визнали гріхом і посадили його молитися у підземну келію, що й досі збереглася у єзуїтському костелі Святого Петра і Павла. Петро Радковець, знавець історії Львова продовжує.

Петро Радковець

Але він не заспокоївся і далі висловлював свої незадоволення. Тоді до нього в гості прийшов львів’янин – звичайний чоловік. Пустили монахи. Але він довго звідти не виходив. І через якийсь певний час, коли туди прийшли монахи, в ту кімнату, подивитись, що вони там роблять так довго, виявилось, що там нікого нема – там пуста кімната, пуста келія. Лише на підлозі лежить клаптик паперу, списаний червоними літерами – кров’ю. Це був контракт, яким той монах підписував угоду з дияволом. Той документ, до речі, є в архіві, він є переписаний в судових книгах. Але оригінал не зберігся. І ось з того часу у львівських підземеллях бродить Чорний монах.

Галина Терещук

Кожного, кого зустрічає Чорний монах, він запитує: “А чи не бачили ви того львів’янина, аби скасувати контракт із самим нечистим.” Чорного монаха я зустріла у підземеллі Єзуїтського монастиря. Група відвідувачів його появу зустріла вигуком.

Намагався заспокоїти Петро Радковець:

Що так страшно? Нічого страшного нема... Він з’являється тільки ненадовго. І деякі діти, особливо, не вірять, що моя рука проходить крізь нього. Один хлопчик, побачивши привида, каже: “А можна я в нього каменем кину?” На що монах йому відповів: “Я тобі як кину...”

Галина Терещук

Разом зі своїм братом Іваном, котрий підпрацьовує “Чорним монахом”, він проводить екскурсії у підземеллі. Втім, чи вірить Петро в існування привидів сам?

Петро Радковець

Як я можу не вірите в те, що я бачу власними очима, те, що я відчуваю? Ви коли-небудь чули, коли Ви бачите щось таке, що Вам у потилицю хтось дивиться або як піднімається волосся у Вас на тілі?

Галина Терещук

Іван Радковець каже, що перебувати у ролі Чорного монаха – це якесь дуже особливе відчуття, і, очевидно, привид йому дозволяє приходити до себе в гості і перевтілюватися. Зрештою, чи можна заперечити те, що не можна пояснити мовою науки чи логіки?

Чимало істориків й науковців вважають, що існування привидів – вигадки журналістів та інших писак. Зрештою, кожен має право на власну думку. Але як пояснити той факт, що у музеї книги, де зберігаються останки друкаря Івана Федорова (Федоровича) часто без жодних на те причин з полиць падають книжки. І що найцікавіше, церковні книги відкриваються лише на сторінках з текстами панахиди. Дух Івана Федорова немов просить віддати його останки землі.

Якось, працюючи в історичному архіві над документами (а це у колишньому монастирському приміщенні) я теж чула дивовижні звуки. Я сиділа у кімнаті, де колись стояли домовини із покійними монахами, і мою працю час від часу переривали рухання люстри, скрип дверей, дзеленчання дзвіночків. Однак із розповідей тамтешніх працівників я уже знала, що так привертають до себе увагу дуже добрі духи монахів-бернардинців. Відтак місцеві привиди не схильні лякати людей. Може, саме тому львів’яни і люблять своїх привидів, зберігаючи і примножуючи історії про них.

Ірина Халупа

Юрко Винничук, автор книжки “Легенди Львова “, каже, що з привидами жартувати – річ непроста і треба мати сміливість піднімати їх на кпин. Зараз він упорядковує книгу про чортів – усе що про них понаписували українські класики. До привидів Юрко Винничук ставиться досить серйозно.

Юрко Винничук

Справа в тому, що з привидами та є проблема, що їх є досить багато описано і в давнину, і тепер. Ті привиди, які описані були раніше, принаймні можна до них ставитися досить серйозно. Тому що, скажімо, привид чорної труни, який ходив по Ратуші, зафіксований у міській книзі міської ради. Справа в тому, що навіть в книзі міської ради навіть напис був: “Пам’ятай про труну, що по сходах і залах ходила.” Історія полягає в тому, що у давні часи у Ратуші не раз бачили цього привида. З’являвся він опівночі у вигляді чорної труни, рухався поволі залами, сходами, і при тому скрипів та стогнав. Нічна сторожа перелякано хрестилася.

Привид мав свою історію. Колись львівські судді погано розібралися зі справою і засудили невинного на муки в катівні та кару смертю. Згодом помилка виявилася, але вже було пізно. Відтоді почала чорна труна з’являтися як вічна осторога для суддів. А щоб завше про той випадок пригадували, розбираючи нову справу, у книзі, де вносилися судові рішення, написано великими літерами: “Пам’ятай про труну, що по сходах і залах ходила.” Кожен, хто брав до рук лавничу книгу, відразу чув, як йому мороз шкірою йде, і добре думав, перш ніж проголосити якусь тяжку кару. І це є зафіксовано. Цю труну бачили дуже багато людей в давні часи, тому можна ставитись до цього досить серйозно.

Інший такий привид був тривалий час на розі вулиць. Він там страшив, постійно вигукував прохання, крики і так далі. Зокрема, лунало: “Ой, не можу, зараз кину, зараз кину, вже кидаю.” Справа в тому, що треба було влучно відповісти на цей крик. А переважно люди, чуючи такий галас, тікали звідти. Тільки одного разу, коли там десь заночував один дротар (а дротарі приходили з Лемківщини, вони ходили дротували), він почув той крик, то з переляку зірвався до нього та як гакне: “Кидай, кидай вже нарешті!” Варто йому було теє гукнути, аж відлуння покотилося порожніми покоями і на дротаря посипався дощ золотих талярів. Коли дзенькіт припинився, пролунало полегшене зітхання і запанувала мертва тиша. Відтоді ніхто більше там не страшив, а дротар на ті гроші зміг нарешті з тієї хати розжитися. Ця так само історія зафіксована в міських хроніках.

Є більше таких випадків, які знову ж таки були зафіксовані. Окрім того ще є просто легенди, тобто коли це баба бабі переказує якісь історії про привидів.

Третя історія – сучасна, яка розповідається по різних будинках і музеях. Я думаю, що тут теж є якийсь елемент творення сучасного фольклору, бо, скажімо, варто було померти такому Островєрхову, і в його будинку поселилися працівники НПШ і почали бачити якогось привида теж, який нагадував того попереднього Островєрхова, про якого всі в нас у Львові знають, який був збирачем конфіскованих кагебістами різних цінностей і мав музей.

Таких багато є історій. Тут, знову ж таки, є люди, які переконані, що справді бачили і спілкувалися, були випадки дуже серйозні якісь такі з цими привидами. Я думаю, що це у Львові зараз на такому рівні, як в Америці – якісь комісії ходять, слідкують, щось там міряють – як температура падає, якісь вібрації. Це цікава річ. Принаймні бачимо документальні фільми, де там такі замки, і вони на тому туристів заманюють. Маси туристів їздять, щоб там переночувати в тому замку, де є привиди. Там цілий персонал працює на того привида.

Ірина Халупа

Із плином часу привиди стали “цивілізованішими”. Вони наповнили не лише сторінки книг, а й телевізійний простір. Збулася, мабуть, їх прадавня мрія – літати не лише на якій затурканій мітлі чи з допомогою вітру і біленького покривала тощо. Тепер привиди літають літаками (іноді їх і там зауважують).

Що ж до літератури, то ці привиди успішно мімікрували в двадцять першому столітті у різного роду “зомбиків”, упирів, леликів і продовжують годувати уяву вже сучасних діток та дорослих. Написано про цих милих і часом жахітних істот цілі томи, складено цілі антології. Моя колега Надія Степула намагалася віднайти хоч якісь причини незгасаючої популярності літератури про привидів та іншу “нечисть”.

Надія Степула

Містика, містичні явища та, образно кажучи, містична література, що цікаво, популярні в нинішнім столітті не менше, ніж у сімнадцятім, чи якім ще. Чому? А Бог його знає. Може, привиди вміють чомусь навчати, може, їхнє існування просто цікаве, бо провокує людину думати про інші виміри буття, не лише про свій власний.

Принаймні, в літературі та бутті людей існують давні і стійкі традиції спілкування з привидами. Це є фактом. Як і те, що страх перед невідомим сприяє з’яві такої літератури. Про це ще в 1927 році писав у своєму есеї Говард Філіп Лавкрафт: “Страх – найдавніше і найсильніше із людських почуттів. А найбільший страх – то страх перед невідомим. Навряд чи хтось із психологів це заперечить. І як доконаний факт це на всі часи стверджує достоїнство таємничого оповідання як літературної форми...”

Що й казати, “страхотунчики” відомі ще в творах Апулея, про них писав у своїх листах Пліній Молодший, згадував імператор Адріян. В різні часи про привидів згадували чи писали різні письменники. Найвідоміший привид – із Шекспірового “Гамлета”. Сімнадцяте й вісімнадцяте століття подарувало найширшу палітру легенд, балад, повістей про незрозумілі і непізнані явища, викликані буттям привидів. Тоді ж популярність такої літератури стала безумовною. Посприяло цьому й те, що якраз у ті часи люди завзято вивчають мови і перекладають з одної на іншу безліч казок та інших творів.

Додаються й написані чоловіками та жінками нові повісті й цілі романи. Анна Радкліфф своїми романами спричинилася до поширення моди на літературу жахів з Англії на пів-Європи. Шість її романів, у тому числі й опублікований аж по смерті авторки “Гастон де Блондевіль” ще у 18-19 століттях зачаровували читачів, поєднуючи страх і красу. Відомий англійський письменник Роальд Даль випустив велику антологію літератури про привидів. А в 1958 році він запропонував одному з голлівудських продюсерів створити кіносеріал про привиди за оповіданнями англомовних письменників всіх часів. Було відібрано 14 творів із майже восьми сотень! Половина цих творів була написана, між іншим, жінками-письменницями...

Один із найвідоміших сучасних майстрів літератури жахів – американський письменник-фантаст Стівен Кінг, створив до сорока романів, сотні сценаріїв, серіалів, оповідань. В який вже раз він оголосив, що хоче припинити писати і завершити свою літературну кар’єру. Пояснив, що, мовляв, слід це робити, коли ти – в зеніті слави. Проте дехто подейкує, що насправді письменник намагається щось вдіяти з тим, що містика в його творах і в його житті раптом тісно переплелися. Недавно він потрапив у жахітну автокатастрофу, його переїхав автомобіль-привид, після чого з безліччю переломів письменник дивом залишився живим. Окрім того, персонажі його творів вирішили поселитися ближче до автора і тепер в будинку письменника живуть ще й привиди...

Як там насправді – хтозна, але історія світової літератури засвідчує, що з письменниками, які пишуть про привидів, часто стаються усілякі несподівані та чудернацькі, містичні історії, не завжди веселі.

Привиди, як давно відомо, можуть набувати будь-чийого образу і будь-якого вигляду, продовжують блукати як літературними сторінками, так і реальними стежками та дорогами людей.

Старовинні українські легенди та перекази зберегли чудовий рецепт захисту від злих привидів – треба при собі завжди мати стебельце звіробою. Ще цю красиву лікувальну траву з жовтогарячими квітками називають “травою святого Івана”. Агресивні привиди обминають тих, хто має при собі звіробій, а добродушних можна не боятися...

Ірина Халупа

Отже, що таке привиди? Існують вони насправді, чи лише в нашій буйній фантазії, на кіноекранах і на сторінках книг? А як розглядає проблему привидів Церква? Література та фільми переповнені історіями, де за допомогою священиків і молитов, проганяється нечиста сила. Тарас Марусик з цього приводу звернувся до архієпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви Ігоря Ісіченка.

Ігор Ісіченко

Церква виходить з того, що людина, перебуваючи в матеріальному світі, в принципі не може пізнати світу нематеріального. Нам бракує духовного досвіду. Ми можемо тільки відчути ті вияви, які даються різними речами духовного змісту тут, у нашому матеріальному світі. Інша річ, що дуже часто людина може плутати і непізнані нами, нашим людським досвідом, нашою сучасною наукою, ті явища, які відносяться деким до парапсихологічних і приписувати їх теж впливові нематеріальних сил.

Але завжди, від самого початку християнського подвижництва, церква застерігала від остраху перед тими силами, які здаються непізнаванними, від довіри силам нематеріальним. Скільки ми читаємо у духовній літературі про подвижників, яким являлися привиди навіть у зовні приємному, спокусливому для людських відчуттів вигляді, завжди вони намагалися насамперед захиститися від них, не вірити їхнім словам. Завжди церква рекомендує нам читати у таких випадках 90-й Псалом, де, серед іншого, говориться: “Хто живе в надії на Всевишнього, той під покровою Бога Небесного спочиває.” Каже він до Господа: “Ти – моє пристановище і захист, Бог мій. Я надіюся на Нього.”

В багатьох випадках якраз поява якихось незбагненних для нас явищ є перевіркою для нас – чи віримо ми справді в силу Бога, чи віримо ми в те, що Він нас захистить. Дуже прикметне явище було на початку подвигу Преподобного Антонія Великого. Він опинився в гробівці, поселився на самоті. Ті незбагненні явища, які оточили його, довели його до виснаження. Його забрав знайомий півмертвим, відніс до села, а він, отямившись там, уже в іншому місці, перелякався: невже біси подумають, що він втік від них, втік від боротьби.

Він знову знесилений попросив віднести його назад, у печеру, і там звернувся до тих видовищ, які його оточували, зі словами: “Біси, ось я, Антоній, тут. Я не тікаю від боротьби з вами. Знайте, що коли вчините мені навіть щось більше за те, що вчинили раніше, це не відлучить мене від любові до Христа.” Ми завжди, зустрічаючи щось незбагненне, повинні пам’ятати: всі ці явища, навіть якщо вони справді нематеріального походження, ніщо порівняно із Божою силою. Коли ми перебуваємо під опікою, під охороною Бога, нам ніщо не страшно.

Тарас Марусик

Я поцікавився в архиєпископа Харківського і Полтавського Української Автокефальної Православної Церкви Ігоря Ісіченка, чи можна ставити привидів в один ряд з істотами, які населяють українську народну мітологію – скажімо, мавок, відьом, чортів, тощо.

Ігор Ісіченко

Можна ставити в одному тільки сенсі, що дохристиянські уявлення намагалися надати всім незбагненним явищам якихось сакральних, містичних форм, населяли світ безтілесними духами і не могли збагнути їхньої природи. Для християнина, який знає про падіння Ангела Світла з неба і про вигнання бунтівних ангелів із Небесного Царства, поява безтілесних темних сил в матеріальному світі є зрозумілою. Біс є реальністю нашого світу. Сили темряви існують. Це ми мусимо пам’ятати. Але це не повинно вселяти у християнина острах, бо він завжди бути готовий, озброївшись Божою силою, протистояти цим силам.

Ірина Халупа

Це був архієпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви Ігор Ісіченко.

І на цій благородній ноті завершуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”, присвячену привидам. Невдовзі, дорогі слухачі, ми вам розповімо про привиди, що живуть у славних європейських столицях. А поки що, я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами, і бажаю вам ясної погоди на душі. Не бійтеся привидів, ви ж не одні, з вами українська “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG